2.2.3. Договір про нерозповсюдження ядерної зброї

Інтенсивні переговори протягом 1967 року та на початку 1968 року в Комітеті 18-ти держав ООН з роззброєння, дозволили дійти компромісу та узгодити текст договору, який повинен був стати головним інструментом боротьби проти подальшого розповсюдження ядерної зброї на глобальному рівні.

Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) був схвалений Генеральною Асамблеєю ООН 12 червня 1968 року і відкритий для підписання з 1 липня 1968 року в Москві, Вашингтоні та Лондоні. Договір набув чинності 5 березня 1970 року.

Згідно з Договором, кожна з держав-учасниць, яка володіє ядерною зброєю (такими вважаються держави, що провели ядерне випробування до 1 січня 1967 року), зобов’язується не передавати будь-якій державі ядерної зброї або інших ядерних вибухових пристроїв, а також контролю над такою зброєю, не заохочувати і не спонукати будь-яку неядерну державу до виробництва або набуття будь-яким іншим способом ядерної зброї або інших ядерних вибухових пристроїв, а також контролю над такою зброєю або вибуховими пристроями.

Кожна з держав-учасниць Договору, яка не володіє ядерною зброєю, зобов’язується не отримувати передач від будь-якого постачальника ядерної зброї або ядерних вибухових пристроїв, а також контролю над ними, не виробляти і не набувати їх.

Учасники Договору зобов’язалися вести переговори стосовно вжиття ефективних заходів, спрямованих на припинення гонки озброєнь, домагатися укладення угоди про загальне і повне роззброєння під суворим та ефективним міжнародним контролем.

Водночас із жорсткими обмеженнями щодо можливості розповсюдження ядерної зброї, Договір мав на меті сприяти поширенню можливостей використання ядерної енергії у мирних цілях. Учасники Договору зобов’язуються сприяти обміну обладнанням, матеріалами, науковою та технологічною інформацією щодо мирного використання ядерної енергії та мають право брати участь в такому обміні. З метою контролю за дієвістю Договору передбачалось скликати раз на п’ять років конференцію з перегляду результатів його реалізації. Згідно зі ст. III ДНЯЗ, усі держави-члени мали підписати угоду з МАГАТЕ про ядерні гарантії.

2.3. Еволюція експортного контролю у 1970-х роках

1970-ті стали роками зміцнення режиму нерозповсюдження ядерної зброї. Можна виділити кілька основних причин, що викликали спроби цементування режиму і перенесення акцентів у цих зусиллях на експортний контроль.

По-перше, це індійське “мирне” ядерне випробування 1974 року, що примусило уряди ключових світових акторів переоцінити реальність загрози розповсюдження ядерної зброї, той факт, що Індія – найбільша у світі демократія, прийшла до цього результату в умовах діючого ДНЯЗ (до якого вона вирішила не приєднуватись, вважаючи його “дискримінаційним”) і зуміла розбудувати потужний ядерний комплекс, використовуючи переважно легальні можливості, не міг не викликати стурбованості найпотужніших світових держав, і не тільки тому, що це ініціювало старт ядерної військової програми сусіднього Пакистану, загрожуючи “ефектом доміно”, але й тому, що це випробування стало викликом режиму нерозповсюдження ядерної зброї і засвідчило його недосконалість.

По-друге, “нафтовий шок” 1973 року викликав небачену зацікавленість у ядерній енергетиці десятків держав, причому усе більша їх кількість орієнтувалась на плутонієве пальне, і за оцінками МАГАТЕ, на кінець 1980-х років біля 40 держав могли використовувати плутоній у своїх енергетичних реакторах. Це був би ще серйозніший виклик для існуючого режиму, оскільки система експортного контролю та гарантії МАГАТЕ не були готові до нової ситуації.

По-третє, все більше держав виявляли зацікавленість у переробці плутонію, що відкривало потенційну можливість швидкого переключення їхніх ядерних програм на військові цілі. При цьому значна кількість держав розглядала можливість створення ядерних вибухових пристроїв як засобу забезпечення власної безпеки. Так, Пакистан посилив свої спроби отримати фабрику з переробки плутонію від Франції і започаткував таємний проект зі збагачення урану. Намагаючись зміцнити свої позиції у протистоянні з КНР, Тайвань також звернувся до Франції по технології переробки. Південна Корея, стурбована загрозою з півночі півострова та послабленням можливостей США у регіоні після війни у В’єтнамі, також прагнула отримати ці технології. На Близькому Сході Ірак розглядав де-факто ядерний Ізраїль та сусідній Іран як загрози і прагнув набуття технологічних можливостей зі збагачення урану та переробки плутонію. Ядерна програма ПАР, стурбованої радянською і кубинською присутністю в Африці, дозволила їй виробляти збройовий уран на початку 1980-х років.

У 1970-х роках можна було побачити багато прикладів безвідповідальної поведінки ядерних експортерів. Наприклад контракт 1975 року ФРН з Бразилією на поставку технологій для повного ядерного паливного циклу. Реакцією на такі події стало зміцнення інституцій нерозповсюдження, створених ще у 1960-х роках.