4.1. Загальна сутність міжнародних режимів експортного контролю

Експортний контроль є важливою складовою режиму міжнародної безпеки, що являє собою сукупність норм міжнародного права, договірних і політичних зобов’язань та заходів з контролю за міжнародними передачами “чутливих” товарів, орієнтованих на зниження ризику застосування військової сили, нерозповсюдження ЗМЗ, засобів її доставки та протидії тероризму. Саме нерозповсюдження ЗМЗ та зниження ризиків застосування військової сили є головною метою експортного контролю. Шляхом досягнення цією мети є встановлення належного державного контролю за здійсненням міжнародних передач товарів військового призначення, товарів подвійного використання та інших товарів, щодо яких, відповідно до інтересів національної та міжнародної безпеки, можуть бути застосовані процедури державного експортного контролю (для визначення таких товарів застосовується термін “чутливі” товари). Актуальність експортного контролю обумовлюється двома чинниками: можливістю експортного контролю сприяти інтересам міжнародної безпеки та можливістю досягнення власних національних інтересів державами, що його застосовують.

Міжнародна система експортного контролю функціонує у вигляді міжнародних режимів експортного контролю, діяльність яких направлена на встановлення контролю за міжнародними передачами звичайних озброєнь та пов’язаних з ними товарів подвійного використання, а також товарів подвійного використання, “чутливих” до створення зброї масового знищення (ядерної, хімічної, біологічної, бактеріологічної та токсинної зброї) та ракетних засобів доставки такої зброї.

В основі багатьох режимів нерозповсюдження лежать юридично зобов’язуючі міжнародні документи, наприклад:

в основі режиму нерозповсюдження ядерної зброї лежить юридично зобов’язуючий “Договір про нерозповсюдження ядерної зброї”;

в основі режиму нерозповсюдження хімічної зброї лежить “Конвенція про заборону розробки, виробництва, накопичення та застосування хімічної зброї та про її знищення”;

в основі режиму нерозповсюдження біологічної зброї лежить “Конвенція про заборону розробки, виробництва та накопичення бактеріологічної (біологічної) і токсинної зброї та про її знищення”.

Всі ці документи є юридично зобов’язуючими міжнародними договорами, підписаними й ратифікованими переважною більшістю держав. На виконання цих документів створені обмежувальні списки, пов’язані з експортом відповідних товарів, тим самим (разом з деякими іншими заходами) створена організаційна основа нерозповсюдження ЗМЗ. Відносно безпосередньо ракетних засобів доставки зброї масового знищення юридично зобов’язуючих міжнародних договорів чи конвенцій не існує.

За організаційною структурою міжнародні режими експортного контролю є “неформальними” міжнародними організаціями, тобто свого роду клубами вибраних держав, які добровільно вирішили ввести обмеження на свій власний експорт товарів, “чутливих” у відношенні розповсюдження ЗМЗ та ракетних засобів її доставки.

Для кожного з режимів створений свій механізм консультацій і обміну інформацією між партнерами. Держави забезпечують одна одну інформацією про випадки відмови у видачі ліцензій, про компанії та окремих осіб, у відношенні яких є інформація про їхню причетність до “чутливих” військових програм третіх держав та іншою “чутливою” інформацією, застосування якої дозволяє приймати на національних рівнях всебічно обґрунтовані рішення про передачі “чутливих” товарів.

Завдяки цьому кожна держава має певну свободу дій відносно експортних операцій і здійснює їх регулювання у рамках національного законодавства та за допомогою власних адміністративних і контрольних органів.

Діючі міжнародні режими експортного контролю функціонують на основі таких базових принципів, як:

керівні принципи здійснення експорту товарів, що охоплюються конкретним режимом;

принципи взаємного обміну інформацією про передачі товарів до третіх держав;

проведення взаємних консультацій та прийняття рішень за принципом “консенсусу”.

Принцип “консенсусу” означає, що прийняття відповідних рішень у рамках режиму здійснюється на підставі погодження такого рішення усіма державами-учасницями. Таким чином застосування у режимах принципу “консенсусу” дозволяє державам-учасницям виробляти такі правила, які, з одного боку, сприяють міжнародної безпеці та нерозповсюдженню, а з іншого боку – відповідають національним інтересам кожної держави.