3.5. Процес встановлення експортного контролю у колишніх радянських республіках

Процес встановлення експортного контролю колишніх радянських республіках почався із розпадом СРСР. Набув самостійності усі колишні радянські республіки проголосили відданість демократичному шляху розвитку, демілітаризацію та підтримку миру. Як наслідок проголошення демілітаризації та підтримки миру питання заборони зброї масового знищення виявилося одним з першочергових завдань становлення цих нових незалежних держав. Єдиною можливістю оперативного вирішення цього завдання був перехід до заборонної експортно-імпортної стратегії по відношенню до “чутливих” до зброї масового знищення товарів.

У зв’язку із розпадом СРСР та наступною економічною кризою на пострадянському просторі, виникли сумніви у спроможності нових незалежних держав (колишніх радянських республік), на території яких було розміщено ядерну зброю на кінець 1991 року, виконувати свої зобов’язання згідно із Договором СНО-1, а також не було повної ясності й у тому, які з нових держав виступлять правонаступниками СРСР щодо цього Договору. Крім того, на Заході, перш за все у США, наростала непевність щодо здатності керівництва молодих держав контролювати радянські ядерні арсенали та стурбованість щодо можливості розповсюдження ядерної та інших видів зброї масового знищення.

З метою попередження загрози розповсюдження зброї масового знищення та сприяння реалізації Договору СНО-1 Конгресом США 12 грудня 1991 року було прийнято внесений сенаторами Семом Нанном (демократ від штату Джорджія) та Річардом Лугаром (республіканець від штату Індіана) Закон “Про зменшення радянської ядерної загрози” (Soviet Nuclear Threat Reduction Act), відомий також як “Закон Нанна-Лугара”. Закон передбачав виділення коштів з бюджету США на здійснення програм сприяння знищенню ядерної та інших видів зброї масового знищення у колишніх республіках СРСР, забезпечення безпечного транспортування, зберігання та виведення з експлуатації цієї зброї та надання новим державам допомоги у попередженні розповсюдження зброї масового знищення. Закон встановлював, що в інтересах національної безпеки США у 1992 фінансовому році виділяється до 400 млн. дол. на програми сприяння знищенню ядерної та іншої зброї у державах колишнього СРСР, забезпечення безпечного транспортування, збереження та виведення з експлуатації цієї зброї, а також для надання допомоги цим державам у попередженні розповсюдження зброї масового знищення.

Внаслідок розпаду СРСР з’явилося чотири нових незалежних держави, на території яких було розташовано ядерну зброю – Росія, Україна, Білорусь та Казахстан, що посилило стурбованість впливових світових акторів, перш за все США, майбутнім режиму нерозповсюдження ядерної зброї. ДНЯЗ підписувався на 25 років. Оскільки Договір набув чинності у 1970 році, то у 1995 р. мала відбутися оглядова конференція у Нью-Йорку, на якій мало прийматися рішення щодо подовження ДНЯЗ. Можливість збільшення кількості ядерних держав після розпаду СРСР стала загрозою основоположному компромісу, про кількість ядерних держав, на якому базувалося підписання Договору у 1968 році. Розширення кількості держав, що володіють ядерною зброєю згідно з ДНЯЗ, цілком реально могло підірвати консенсус, досягнутий при його підписанні, зірвати подовження Договору, що загрожувало безконтрольною ядерною гонитвою десятків держав, що були технологічно спроможні створити ядерну зброю і, як результат, – ситуацією “ядерного хаосу” у світі.

Сполучені Штати відігравали найбільш активну роль у намаганнях забезпечити подовження ДНЯЗ і збереження режиму нерозповсюдження ядерної зброї. У 1992 р. США вдалося переконати Росію, Білорусь, Казахстан та Україну підписати Лісабонський протокол, згідно з яким Білорусь, Казахстан та Україна мали вивести ядерну зброю на територію Російської Федерації і приєднатись до ДНЯЗ як держави, що не володіють ядерною зброєю.

У 1993 р. Закон “Про зменшення радянської ядерної загрози” було доповнено Законом “Про спільне зменшення загрози” (Cooperative Threat Reduction Act of 1993), який було включено складовою частиною до Закону США “Про фінансування національної оборони” 1994 фінансового року. Новий закон детально розписував програми допомоги. Законом було додатково передбачено сприяння у ліквідації хімічної зброї.

Згідно з цим Законом фінансування мало надаватись із коштів бюджету Міністерства оборони США і спрямовуватись у п’яти основних напрямках:

транспортування, зберігання, демонтаж та знищення ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення та засобів її доставки;

попередження розповсюдження ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення або її компонентів;

сприяння попередженню витоку спеціалістів у галузі розробки та виробництва зброї масового знищення до третіх держав;

сприяння конверсії оборонних підприємств держав СНД; розширення контактів між військовими відомствами колишнього СРСР та США.

Оскільки фінансування передбачених Законом заходів відбувалось за рахунок американських платників податків, Закон передбачав ряд умов надання коштів, зокрема, контроль з боку Сполучених Штатів за їх використанням.

З метою визначення порядку реалізації передбачених цим Законом проектів на території Білорусі, Казахстану, Росії та України, Сполученими Штатами, відповідно 22 жовтня 1992 р., 12 грудня 1993 р., 17 червня 1992 р. та 25 жовтня 1993 р., було підписано з цими державами низку двосторонніх угод. Ці угоди супроводжувались міжвідомчими угодами між установами США та відповідними установами Білорусі, Казахстану, Росії та України, щодо деталізації порядку реалізації передбачених Законом проектів кожною з зазначених держав.

У 1996 році, у зв’язку зі зростанням загрози здійснення терористичного акту із застосуванням зброї масового знищення (у 1995 році у токійському метро було здійснено терористичний акт із застосуванням хімічної зброї з людськими жертвами бойовиками секти “Аум сенрікьо”), Конгрес США прийняв Закон Нанна-Лугара–Доменічі, який розширив можливості сприяння державам СНД у зниженні рівня загроз, перш за все у галузі біологічної безпеки.

У 2003 р. Конгрес Сполучених Штатів прийняв новий Закон (Nann-Lugar Expension Act), що поширив дію попередніх законодавчих актів, дозволивши реалізацію проектів з нерозповсюдження за межами території колишнього СРСР. Серед отримувачів допомоги першим реципієнтом стала Албанія, якій були надані кошти для знищення запасів хімічної зброї.