2.4. Створення міжнародної системи експортного контролю

Спільне розуміння провідних держав світу щодо необхідності створення механізмів “стримування” ядерного розповсюдження, а також розповсюдження інших видів зброї масового знищення (хімічної, біологічної, бактеріологічної, токсинної) та ракетних засобів її доставки, стало основою для поступового розвитку міжнародної системи експортного контролю. З часом експортний контроль став одним з основних інструментів запобігання розповсюдженню зброї масового знищення (ЗМЗ) і засобів її доставки, а також товарів подвійного використання, які можуть сприяти їх створенню. У загальному розумінні експортний контроль є комплексом заходів, спрямованих на контроль здійснення зовнішньоекономічної діяльності по відношенню до товарів, інформації, робіт, послуг, результатів інтелектуальної діяльності, які можуть бути використані для створення зброї масового знищення, засобів її доставки, інших видів озброєння та військової техніки. При цьому під зовнішньоекономічною діяльністю розуміється зовнішньоторговельна, інвестиційна та інша діяльність у галузі міжнародних обмінів товарами, інформацією, роботами, послугами, результатами інтелектуальної діяльності, в тому числі виключними правами на них (інтелектуальна власність).

Базовими інструментами експортного контролю є дозвільний порядок експорту “чутливих” товарів, визначення “контрольних списків” таких товарів, а також застосування обмежень та заборон у передачах таких товарів. При цьому експорт розуміється поширено, тобто фактично маються на увазі усі зовнішньоекономічні операції, що стосуються передач контрольованих товарів і технологій. Механізми експортного контролю впроваджуються через міжнародну та національні системи експортного контролю.

Спільними зусиллями розвинутих держав світу створено декілька режимів експортного контролю, які реалізуються через національні законодавства цих держав. Сукупність таких режимів складає міжнародну систему експортного контролю. До такої системи входять режими експортного контролю в галузі ядерних озброєнь, режим контролю ракетних технологій, режим експортного контролю товарів і технологій хімічної та біологічної природи, а також режим експортного контролю звичайних озброєнь, товарів і технологій подвійного використання.

2.4.1. Створення систем експортного контролю у сфері ядерного нерозповсюдження

Принципи, якими мають керуватися держави-експортери ядерних матеріалів, технологій та устаткування при здійсненні ними експортних операцій, публікуються МАГАТЕ у серії видань INFCIRC/254.

Правовими підвалинами створення міжнародної системи ЕК у сфері ядерних озброєнь є п. 2 Статті ІІІ ДНЯЗ, згідно з яким кожна з держав-учасників цього Договору “зобов’язується не надавати:

а) вихідного чи спеціального матеріалу, що розщеплюється, або

б) устаткування чи матеріалу, спеціально призначених або підготовлених для обробки, використання чи виробництва спеціального матеріалу, що розщеплюється, будь-якій державі, що не володіє ядерною зброєю, для мирних цілей, якщо на цей вихідний чи спеціальний матеріал не розповсюджуються гарантії МАГАТЕ”.

Отже перед ядерними постачальниками виникла необхідність досягнення домовленості з двох ключових питань. По-перше, це стосувалося загальноприйнятного розуміння змісту визначення “устаткування чи матеріалу, спеціально призначених або підготовлених для обробки, використання чи виробництва спеціального матеріалу, що розщеплюється”. По-друге, сторони мали домовитися про умови та процедури регулювання експорту таких устаткування чи матеріалу.

Для досягнення цих та інших домовленостей між ядерними експортерами-учасниками ДНЯЗ у 1971 році було створено групу експертів із представників держав-експортерів ядерних матеріалів та технологій під керівництвом Клода Зангера для розробки спеціального вихідного списку ядерних матеріалів та технологій, яка у 1974 році отримала назву Комітет Зангера (названий на честь ім’я його першого голови Клода Зангера).

У 1974 році члени Комітету Зангера (КЗ) досягли згоди про основні правила взаємодії відносно експорту спеціального матеріалу, що розщеплюється, а також експорту устаткування та неядерних матеріалів, які використовуються в ядерній промисловості (контрольний або вихідний список КЗ). Список Зангера є важливим як перша значуща угода ядерних експортерів у сфері регулювання ядерної торгівлі. Це був безумовний успіх і він знаменував різке посилення ролі експортного контролю для режиму нерозповсюдження ядерної зброї.

Як з’ясувалося пізніше, рекомендаціям КЗ притаманні і значні недоліки. Передусім це зумовлювалося їхньою прив’язаністю до ДНЯЗ. Через це Франція, яка є одним з потужніших ядерних експортерів і в 70-ті роки ще не була учасницею ДНЯЗ, залишилася поза рамками режиму. Так само вчинили КНР та Індія, яка в цей час форсованими темпами розробляє ядерний вибуховий пристрій. До того ж гарантії стосувалися лише постачань обладнання, яке було спеціально призначене для ядерної діяльності, тоді як експорт “чутливих” до ядерного розповсюдження товарів подвійного використання, здійснювався у відсутності гарантій. У “вихідному списку” не містилися такі технології, як устаткування з виробництва важкої води, збагачення урану та переробка ядерних відходів, і які визнаються критичними для нерозповсюдження ядерної зброї. Отже виникла необхідність у створенні ще однієї міжнародної інституції, яка б не мала безпосередньої ідеологічної прив’язки до ДНЯЗ. Створення такої інституції набуло особливої актуальності після проведення Індією у 1974 році власних ядерних випробувань. Саме індійське ядерне випробування та очікуване бурхливе збільшення кількості ядерних об’єктів у світі, спричинили переоцінку існуючої системи експортного контролю та її адекватності новим викликам.

У квітні 1975 року в Лондоні почалися переговори між Великою Британією, Канадою, колишнім СРСР, США, ФРН та Японією, якими було утворено Групу ядерних постачальників (ГЯП) з розробки спільних правил регулювання ядерного експорту. Членство в ГЯП будувалось на схожих із Комітетом Зангера принципах. До ГЯП увійшли держави – головні експортери ядерних матеріалів, устаткування та технологій. Серед них були як держави, що володіють ядерною зброєю, так і держави-члени ДНЯЗ, що не володіють ядерною зброєю і навіть держави, що не приєднались на той час до ДНЯЗ (наприклад, Франція). Ці держави домовились про застосування узгоджених принципів у політиці ядерного експорту, що сприятимуть зміцненню режиму нерозповсюдження ядерної зброї. За місцем проведення нарад цю групу почали називати “Лондонським клубом”. 27 січня 1976 року сторони обмінялися нотами, якими схвалювалися керівні принципи ядерних постачань. До 1977 рроку ГЯП, через консенсус основних ядерних постачальників, вдалося навести принциповий лад у ядерній торгівлі, розробивши стандарти для міжнародних ядерних трансферів у держави, що не володіють ядерною зброєю. Ці стандарти включали суворі безпекові обмеження у сфері ядерного експорту, вимогу згоди первинного постачальника товарів, що входять до “вихідного” списку на їх реекспорт і “стриманість” в експорті чутливих технологій, таких як устаткування для збагачення урану. У 1977 році ГЯП остаточно ухвалила Керівні принципи для ядерного експорту. ГЯП інтегрувала “вихідний список” КЗ до своїх документів, додавши до нього такі чутливі технології, як виробництво важкої води, збагачення урану, переробка відпрацьованого ядерного палива, а також матеріали, що розщеплюються, та важку воду.

Формування ГЯП відбивало наростаючу згоду основних ядерних постачальників щодо необхідності обмеження чутливого ядерного експорту. Однак створення ГЯП було сприйнято державами, що розвиваються, як формування картелю з наміром обмежити їх можливості у галузі створення та розвитку власного ядерного потенціалу, звузити можливості їх швидкої модернізації у цілому. Для Індії, приміром, це було черговим підтвердженням дискримінаційного характеру режиму ядерного нерозповсюдження, що базувався на ДНЯЗ.

Як невдовзі з’ясувалося, створеній системі був притаманний суттєвий недолік – відсутність механізмів обміну інформацією та постійних консультацій між членами ГЯП. Недоліки існуючого режиму контролю над ядерним експортом стали очевидними на початок 1990-х років. Широке розповсюдження науково-технічних знань привело до різкого кількісного збільшення постачальників критичних технологій, особливо у ядерній галузі. Держави, що прагнули таємного набуття ядерної зброї, модифікували свою політику у галузі закупівель. Відмовляючись від будівництва ядерних об’єктів “під ключ”, вони перейшли до закупівель окремих товарів та технологій подвійного використання через посередників, набуваючи необхідні їм технології та устаткування в обхід існуючого режиму.

Іракський казус став яскравою ілюстрацією того, як держава-член ДНЯЗ, чиї ядерні об’єкти знаходились під гарантіями МАГАТЕ, роками вводила в оману іноземних постачальників та уряди щодо кінцевих отримувачів товарів, що закуповувались. Виявлена таємна ядерна військова програма в Іраку призвела до переосмислення розвинутими державами політики у галузі експортного контролю і дала поштовх зусиллям із вдосконалення режиму ГЯП.

На початку квітня 1992 року відбулася варшавська зустріч ГЯП, якою позначено новий етап еволюції міжнародного режиму ядерного нерозповсюдження. На нараді у Варшаві 3 квітня 1992 р. держави, що дотримуються Керівних принципів для ядерних постачальників, погодили політику щодо повномасштабних гарантій, як умови майбутніх ядерних постачань. Були оновлені та гармонізовані з оновленим “вихідним списком” КЗ додатки до Керівних принципів ядерного контролю. Ухвалено три нових документи стосовно експорту товарів і технологій подвійного призначення, які використовуються в ядерній галузі: їхній перелік, Керівні принципи та Меморандум про взаєморозуміння з процедурних питань. Держави, що підписали Меморандум, зобов’язались обмінюватись інформацією та повідомляти партнерів про надані та незатверджені ліцензії. Було також схвалено Заяву про всеосяжні гарантії (Full-Scope Safeguards), як про обов’язкову умову ядерних постачань до будь-якої держави, що не володіє ядерною зброєю. В організаційному плані ГЯП проводить щорічні пленарні засідання з ротацією голови, а також на постійній основі здійснює консультації держав-учасниць з питань режиму подвійного використання та взаємного обміну інформацією.