2.4.2. Створення систем експортного контролю у сфері ракетного нерозповсюдження

Вперше серйозність ракетної загрози була продемонстрована нищівними ударами німецьких ФАУ-2 по Лондону та Антверпену у 1944-1945 роках. Сьогодні ця зброя розглядається низкою держав, які не мають можливості здійснювати іншим чином силовий вплив поза власними кордонами, як засіб тиску на політичного опонента, навіть якщо той має потужніші військові можливості. Справа в тому, що балістичним ракетам (БР) властива низка особливостей, що зумовлюють їх особливу привабливість для небагатих чи технологічно недостатньо розвинених держав. Наприклад, у порівнянні з літаками БР набагато швидкіші, мають значно коротший час доставки зброї до цілі, через що підвищується вірогідність її ураження, вони також можуть атакувати зненацька і запобігти такому удару надзвичайно складно. На відміну від літаків вони не потребують підготовлених пілотів та великих витрат на утримання складної інфраструктури забезпечення польотів. Зрештою, загроза використання їх проти цивільного населення великих міст може мати катастрофічні психологічні наслідки для “держави-жертви”. Нині ракетна загроза розцінюється як чи не найнебезпечніша проблема нерозповсюдження. Сплеск цієї стурбованості був спричинений, передусім, широкомасштабним використанням БР під час Ірано-Іракської війни 1980-1988 років, протягом якої з обох сторін по населених пунктах було застосовано більше як 600 ракет типу “Скад”. Унаслідок масованих ударів іракських БР в Тегерані та інших іранських містах загинуло понад 2000 людей, а керівництво держави було змушено піти на припинення вогню.

Сьогодні, за різними оцінками, на озброєнні армій більш як 30 держав знаходиться, приблизно, 13000 БР. Сім з цих держав є фактичними володарями ядерної зброї, більшість – чи вже мають інші види ЗМЗ, чи займаються її розробками або намагаються придбати її в інший спосіб. Ситуація ускладнюється тим, що ціла низка держав не охоплюється структурою взаємного стримування, що закладена у Договір з протиракетної оборони (ПРО) 1972 року та інші домовленості, які з’явилися пізніше, а відтак вони мають можливості для безперешкодного створення ЗМЗ і ракетних засобів її доставки.

За відстанню пуску (ураження цілі) балістичні ракети розрізняються на БР малої (від 150 до 1000 км), середньої (1000- 2500 км), проміжної (2500-5500 км) дальності та міжконтинентальні (більше ніж 5500 км). Останнє визначення зумовлено тим, що саме такою була найменша відстань від американського континенту до території колишнього СРСР. Окремою категорією вважаються БР атомних підводних човнів, які визнаються стратегічними, оскільки завдяки розташуванню таких ракет на підводних човнах забезпечується ураження території держави-супротивника.

Міжконтинентальні БР (МБР) на сьогоднішній день мають держави ядерної п’ятірки. Окрім них, поки що, тільки японські космічні носії придатні до перетворення їх у МБР. Цією державою протягом вже близько сорока років активно здійснюється комерційна програма космічних запусків, якою охоплюється декілька типів твердопаливних ракет.

Історія японської ракетної програми почалася у 1963 році з успішного запуску твердопаливної ракети М-4S, яка була спроможна до виведення на 250 км навколоземну орбіту корисного навантаження вагою до 180 кг. В подальшому, на протязі 20 років, державою було створено сімейство ракет-носіїв серії М-3, останній з яких М-3S-ІІ отримав можливість перетворення у МБР з дальністю пуску до 4000 км при масі головної частини до 500 кг. У 1989 році почалася розробка японських носіїв серії М-V, а їх перший випробувальний запуск відбувся у 1995 році. Цей ракетоносій придатний до доставки на низьку навколоземну орбіту 1800 кг навантаження і, на думку експертів, може бути використаний як МБР.

Найпотужнішими в світі виробниками МБР є США та РФ. З цього списку вибула Україна, яка була розробником рідкопаливної МБР РС-19 (SS-18) та твердопаливної РС-22 (SS-24). МБР РС-19 (SS-18) на цей час конверсовано під ракетоносій цивільного призначення “Дніпро”. Україна на цей час є виробником комерційних ракетоносіїв “Зеніт” і “Циклон”. Комерційний ракетоносій “Зеніт”, який визнано досконалішим у світі носієм з автоматизованою процедурою запуску, використовується в міжнародній програмі космічних пусків “Морський старт”. Космічні ракетоносії сімейства “Циклон” експлуатуються з 1969 року і мають репутацію одних з надійніших в світі.

Радянські та американські БР середньої та меншої (від 500 км до 1000 км) дальності ліквідовано згідно з відповідним двостороннім Договором про ракети середньої та меншої дальності (РСМД), який було укладено у 1987 році (набув чинності у 1988 році). Від 1992 року, у зв’язку із розпадом СРСР, Договір став багатостороннім та охоплює Білорусь, Казахстан, РФ, США та Україну.

З метою контролю за виконанням договірних положень у рамках цього договору сторони отримали право на взаємні інспекції протягом тринадцяти років від дати ратифікації документа. Учасники РСМД беруть також участь у роботі багатостороннього консультативного органу, яким є Спеціальна контрольна комісія (СКК). За цим договором пострадянськими державами ліквідовано 889 БР середньої дальності (СД) та 587 пускових установок (ПУ) до них, а також 957 БР з 238 ПУ меншої дальності. США ліквідовано 677 БР і 288 ПУ СД та 169 БР і одну ПУ меншої дальності.

Серед держав, що на цей час мають ракети середньої та малої дальності, є Франція, яка має розгорнутими 18 БР цих класів, але невдовзі вони мають бути виведені із бойового складу її збройних сил. Ізраїлем створено сімейство БР “Ієріхон”, здатних долати відстань від 500 до 2500 км з корисним навантаженням до 1000 кг.

До найбільш небезпечних проліферантів ракетних технологій, за визначенням західних експертів, віднесено цілу низку держав, серед яких КНР, КНДР, Іран, Ірак, Лівія, Сирія, Індія та Пакистан.

На озброєнні стратегічних сил КНР знаходиться понад двадцять МБР та декілька БР середньої і проміжної дальності, оснащених ядерними боєголовками. Розробляються дві нові твердопаливні, мобільні МБР. Одна з них, з дальністю пуску близько 8000 км призначена для вирішення регіональних завдань стримування, інша матиме більшу дальність. Окрім того, Китаєм створюється БР для підводних човнів JL-2. Згідно з прогнозами американських аналітиків, 2015 року КНР, швидше за все, матиме десятки МБР, а у додаток – ще декілька десятків менш потужних, але більш живучих мобільних БР морського та наземного базування. КНР також здійснює додаткові розгортання БР малої дальності, націлених на Тайвань.

За переконанням експертів, п’яти-десяти років вистачить Північній Кореї для перетворення в володаря МБР. Цією державою розробляється ціле сімейство балістичних ракет “Нордон-1”, “Нордон-2” (No Dong), “Тепходон-1”, “Тепходон-2” (Taepo Dong) з дальністю пуску до 1000, 1500, 2000 та 5500 км, відповідно. Наприкінці 1997 року у КНДР було завершено розробку і прийнято на озброєння БР середньої дальності “Нордон-1”. Ці ракети здатні уразити цілі на території Південної Кореї, російського Далекого Сходу, більшої частини Японських островів, а також північно-східних районів КНР. Таким чином, під загрозою ракетного удару опинилися американські військові бази, розташовані на території Японії – ВМС в Йокосуке, ВПС – в Йокоті, та морської піхоти на Окінаві. Північна Корея продовжує створення та випробування нових балістичних ракет, зокрема “Тепходон-1” і “Тепходон-2”. Прийняття останньої на озброєння загрожуватиме території Аляски. В серпні 1998 року КНДР було здійснено несподівану спробу використання двоступінчастої БР “Тепходон-1”, до якої було додано ще один ступінь, як носія для виведення в космос невеликого супутника.

Вважається, що Іран, за певних умов, у недалекому майбутньому буде здатний здійснити випробування МБР, придатної для доставки бойового навантаження в декілька сотень кілограмів. Експертами припускається також, що він може придбати північнокорейську ракету типу “Тепходон” і, за допомогою розробників, провести вже найближчим часом її випробування у варіанті триступінчастого комерційного носія, як це вже було зроблено самою КНДР. В разі успіху випробувань іншим кроком може стати переобладнання космічного носія в бойову МБР, яку Іран може отримати, за різними оцінками, до 2015 року. Влітку 1998 року Іраном запущено БР середньої дальності “Шахаб-3” (Shahab III) створену, як стверджується, на базі південнокорейської “Нордон”. Подальші випробування дозволили Ірану створити цілу низку носіїв.

Сирія є володарем ракетної зброї типу “Скад” трьох модифікацій – В, С та D, яка може уражати цілі на відстанях 300 – 700 км.

Індією у лютому 1993 року здійснено випробування БР середньої дальності “Прихтві”, а у березні 1999 року – випробувальний пуск БР середньої дальності “Агні-2” (Agni II). У відповідь на це через місяць Пакистаном були проведені випробування БР аналогічного класу “Гхорі-2” (Ghauri II), а також БР “Шахін-1” (Shaheen I) з дальністю пуску 750-800 км. У квітні 2001 р. Індією здійснено успішний запуск першої національної ракети-носія з кріогенним киснево-водневим двигуном російської розробки. Таким чином, ця держава увійшла до кола космічних держав, розробляючи як широку дослідницьку програму, що включає дослідження Місяця, так і балістичні ракети – носії ядерної зброї.

Бразильська ракетна програма починалася у 1960-х роках за допомогою Сполучених Штатів зі створення серії ракет “Сонда” (Sonda). Але у 1992 році, з появою версій “Сонда-3” та “Сонда-4”, ці проекти з боку США були кваліфіковані як загроза нерозповсюдженню ракетних технологій. У 1986 році Об’єднане командування збройних сил Бразилії стало відповідальним координатором всіх програм з розробки та виробництва ракет. Одним із чинників ракетного озброєння Бразилії стали аргентинські зусилля з розробки БР СД “Кондор ІІ” (Condor II).

Ці регіональні події отримали й глобальний контекст нерозповсюдження через бразильські постачання ракетних технологій та знань до Лівії, Іраку та Ірану протягом 1980-х і початку 1990-х років. Це змусило Вашингтон наприкінці 1980-х рр. переконати партнерів по РКРТ в необхідності припинення експорту до Бразилії будь-яких ракетних технологій. В той же час відбулося різке покращення бразильсько-аргентинських стосунків, відповідне зменшення ролі військових у ракетобудуванні і у 1994 році Бразилія оголосила про її рішення дотримуватися вимог РКРТ і бажання приєднатися до режиму, членом якого вона стала в наступному році. Участь в РКРТ відкрило Бразилії широкі можливості до міжнародної кооперації у комерційних космічних програмах. Зокрема, великі надії покладаються цією державою на інтенсивне використання космодрому Алкантара, оскільки його екваторіальне розташування створює ідеальні умови для ракетних пусків. Україна спільно з Бразилією готує запуски з цього космодрому української ракети сімейства “Циклон”.

Характерно, що найбільш швидкими темпами поширюються балістичні ракети малої та середньої дальності. Ними інтенсивно озброюються держави, з якими пов’язуються загрози, перш за все, регіональній безпеці. Із розповсюдженням цих БР пов’язана небезпека суттєвих змін стратегічних балансів на Близькому Сході та в Азії. У їхніх ракетних програмах держави-розробники ракет виходять з пріоритетності регіональних завдань. Ракети малої та середньої дальності потрібні їм не тільки для стримування, але і як потужний засіб ведення війни, перш за все – звичайної, але з можливістю застосування біологічної, хімічної та врешті-решт ядерної зброї.

Режим контролю ракетних технологій (РКРТ), на відміну від режимів нерозповсюдження ядерної зброї, не оформлений відповідним багатостороннім договором. Він починався з домовленості між сьома провідними західними державами-засновницями – США, Канадою, Великою Британією, Францією, ФРН, Італією та Японією, яка була викладена в їх Спільній заяві. В подальшому до цієї домовленості приєднувалися її нові учасники. Через відсутність договірної форми провідні учасники мають можливість корегувати як умови приєднання до режиму, так і сам його зміст, що ускладнює вступ до РКРТ нових членів. Це повною мірою відчула й Україна, яка з 1995 року виконує правила РКРТ, але на членство якої у цьому режимі США погодилися лише у жовтні 1998 року.

Головним завданням РКРТ стало запобігання постачанням чи створенню балістичних ракет, ракет-носіїв та дослідницьких ракет, дальність пуску яких перевищує 300 км, а корисне навантаження 500 кг, а також атмосферних безпілотних літальних апаратів (включно із крилатими ракетами, радіокерованими ракетами-мішенями та радіокерованими розвідувальними літаками), що здатні доставляти корисний вантаж масою не менше 500 кг на дальність не менше 300 км. При встановленні ліміту маси у 500 кг експерти з ракет виходили з того, що нові ядерні держави чи терористичні угруповання не здатні створити боєзаряд меншої ваги для ракети.

До документів, що складають основу РКРТ, відносяться “Керівні принципи передачі ракет та ракетних технологій”, “Пам’ятна записка з процедурних питань” та “Технічний додаток”, що містить дві категорії списку товарів за характером їх обмежень. РКРТ не є юридично зобов’язуючим режимом, він заснований на добровільному дотриманні положень РКРТ державами, що поділяють цілі ракетного нерозповсюдження.

Для держав-учасників РКРТ практично не існує обмежень на передачі ракетної техніки та технологій між ними, тоді як за межі цього “клубу” подібні постачання, як правило, не здійснюються. Цим, відповідно, зумовлюється привабливість РКРТ, оскільки неучасть держави у режимі означає неможливість її долучення до сучасних ракетних технологій та виходу на ринок космічних послуг.