1.1.2. Система забезпечення міжнародної безпеки

Система забезпечення міжнародної безпеки являє собою сукупність взаємопов’язаних елементів, покликаних забезпечити міжнародну стабільність та захищеність міжнародної спільноти від глобальних та регіональних загроз і викликів.

Структура системи забезпечення міжнародної безпеки включає такі елементи: наукову теорію (філософію), доктрину, концепцію, політику, стратегію та тактику забезпечення безпеки; сукупність міжнародних інститутів і організацій; міжнародне право; режим міжнародної безпеки.

На початку 21-го століття найбільш відповідною для вирішення завдань, що стоять перед сучасним світовим співтовариством, є концепція кооперативної безпеки. Кооперативна безпека є стратегічним принципом, спрямованим на досягнення мети шляхом угод, а не примусу. Після завершення “холодної війни” з’явилася нова концепція безпеки, в якій зроблено спробу позбутися спадщини нещодавнього минулого і перейти від конфронтації до співробітництва, від залякування до переконання, від постфактного реагування на конфлікти до запобігання їх виникненню, від таємності до транспарентності, від односторонніх дій до кооперації. Такою стала концепція безпеки на базі співробітництва (кооперативна безпека), запропонована співробітниками Бруклінського інституту США в 1992 році Е. Картером, У. Перрі та Дж. Стейнбруннером, яка стала нині досить популярною. У своїй публікації “Нова концепція кооперативної безпеки” вони запропонували спиратися у поглядах на безпеку на розуміння того, що “каталізаторному конфлікту” можна запобігти не лише стримуванням через залякування, але також кооперативними превентивними заходами. Відтак, переставити акценти в плануванні безпеки з підготовки до протидії загрозам на запобігання виникненню таких загроз.

У концепції безпеки на базі співробітництва вони висунули на перший план деякі проблеми, що без успіху обговорювалися в період “холодної війни”, наприклад, такі як “оборонна конфігурація звичайних сил”, “обмеження військових інвестицій”, “розповсюдження ядерної зброї”, “транспарентність воєнно-політичної діяльності”.

Головну відповідальність за підтримання миру і міжнародної безпеки покладено на РБ ООН, До інших структур міжнародної безпеки належать такі регіональні організації як НАТО, ОБСЄ, ЄС, Африканський Союз.

1.1.3. Режими міжнародної безпеки

Режим міжнародної безпеки являє собою сукупність норм міжнародного права, договірних і політичних зобов’язань, орієнтованих на зниження ризику застосування військової сили. Основу режиму міжнародної безпеки складають режими з контролю над озброєннями, які умовно поділяють на три групи:

а) міжнародний режим з контролю над звичайними озброєннями;

б) режим нерозповсюдження зброї масового знищення;

в) режим експортного контролю.

Кожен з зазначених режимів має відповідну організаційну та договірно-правову базу, які є основою його функціонування.

а) Міжнародний режим з контролю над звичайними озброєннями

Організаційну та договірно-правову базу міжнародного режиму з контролю над звичайними озброєннями складають:

конференція з роззброєння;

договір про звичайні збройні сили в Європі;

віденські документи ОБСЄ щодо зміцнення воєнної довіри та безпеки.

Конференція з роззброєння (далі – КР) вважається єдиним постійним переговорним форумом світового співтовариства у галузі роззброєння. Конференція забезпечує ведення на багатосторонній основі переговорів з питань роззброєння та контролю над озброєннями. Головним завданням КР є сприяння процесу загального і повного роззброєння під ефективним міжнародним контролем.

Україна стала членом КР у червні 1996 року. Незважаючи на відсутність протягом останніх років прогресу у змістовній роботі КР та конкретних результатів щодо вироблення юридично зобов’язуючих міжнародно-правових інструментів, Україна, як і переважна більшість держав-членів КР, продовжує розглядати цей форум як важливий багатосторонній переговорний орган у галузі роззброєння та контролю над озброєннями. Участь у роботі форуму дозволяє підтримувати політичний діалог та співробітництво з іншими його членами з проблем роззброєння та міжнародної безпеки, а також відстоювати власні зовнішньополітичні пріоритети у галузі забезпечення національної безпеки.

Договір про звичайні збройні сили в Європі (далі – ДЗЗСЄ або Договір) є одним із вагомих документів у галузі контролю над звичайними озброєннями, а також важливим кроком на шляху зміцнення миру та європейської безпеки.

ДЗЗСЄ підписано 19 листопада 1990 р. у Парижі вищими представниками урядів і міністрами закордонних справ 22 держав. Головна ідея ДЗЗСЄ полягала у тому, щоб зменшити небезпечну концентрацію озброєнь, яка існувала на той час на лінії військового протистояння двох воєнно-політичних блоків в Європі. Цей документ розроблявся в умовах жорсткого протистояння двох блоків і передбачав значно зменшити наступальні потенціали колишніх держав-супротивників та забезпечити ефективний контроль за рівнем звичайних озброєнь за допомогою збройних сил Організації Варшавського договору і НАТО, через обмін інформацією та верифікацію, тобто перевірку на місцях.

Незважаючи на те, що процес адаптації існуючого Договору почався наприкінці грудня 1996 р. в складних умовах, переговори були успішно завершені підписанням у Стамбулі 19.11.99 р. Угоди з адаптації ДЗЗСЄ. І вже 21 вересня 2000 р. Верховна Рада України ратифікувала цю Угоду як важливий документ, який відповідає сучасним умовам.

Після підписання стамбульських домовленостей можливості України щодо утримання озброєнь на флангах істотно змінилися. Вони дають право Україні розміщувати в Одеській області, що належала до флангового району, 400 бойових танків, 400 бойових броньованих машин, 350 артилерійських систем. Також є дозвіл розміщувати у межах держави 4080 бойових танків, 5050 бойових броньованих машин, 4040 артилерійських систем, 1090 бойових літаків та 330 ударних вертольотів.

Значним кроком на шляху до адаптації ДЗЗСЄ став перегляд умов його функціонування в частині регулювання розміщення іноземних військ, вдосконалення системи контролю над озброєннями, забезпечення її надійного функціонування та обміну інформацією на наступні роки. Такий підхід дозволив ввести систему обмежень, яка виключає можливість неконтрольованої передачі озброєнь однієї держави іншій. Встановлені обмеження (стелі) для розміщення як своїх, так і іноземних озброєнь та сил, які нейтралізують накопичення сил протиборчих сторін.

Після завершення процесу адаптації ДЗЗСЄ можливими напрямами його подальшого вдосконалення можуть стати:

розширення зони дії Договору, насамперед, за рахунок тих держав, які мають за мету приєднатися до нього. Виходячи з цього, необхідно відпрацювати механізм подальших скорочень звичайних озброєнь, щоб не допустити порушення основного принципу Договору – не збільшувати кількість озброєння та техніки на європейському континенті;

додаткове включення до Договору інших видів та типів звичайних озброєнь, які характеризуються високою маневреністю, захищеністю, вогневою могутністю та мають значний бойовий потенціал;

удосконалення системи обміну інформацією, яка виключала б можливість обходу положень Договору; її базовими елементами повинні стати достовірність, прозорість та точність передачі інформації;

подальший розвиток та удосконалення інспекційного режиму, ключовим елементом якого повинен стати посилений режим контролю над звичайними озброєннями.

Проте державами-учасницями ДЗЗСЄ так і не вдалося дійти згодо щодо основних положень майбутньої домовленості з поновлення дії Договору, після призупинення його виконання Росією. Багатосторонні неформальні консультації з питань майбутнього режиму контролю за звичайними озброєннями в Європі були призупинені на невизначений термін. 22 держави-учасниці ДЗЗСЄ, які є членами НАТО, а також Грузія та Молдова, припинили виконувати низку своїх зобов’язань за Договором стосовно Росії.

Віденські документи ОБСЄ щодо зміцнення воєнної довіри та безпеки (далі – Віденські документи) – складаються з комплексу договірно-правових актів, які направлені на зміцнення воєнної довіри між державами-учасницями та їх безпеки.

В розвиток Віденських документів Україна, спільно з сусідніми державами, вживає додаткових заходів довіри та безпеки у вигляді підписання спільних угод, дія яких розповсюджується на райони, що прилягають до державних кордонів. Важливим доказом прагнення України докласти зусиль для розвитку нової системи безпеки, є активна робота з підготовки угод про додаткові заходи зміцнення довіри і безпеки з сусідніми державами. На цей час Україною вже підписані такі двосторонні угоди з Угорщиною, Словаччиною та Білоруссю.

Перша з них – Угода між Кабінетом Міністрів України і Урядом Угорської Республіки про заходи зміцнення довіри і безпеки та про розвиток двосторонніх військових зв’язків – була підписана 27 жовтня 1998 р. в Будапешті міністрами оборони обох держав. Друга – Угода між Кабінетом Міністрів України і Урядом Словаччини про заходи зміцнення довір’я і безпеки та про розвиток двосторонніх військових зв’язків – була підписана у 2000 р. Третя – Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Білорусь про додаткові заходи довіри і безпеки, підписана 16 жовтня 2001 р. прем’єр-міністрами України і Республіки Білорусь. Відповідальність за виконання цієї Угоди в Україні покладено на Міністерство оборони. У процесі завершення розробки знаходяться двосторонні угоди з Польщею, Румунією, Молдовою. Робота в цьому напрямі свідчить про неухильне виконання Україною положень Віденських документів та рішень Лісабонського саміту ОБСЄ, які передбачають створення взаємодоповнюючих юридичних і політичних зобов’язань держав-учасниць з метою запобігання дестабілізуючій концентрації озброєнь. Угоди про додаткові заходи зміцнення довіри і безпеки між сусідніми державами є їх важливою складовою.

Суттєвим внеском України в зміцнення регіональної безпеки і співробітництва є ініціатива нашої держави щодо започаткування переговорного процесу з вироблення заходів зміцнення довіри і безпеки у військово-морській галузі на Чорному морі, до якого залучені всі шість причорноморських держав (Болгарія, Грузія, Росія, Румунія, Туреччина та Україна). Військово-морська діяльність ще ніколи не підпорядковувалась заходам зміцнення довір’я і безпеки, зважаючи на специфічний характер Військово-Морських Сил як виду збройних сил. Тому держави-учасниці ОБСЄ з зацікавленістю слідкують за розвитком переговорного процесу. Не виключено, що досвід, набутий країнами чорноморського регіону, буде в майбутньому застосований у сфері поглиблення транспарентності у військовій діяльності вже на загальноєвропейському рівні.

Всі причорноморські держави заявили, що майбутні заходи будуть спрямовані на зміцнення стабільності і безпеки в акваторії Чорного моря і, водночас, не передбачатимуть введення будь-яких обмежень для свободи судноплавства та військово-морської діяльності третіх держав.

б) Режим нерозповсюдження зброї масового знищення

Режим нерозповсюдження зброї масового знищення складається з договорів, конвенцій та режимів, а саме:

Договір з нерозповсюдження ядерної зброї;

Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань;

Конвенція про заборону хімічної зброї та про її знищення;

Конвенція про заборону бактеріологічної (біологічної) та токсинної зброї та її знищення;

Режим без’ядерних зон;

Кодекс поведінки проти розповсюдження балістичних ракет.

Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ). Нині лише невелика група держав не є учасницями ДНЯЗ, тобто, знаходиться поза рамками режиму нерозповсюдження. До їх числа належать чотири держави, які неофіційно, але де-факто, є ядерними державами, це – Індія, Пакистан, Ізраїль, а також КНДР.

З огляду на свій вагомий внесок у справу практичного ядерного роззброєння та нерозповсюдження, Україна неодноразово наголошувала на нагальності вжиття міжнародним співтовариством рішучих кроків у напрямку дотримання та всебічного виконання положень Договору.

Окремої уваги Україна надає питанню встановлення повного мораторію на ядерні випробування, особливо після нещодавніх ядерних випробувань КНДР. В цьому контексті позиція України була і залишається незмінною: подальше проведення ядерних випробувань не сприяє завершенню процесу укладання Договору про всеосяжну заборону ядерних випробувань (ДВЗЯВ) і вступу до ДНЯЗ нових держав.

Виходячи з такої позиції Україна долучилась до Договору про всеосяжну заборону ядерних випробувань (ДВЗЯВ), ще в рік його схвалення Генеральною Асамблеєю ООН, 27 вересня 1996 року. Головною метою цього Договору є запровадження заборони на здійснення випробувальних вибухів ядерної зброї. При цьому держави, що є сторонами Договору, взяли на себе зобов’язання не здійснювати будь-яких ядерних вибухів, а також утримуватися від спонукання, заохочення або будь-якої участі у проведенні таких випробувальних вибухів. Оскільки Договір є безстроковим, зазначена заборона не має часового обмеження.

У числі держав, що підписали, але не ратифікували Договір – Китай, Єгипет, Індонезія, Іран, Ізраїль, США. Слід відзначити, що процесу набуття Договором чинності не сприяє відмова підписати Договір КНДР, Індією та Пакистаном.

Станом на грудень 2011 року, Договір підписали 182 держави, ратифікували – 154 держави. Контроль за дотриманням положень ДВЗЯВ має здійснювати Організація Договору про всеосяжну заборону ядерних випробувань (ОДВЗЯВ).

Конвенція про заборону розробки, виробництва, накопичення та застосування хімічної зброї та про її знищення (КХЗ). Україна підписала КХЗ в перший день відкриття цього багатостороннього документа для підписання – 13 січня 1993 року у Парижі. Одночасно з цим наша держава набула членства в Організації із заборони хімічної зброї (ОЗХЗ), створеної відповідно до вимог статті VIII Конвенції. Учасницями Конвенції є 185 держав світу, що охоплюють 98% усього населення Землі.

Україна розглядає питання дотримання положень Конвенції як один із основних пріоритетів державної політики у сфері нерозповсюдження та контролю над озброєннями і чітко дотримується своїх зобов’язань за цим міжнародним договором. На території України відсутня хімічна зброя. Наша держава ніколи не мала наміру розробляти, накопичувати та застосовувати хімічну зброю. Водночас, під дію КХЗ підпадає певна кількість об’єктів хімічної промисловості. Станом на 1 січня 2009 року це 15 українських підприємств, діяльність яких регламентується положеннями Конвенції.

Основними напрямами діяльності України в контексті виконання зобов’язань за КХЗ є: підготовка щорічних національних декларацій стосовно об’єктів хімічної промисловості (ОХП) України, діяльність яких підпадає під контроль з боку ОЗХЗ та здійснення експортно–імпортних операцій з визначеними Конвенцією хімікатами; прийняття та супроводження інспекцій ОЗХЗ; проведення в Україні спільних міжнародних заходів з проблематики КХЗ.

Україна є учасницею Конвенції про заборону розробки, виробництва та накопичення бактеріологічної (біологічної) і токсинної зброї та про її знищення (КБТЗ) і суворо дотримується своїх міжнародних зобов’язань за цим багатостороннім міжнародним договором. Україна не має власної біологічної зброї і не проводить роботи із створення такої зброї. Однак на території нашої держави є установи лікувально-медичного, наукового, спеціалізованого та виробничого профілю, які мають банки мікроорганізмів або працюють з продуктами їх життєдіяльності, та входять у сферу охоплення Конвенції. Крім того Україна має таке географічне розташування, що передбачає можливість інтенсивного транзиту через її територію товарів різного біологічного походження.

Участь України в КБТЗ передбачає роботу її представників у різного роду міжнародних форумах, що відбуваються в рамках Конвенції. Йдеться, зокрема, про засідання спеціальних і Оглядових Конференцій держав-учасниць КБТЗ, сесії Спеціальної групи держав-учасниць КБТЗ, засідання експертів та щорічні зустрічі держав-учасниць. Про активну участь України у діяльності КБТЗ свідчить той факт, що представники нашої держави кілька разів обиралися на керівні посади міжнародних форумів в рамках КБТЗ.

Під режимом без’ядерних зон розуміється сукупність норм міжнародного права, договірних і політичних зобов’язань, орієнтованих на зниження ризику застосування ядерної зброї. Цей Режим розповсюджується на території (регіони), на яких забороняється виробництво, випробування, розміщення (зберігання), транзит і застосування (на ній або проти неї) ядерної зброї (визначення авторів). Утворення без’'ядерних зон зменшує ризик виникнення ядерного конфлікту, зміцнює безпеку держав, що входять до таких зон, а також зміцнює регіональну і міжнародну безпеку в цілому. Створення перших без’ядерних зон стало можливим внаслідок ініціативи академіка І. Курчатова, підтриманої президентом США, щодо створення Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ) як спеціалізованої міжурядової організації з метою виключення переорієнтації програм розвитку атомної енергетики на розробку ядерної зброї (ЯЗ). У 1957 р. в Резолюції Генеральної асамблеї ООН ця ідея одержала практичну реалізацію. На основі міжнародних договорів до теперішнього часу без’ядерними зонами оголошені Антарктика, космічний простір, включаючи Місяць та інші небесні тіла, Латинська Америка, дно морів і океанів і їх надра, південна частина Тихого океану. В перспективі можуть набути чинності Бангкокський Договір 1995 р. і Договір Пелендаба 1996 р., за якими можуть бути оголошені без’ядерні зони в Південно-східній Азії і на території Африки, відповідно, що практично зробить Південну півкулю вільною від ЯЗ.

Зважаючи на відсутність в Україні ядерної зброї, створенню без’ядерної зони в Східній і Центральній Європі може сприяти початок переговорів про вивід з цього регіону тактичної ядерної зброї (ТЯЗ) інших держав і її складування в арсеналах центрального підпорядкування під міжнародним контролем. Додатково це може сприяти забороні її вдосконалення і подальшому скороченню.

Кодекс поведінки проти розповсюдження балістичних ракет (Гаазький кодекс поведінки проти розповсюдження балістичних ракет – ГКП) підписаний у листопаді 2002 року у місті Гаага (Нідерланди) державами, що занепокоєні розповсюдженням зброї масового знищення та засобів її доставки, у тому числі й Україною. Цей Кодекс сприятиме посиленню існуючих міжнародних домовленостей з підтримання міжнародної та національної безпеки, з роззброєння та нерозповсюдження, а також механізмів їх реалізації.

Відповідно до Кодексу держави-учасниці мають намір, поміж іншим, вжити таких головних заходів:

на глобальному та регіональному рівнях докласти багатосторонніх, двосторонніх і національних зусиль з попередження та стримування розповсюдження балістичних ракет, здатних нести зброю масового знищення;

запровадити максимально можливі обмеження на розвиток, випробування та розгортання балістичних ракет, здатних нести зброю масового знищення, включаючи, де це можливо, скорочення національних запасів таких ракет в інтересах глобального та регіонального миру і безпеки;

усвідомлюючи можливість використання програм ракет-носіїв космічних апаратів для прикриття програм балістичних ракет, виявляти належну пильність у розгляді питань сприяння мирним ракетним програмам у будь-якій іншій державі з метою унеможливлення підтримки розвитку систем доставки зброї масового знищення;

не сприяти, не надавати підтримку або допомогу програмам балістичних ракет у державах, що могли б розвивати або купувати зброю масового знищення в порушення норм міжнародних договорів з роззброєння та нерозповсюдження, або зобов’язань, прийнятих цими державами в рамках зазначених договорів.

в) Режими експортного контролю

Режими експортного контролю є вагомою складовою загального режиму міжнародної безпеки. Метою режимів експортного контролю є сприяння збереженню міжнародного миру та безпеки, нерозповсюдженню зброї масового знищення та протидія тероризму. Режими експортного контролю існують у вигляді неформальних об’єднань провідних держав світу в рамках організації міжнародних режимів експортного контролю. Державами-учасницями цих організацій узгоджені керівні принципи контролю за міжнародними передачами товарів військового призначення (звичайні озброєння) та пов’язаних з ними товарів подвійного використання, а також товарів подвійного використання, які можуть бути використані для створення зброї масового знищення та засобів її доставки. Україна є державою-членом усіх без винятку режимів експортного контролю, які функціонують у рамках відповідних організацій таких режимів.