§ 1.5. Історія розвитку ландшафтознавства

Основоположником наукового ландшафтознавства вважається видатний німецький природознавець і мандрівник Олександр фон Гумбольдт, який не тільки визначив ландшафт як наукове поняття, а й започаткував основні напрямки його наукового пізнання.

Однак, історичні корені ландшафтознавства сягають значно глибше. Фактично, виживання давньої людини в оточуючому середовищі залежало від її вміння розпізнати і використати зв’язки між окремими компонентами довкілля і між окремими його місцями (Дж. Епплтон, Г. Оріанс та ін.). Такі знання та навички мали ландшафтознавчий зміст. В процесі еволюції людини вони примножувалися й передавалися із покоління в покоління. Звичайно, ці знання не мали наукової форми, але зміцнювали базис, на якому людина сприймала природу як цілісний комплекс, а територію – як сукупність таких комплексів.

Зачатки ж наукових знань про ландшафти формуються в добу античності. До ландшафтознавчих досягнень цього часу можна віднести працю Аристотеля (384-322 р. до н.е.) “Метеорологіка”, написану ним у другій половині IV ст. до Р.Х. В цій праці містяться уявлення про земні оболонки та їх взаємопроникнення, про колообіги води і повітря, про еволюцію та динаміку земної поверхні – морські трансгресії та регресії, акумулятивну діяльність річок тощо. Слушні думки ландшафтознавчого змісту можна знайти у працях Платона, Теофаста, Ібн Сіни (Авіцени), Тіта Лукреція Кара та інших мислителів античності.

До античної доби відноситься й перше письмове позначення ландшафту як поняття. Згідно З. Наве та А. Лібермана, ним є давньоєврейське слово “нофф”, яким у Книзі Псалмів позначено загальний вигляд Єрусалима з храмом Короля Соломона та іншими будівлями. Саме ж слово "ландшафт" – давньогерманського походження й, згідно Й. Шмітхюзена, почало використовувалося в німецьких країнах ще з 10 ст. – спершу у значенні певної території, а згодом – як вигляду цієї території, або її "характеру".

Однак загальнокультурного, а не тільки побутового вжитку, слово ландшафт набуло у Голландії наприкінці 16 – початку 17 ст., коли фламандські художники почали малювати не уявні біблійні пейзажі, як було до цього, а реальні – топографічно та колористично точні. Як “landschap” (флам.) стало розумітися зображення місцевості на картині. У цьому значенні термін був імпортований до сусідніх країн – Англії, Франції та Німеччини й досить швидко набув значення не картини як витвору мистецтва, а як частини території, що може бути охоплена зором з однієї точки, або ж як сукупності форм території взагалі.

Час виникнення ландшафту як поняття збігся із становленням раціоналізму. Відкриття Г. Галілея та І. Ньютона, Великі географічні відкриття кінця XV – початку XVI ст. сприяли новому – раціоналістичному сприйняттю природи й вимагали наукового пояснення її феноменів. Учені-натуралісти починають аналізувати накопичені факти та знання, порівнювати та співставляти їх, шукають та виявляють територіальні зв’язки між властивостями різних компонентів природи, що впритул підводило природознавство кінця 18 – початку 19 ст. до наукової ідеї ландшафту. Пріоритет у її формулюванні належить Олександру фон Гумбольдту (1769 – 1859). На початку 19 ст. він визначив ландшафт як " загальний характер земного регіону" і вважав, що він є територіальним уособленням єдності та взаємозв’язку різних природних тіл і явищ, особливо – залежності органічного життя від неорганічного.

Завдяки Гумбольдту в німецькій географії 19 сторіччя термін “ландшафт” зайняв помітне місце. Попри те, що загальна тенденція розвитку науки того часу полягала у диференціації природознавства і розвитку галузевих географічних дисциплін, комплексно-географічний (ландшафтознавчий) підхід розвивали ряд видатних німецьких географів – Ф. Ріхтгофен, А. Геттнер, О. Шлютер, З. Пассарге та інші. В їх працях гумбольдтівське розуміння ландшафту знайшло подальшу розробку і навіть набуло статусу філософського поняття. Так, ще 1850 року філософ Й. Розенкранц із Кенігсберга визначив ландшафт як ієрархічно організовані локальні ділянки всіх “сил та продуктів природи” і наголошував на його холістичній сутності.

Спільним для німецьких географів кінця 19 – початку 20 ст. було розуміння ландшафту як території, в межах якої специфічно взаємодіють нежива природа, біота та людське населення, або, за Альфредом Геттнером (1859 – 1941), – літосфера, атмосфера, гідросфера, біосфера та антропосфера. Саме від Геттнера походить хорологічний напрям у вивченні ландшафту. На його думку, просторове розуміння ландшафту є тією основою, на якій можна інтегрувати всі географічні знання. На іншому аспекті ландшафту наголошував Отто Шлютер (1872 – 1959). Він надавав йому передусім генетико-історичного значення й особливо наголошував на впливі людської культури на формування структури ландшафту. Саме завдяки О. Шлютеру і З. Пассарге, у Німеччині й закріпилася назва науки про ландшафт – Landschaftskunde (ландшафтознавство).

Поряд з Німеччиною, потужного розвитку ландшафтознавство набуло в Росії. Ідеї щодо взаємозв’язків різних компонентів природи тут були поширені ще принаймні із середини 18 ст. (П. Паллас, І. Лепьохін, Е. Еверсман, М. Северцов та ін.). Проте, оформлення цих ідей у цілісну наукову концепцію було стимульовано Василем Докучаєвим (1846 – 1903) і завершилося в рамках його могутньої наукової школи. Важливою заслугою Докучаєва є створення науки про ґрунт, який вчений розумів як результат взаємодії всіх географічних компонентів. За Докучаєвим, ґрунт є продуктом ландшафту і відображає його основні особливості. Від такого розуміння ґрунту залишався один крок до ще глибшого географічного синтезу. Його й зробив В.Докучаєв, розробивши вчення про природно-історичні зони й висунувши 1989 року ідею щодо необхідності розбудови нової науки про взаємодію між усіма компонентами живої та неживої природи. Викладу основ цієї науки Докучаєв планував присвятити окрему книгу, проте цей задум здійснити не встиг.

Ідеї Докучаєва були розвинені його численними учнями та послідовниками – Р. Аболіним, Л. Бергом, Г. Висоцьким, Г. Морозовим, М. Сибірцевим, Г. Танфільєвим та ін. Вони широко користувалися терміном ландшафт, розвиваючи оригінальні підходи до його вивчення, однак заслуга введення у російську науку поняття ландшафту належить Льву Бергу (1876 – 1950) – видатному географу та біологу-еволюціоністу. У 1913 році він видав схему районування території Російської Імперії, в якій зони вперше були названі ландшафтними. Тоді ж Л.С.Берг висловив думку про те, що саме ландшафти є предметом географічних досліджень. У статті "Предмет і задачі географі" (1915 р.) він писав: "Вивчення причин, які призводять до того, що рельєф, клімат, рослинний і ґрунтовий покрив дають певний, якщо можна так висловитись, ландшафтний організм, дослідження взаємодій, які справляють різні чинники, що складають ландшафт, один на одного, – ось задача наукової географії". Найбільш повно й виважено свої погляди на ландшафт і зміст науки про нього Берг виклав у вступі до монографії “Ландшафтно-географічні зони СРСР” (1931 р.). В ньому розглянуто зміст поняття ландшафту, його компоненти та взаємодія між ними, акцентується на тому, що ландшафт не є статичним, а змінюється у часі тощо.

Важливо вказати, що і сам В. Докучаєв і, особливо, Л. Берг до складу ландшафту включали людину з її матеріальною та духовною діяльністю. Докучаєв вважав, що людина включається у “природно-історичні зони” не лише як носій культурних артефактів (матеріальних слідів), а й з усіма своїми соціальними і навіть біологічними рисами. Берг також вводив людину та її культуру до складу ландшафту – це “область, у якій характер рельєфу, клімату, рослинного покриву, тваринного світу, населення й, нарешті, культури людини зливаються в єдине гармонійне ціле” (Берг, 1925).

Однак подальший розвиток ландшафтознавства у СРСР відбувався у напрямку посилення його суто природничонаукового крила – людина була виведена за межі ландшафту, і він став розглядатись як виключно природне утворення. Зокрема на такому тлумаченні ландшафту ґрунтувався Леонтій Раменський (1884 – 1953), який на початку 1930-х рр. запропонував таксономічну систему територіальних одиниць, з яких складається ландшафт, обґрунтував принципи їх типології та ординації. В цей час Борис Полинов висловив низку важливих положень щодо динаміки та еволюції ландшафту, розвинувши генетичний напрямок у ландшафтознавстві.

На початку 20 ст., крім Німеччини та Росії (згодом – СРСР), ландшафтознавство набуло розвитку у Франції та США. У Франції Поль Відаль де ла Блаш (1845 – 1918) і його послідовник Жан Брюн (? – 1930) розвинули одне з перших у науковій географії гуманістичних тлумачень ландшафту. Головним завданням вони вважали з'ясування впливу довкілля на почуття і стиль життя людини. Концепція ландшафту розвивалася в світлі цих положень. Як ландшафти (фр. - pays) розглядалися території, у межах яких склався специфічний стиль життя. Оскільки він формується складною взаємодією природних, культурних і соціоісторичних особливостей, то ландшафти виділялися як комплексні природно-соціо-історико-культурні територіальні одиниці.

У США становлення та розвиток ландшафтознавства пов'язаний з іменем Карла Зауера (1889 – 1975). Саме завдяки йому ландшафт як наукове географічне поняття став відомий у Північній Америці. Ідеї, що їх розвивав Зауер, багато в чому були подібні до розуміння ландшафту О. Шлютером: ландшафт – це продукт сумісної творчості людини й природи. У своїх дослідженнях Зауер зосереджувався на тому, як певна культура, традиції природокористування, локальна архітектура тощо модифікують ландшафт, створюють його “морфологію”.

Після Другої світової війни розвиток ландшафтознавства значно прискорився. У Німеччині та Радянському Союзі розгорнулися роботи з картографування ландшафтів у різних масштабах, що вимагало вдосконалення відповідного теоретичного базису. У Німеччині зусиллями Й. Шмітхюзена, Г. Бобека, Е. Неефа, Г. Кароля, Г. Ріхтера, Г. Хаазе та ін. була завершена побудова тієї концепції ландшафту, що була намічена у довоєнні роки А. Геттнером, О. Шлютером і З. Пассарге. Особливу роль у становленні німецького та усього центральноєвропейського ландшафтознавства відіграв Йозеф Шмітхюзен (1934 – 1984). Він наголошував на двох баченнях ландшафту – “геосинергетичному” та “геохорологічному”. Під першим він мав на увазі взаємозв'язок якісно різних компонентів, що складають ландшафт, а під другим – продовження геттнерівської традиції територіального аналізу структури ландшафту. Поряд із Шмітхюзеном, визначальний вплив на формування ландшафтознавчих ідей відіграв Ернст Нееф (1908 – 1984). Е. Нееф вважав, що для опису ландшафту можна ввести аксіоми, закони і на їх основі розробити загальну теорію вивчення ландшафту.

Крім розробки теоретико-методичних проблем ландшафтознавства та картографування, в обох на той час роз’єднаних німецьких державах ландшафтознавчі дослідження широко застосовувались для вирішення різноманітних практичних потреб – планування сільськогосподарських земель, оцінку ландшафтного потенціалу (здатності природного комплексу задовольняти різні суспільні потреби), розробку заходів щодо раціонального використання і “облаштованості” ландшафту тощо.

Погляди німецьких географів суттєво вплинули на розвиток ландшафтознавства в Швейцарії, Голландії, а також у східноєвропейських країнах, особливо – у Чехії та Словаччині. Щоправда, в цих країнах, як і в самій Німеччині, у дослідженні ландшафту все більшу участь стала приймати ландшафтна екологія – науковий напрям, започаткований у 1930-их рр. Карлом Тролем (1899 – 1975).

У повоєнному Радянському Союзі бурхливий розвиток ландшафтознавства пов'язаний насамперед з польовим картографуванням ландшафтів. Провідна роль в теоретичному та методичному обґрунтуванні цих робіт належала Миколі Солнцеву (1902 – 1991). Разом із своїми співробітниками з лабораторії ландшафтознавства Московського університету він розвинув уявлення Л. Раменського щодо територіальних одиниць ландшафту й розробив ретельну методику їх картографування. Впродовж 1950-60-их рр. зусиллями М. Солнцева, Д. Арманда, К. Геренчука, А. Ісаченка та ін. була обґрунтована таксономічна система "морфологічних" одиниць ландшафту фація – урочище – місцевість – ландшафт, принципи їх виділення, типології і класифікації.

Поряд із картографуванням ландшафтів розвивалися й інші наукові напрями ландшафтознавства. Одразу після війни Б. Полинов розробив основи геохімії ландшафту, а у 1960-ті роки цей напрям ландшафтознавства набув теоретичного завершення завдяки дослідженням М. Глазовської та О. Перельмана. В цей самий час Давід Арманд (1905 – 1976) розвинув інший потужний напрям ландшафтознавства – геофізику ландшафту. Йому також належить значний внесок у розробку теоретичного ландшафтознавства, його математизацію, організацію стаціонарних досліджень динаміки ландшафту.

Як і в німецькому, у радянському ландшафтознавстві 1960-70-их років широко проводилися дослідження прикладної орієнтації. На відміну від Східної Німеччини (кол. НДР), вони у СРСР не мали законодавчого забезпечення і спеціального фінансування, однак ландшафтознавці стали приймати дедалі більшу участь в обґрунтуванні проектів меліоративних систем, в архітектурно-планувальних, ландшафтно-рекреаційних, ландшафтно-інженерних та інших розробках. На основі цих досліджень склався потужний прикладний напрям ландшафтознавства (А. Ісаченко, В. Ніколаєв та ін.), а також сформувалося антропогенне ландшафтознавство, лідером якого був Федір Мільков (1918 – 1996).

Починаючи з 1970-их рр. європейське ландшафтознавство зазнало двох потужних імпульсів – з боку екології та загальнонаукового системного підходу. Це позначилось на його екологізації та вивченні ландшафтів як складних динамічних систем. Екологізація ландшафтознавства знайшла свій вияв у тому, що географи при вивченні ландшафту почали широко застосовувати теоретичні положення та деякі методи екології, намагалися зблизити географічні та екологічні підходи до пізнання природи. Це призвело до бурхливого розвитку ландшафтної екології – науки, яка на думку багатьох дослідників, є проміжною між ландшафтознавством та екологією (див. § 1.4).

Поширення у ландшафтознавстві системного підходу призвело до того, що об’єкти своїх досліджень (ландшафтні комплекси) географи стали тлумачити як системи, знаходити їх системні властивості, описувати в термінах системного підходу й широко застосовувати математичні та інші формальні методи при їх вивченні. В радянському ландшафтознавстві особливу роль у його системізації відіграв Віктор Сочава (1905 – 1978). Він розробив основи наукового напряму, який назвав вченням про геосистеми. В цьому напрямі вчений та його послідовники (А. Краукліс, В. Міхеєв, В. Снитко та ін.) намагалися інтегрувати наукові підходи ландшафтознавства, екології та загальної теорії систем до вивчення ландшафтів.

Розуміючи геосистему як категорію динамічну, В. Сочава розгорнув стаціонарні ландшафтознавчі дослідження, які охоплювали різні регіони Сибіру. У 1970-ті роки стаціонарні дослідження ландшафтів були організовані й в інших регіонах СРСР. Особлива роль в цих дослідженнях належить Ніколаю Беручашвілі (1947 – 2006), який сформулював низку важливих положень щодо вертикальних структур ландшафту та їх часових змін. В Україні зусиллями ландшафтознавців Львівського університету була створена мережа ландшафтознавчих стаціонарів, яка простяглася від Шацьких озер до Українських Карпат.

Зближення ландшафтознавства з екологією, розуміння ландшафту як динамічної системи, результати математичного моделювання ландшафтів та інші наукові здобутки 1970-80-их років значно збагатили ландшафтознавство новими ідеями. У їх теоретичному узагальненні та формулюванні принципово нових теоретичних уявлень щодо структури ландшафту, його динаміки, стійкості тощо особлива заслуга належить О. Арманду, Я. Демеку, Ф. Мількову, Г. Ноймайстеру, В. Преображенському, О. Ретеюму, Г. Хаазе, Ю. Пузаченку та ін. Чималий внесок у розробку теоретичних засад ландшафтознавства 1970-1980-х рр. зробили українські вчені Г. Гришанков, Г. Міллер, Ю. Некос, Г. Швебс, П. Шищенко та ін.

Наприкінці 1990-х років ландшафтознавство все помітніше стало трансформуватися з суто природничо-географічної у науку, в якій істотну роль відіграють її гуманітарні складові. Це зрушення є логічним продовженням лінії розвитку ландшафтознавства, започатковану О. Гумбольдтом, який 1850 року писав, що для того, щоби пізнати ландшафт "в усій його величі", слід представити його у двох аспектах – як реальний феномен і суб’єктивно – як він відбивається у почуттях людей. Ця лінія була продовжена у Німеччині О. Шлютером, Й. Шмітхюзеном, у Росії – В. Докучаєвим, Л. Бергом, в США – К. Зауером. Однак впродовж 1950-1980-х рр. у європейському ландшафтознавстві пріоритетного розвитку набуло дослідження ландшафту переважно як природного феномену.

Певна затримка в гуманізації ландшафтознавства пояснюється розірваністю тогочасної географії на "фізичну" та "економічну", а також слабкою взаємодією між центральноєвропейськими та англо-американськими дослідниками ландшафту. Перші розуміли його як передусім природний комплекс, а другі – як культурно-природний феномен (США) та як об’єкт естетичного сприйняття і впорядкування (Англія). Інтернаціоналізація науки, зміна її методологічних засад (зокрема, поширення філософій постмодерну – див. § 1.2) призвели до зближення цих наукових шкіл, посилення інтересу європейських ландшафтознавців до місця людини у ландшафті гуманітарних проблем ландшафту. Гуманізація ландшафтознавства кінця 20 – початку 21 ст. призвела як до появи і швидкого розвитку його гуманістичних напрямів – естетики ландшафту (Дж. Епплтон, К. Ернігіс, K. Краузе, Д.Лінтон та ін.), культурного ландшафтознавства (Ю. Вєдєнін, Л. Каганський, Ф. Кніффен, Дж. Нассауер та ін.), історичного ландшафтознавства (В. Жекулін, С. Романчук та ін.) тощо, так і в розумінні ландшафту як природно-культурної просторової єдності, що несе глибоку символічні та інші духовні значення, а ландшафтознавства – як науки загальнокультурного змісту (О. Бастіан, М. Гродзинський, Л. Каганський, А. Кобаяші, О. Ковальов, Е. Пеннінг-Роусел та ін.).

Для сучасного етапу розвитку ландшафтознавств властиве широке залучення найновіших загальнонаукових теорій та методів до дослідження ландшафту – теорії дисипативних структур і нелінійної термодинаміки, синергетики, теорії розмитих множин, фракталів, нейронних систем тощо. Це зумовлює відповідні інтерпретації ландшафтних комплексів – як дисипативних систем, далеких від стану рівноваги, як нечітковизначених систем, як фрактальних просторових структур тощо. Значно стимулює розвиток ландшафтознавства застосування новітніх геоінформаційних технологій, використання дистанційної інформації.

Поряд із внутрішньою логікою розвитку ландшафтознавства, його сучасний стан та подальші перспективи істотно залежать й від зовнішніх чинників. До найбільш вагомих із них слід віднести взаємовідносини ландшафтознавства з ландшафтною екологією та політизацію поняття ландшафту.

Ландшафтна екологія зараз розвивається надзвичайно бурхливо, залучаючи до сфери своїх інтересів усе ширше коло проблем, якими традиційно займалися й інші науки – у тому числі й ландшафтознавство. Швидко зростає й число прихильників ландшафтної екології, в університетах створюються відповідні кафедри та науково-дослідні інститути, створена впливова Міжнародна асоціація ландшафтної екології, видаються міжнародні наукові часописи з цієї науки. Й хоча засновники ландшафтної екології (зокрема, К. Троль) вважали цю науку не конкурентом ландшафтознавству, а, наукою, що поєднує його з екологією, однак зараз визначити, що є ландшафтознавством, а що ландшафтною екологією виявляється непросто. Отже, від обґрунтованого вирішення цього питання, від з'ясування змістовних відмінностей між цими науками та окресленням предметів їх досліджень залежить як майбутній зміст, так і перспективи розвитку ландшафтознавства та ландшафтної екології. Зараз прихильниками обох цих наук розробка вказаних непростих питань лише починається.

Другим важливим чинником розвитку сучасного ландшафтознавства стала політизація поняття ландшафту. Цей процес відбувається як на національному, так і на міжнародному рівнях. Полягає він у тому, що ландшафт став розглядатися як об’єкт міжнародного та національного права, а також у здійсненні багатьма державами ландшафтної політики. Вона регламентується відповідними законодавчими актами й впроваджується спеціальними інституціями.

Особливе значення для розвитку ландшафтознавства має Європейська ландшафтна конвенція (ратифікована Україною 7 вересня 2005 року). Вона вимагає розглядати ландшафти як об’єкти, від дбайливого ставлення до яких залежить добробут держави, її екологічна безпека, збереження та примноження моральних та інших цінностей суспільства. У багатьох країнах прийняті закони про ландшафт, які регламентують шляхи використання, охорони, дослідження ландшафтів тощо. На час написання даного навчального посібника такий закон розробляється й в Україні.

Визнання на офіційному міжнародному та національному рівнях поняття ландшафту значно підвищило статус ландшафтознавства, розширило перспективи його розвитку, але й наклало на вчених високу відповідальність за розробку цієї науки.

Література до глави 1

1. Гродзинський М.Д. Пізнання ландшафту: місце і простір. В 2-х т. К.: ВПЦ “Київський університет”, 2005. – Т. 1. – 503 с.; Т.2. – 431 с. (§ 1.1.1, 1.2.1, 1.2.2, глава 1.3).

2. Исаченко А.Г. Ландшафтоведение и физико-географическое районирование. – М.: Высшая школа, 1991– 366 с. (Вступ, глава 1)

3. Исаченко А.Г. Теория и методология географической науки: Учеб. пособие для вузов. М.: Академия, 2004 – 400 с. (глави 1 і 2)

4. Пащенко В.М. Методологія постнекласичного ландшафтознавства. – К.: Б.в., 1999. – 284 с. (глави 1 і 2)

5. Петлін В. Концепції сучасного ландшафтознавства. – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2006 – 329 с. (розділи 1- 3, 15)

6. Сухова Н.Г. Развитие представлений о природном территориальном комплексе в русской географии. – Л.: Наука, 1981. – 212 с.

Контрольні запитання

1. В чому відмінність між об’єктом і предметом ландшафтознавства ?

2. Які основні частини та наукові напрями ландшафтознавства ?

3. Яке місце посідає ландшафтознавство серед інших наук ?

4. В чому полягає принцип плюралістичності філософій у сучасному ландшафтознавстві ?

5. Сформулюйте основні відмінності між позитивістськими та філософіями в їх застосуванні до ландшафту.

Теми рефератів

1. Об’єкти, предмети та суб’єкти ландшафтознавства.

2. Загальнонаукові принципи сучасного ландшафтознавства

3. Загальнонаукові підходи сучасного ландшафтознавства

4. Ландшафтознавство, екологія та ландшафтна екологія

5. Розвиток ландшафтознавства в Україні