У
Морфологічне районування
Одна з причин цієї складності полягає в існуванні двох головних чинників регіональної диференціації – зонального, пов’язаного з нерівномірним розподілом короткохвильової радіації Сонця по широті, й азонального, пов’язаного з тектонічними, геологічними, орографічними структурами Землі, а також із кліматичною секторністю (різним співвідношенням тепла й вологи в межах одного кліматичного поясу або зони). Кожний із цих чинників призводить до формування різних за характером однорідності ландшафтних регіонів: зональних (пояс – зона – підзона) та азональних (субконтинент – країна – провінція – область). Однорідним одночасно за зональними і за азональними рисами вважається ландшафт в його індивідуальному (регіональному) тлумаченні. Через це він визнається ландшафтним регіоном найнижчого рангу, а ландшафтознавче районування полягає в об'єднанні суміжних ландшафтів у більші регіони, які можуть бути однорідними або за зональними або за азональними ознаками. Відповідно виділяються два ряди ландшафтних регіонів – зональний та азональний.
Зональний таксономічний ряд ландшафтних регіонів складають фізико-географічний пояс, ландшафтна зона і підзона. Пояс є регіоном найвищого таксономічного рангу. Однак чимало ландшафтознавців не вважають його цілісним у ландшафтному відношенні, оскільки пояси виділяються не стільки за особливостями ЛТС в їх межах, скільки за тепловими або циркуляційними поясами, виділеними в кліматології.
Невизначеність у критеріях виділення фізико-географічних поясів призводить до того, що різні автори виділяють різну їх кількість і в різних територіальних межах. Так, І. Герасимов виділяв у кожній півкулі по чотири пояси – полярний, бореальний (помірний), субтропічний та тропічний; О. Григор'єв – по шість поясів (до названих чотирьох він додав субтропічний та субекваторіальний); В. Сочава – лише два (тропічний та позатропічний).
Ландшафтна зона вважається регіоном, в якому однорідність субстанційних ЛТС за зональними ознаками проявляється значно виразніше й тому їй надається статусу базової таксономічної одиниці зонального ряду (А. Ісаченко). Ландшафтні зони виділяються за комплексом ознак, серед яких власне ландшафтознавчою є домінування в межах автоморфних вододільних рівнин ландшафтів одного типу (див. § 3.5). Інші діагностичні ознаки виділення ландшафтних зон пов'язані з показниками радіаційного балансу, сум температур і співвідношення тепла та вологи (індексами сухості, коефіцієнтами зволоження тощо).
При виділенні ландшафтних зон особливо важливим є палеоландшафтознавчий аналіз території. Це пов'язано з тим, що сучасна зональна структура грунтово-рослинного покриву і ландшафту в цілому відбиває не стільки теперішню кліматичну ситуацію, скільки ті кліматичні умови, коли дана структура сформувалась. Іншими словами, внаслідок певної інерційності ґрунтів і рослинності щодо кліматичних змін, система ландшафтних зон, що склалася на даний час, не є прямим віддзеркаленням сучасних кліматичних умов. Скоріше, вона являє собою результат адаптації грунтово-рослинного покриву до кліматичної системи, що існувала впродовж принаймні декількох останніх століть. Це зокрема означає, певні ландшафтні зони, а особливо межі між ними, можуть не відповідати сучасним кліматичним умовам, а тим більше глобальним і регіональним змінам клімату.
З огляду на те, що ландшафтні зони виділяються за комплексом критеріїв, а формальні ознаки, які однозначно вказують на межі між ними, відсутні, серед науковців існують різні погляди не тільки на місцеположення ландшафтних зон, а й на саму їх кількість. Навіть для території України дослідники виділяють ландшафтні зони неоднаково. Так, згідно з О. Мариничем і П. Шищенком (2003) в її межах поширені зона мішаних лісів, широколистяних лісів, лісостепова і степова зона, а в Атласі природних умов і ресурсів Української РСР (1978 р.) виділені три ландшафтні зони – мішаних лісів, лісостепова та степова.
Ландшафтна підзона виділяється в межах зони за переважаючим підтипом ландшафтів. Показовим індикатором підзони є генетичні підтипи ґрунтів поширених на вододільних рівнинах. Наприклад, степова зона більшістю вчених поділяється на три підзони – північностепову (переважають чорноземи звичайні), середньостепову або типовостепову (чорноземи південні) та південностепову або сухостепову (де переважають темно-каштанові ґрунти).
Азональний таксономічний ряд ландшафтних регіонів складають такі одиниці районування, як субконтинент, країна, провінція, область. Субконтинент виділяється як частина материку, яка відображає найбільш загальні риси його форми та орографії й специфічний спектр ландшафтних зон. Наприклад, А. Ісаченко (1991) в межах Євразії виділяє такі субконтиненти, як Європу, Північну Азію (Сибір), Східну Азію, Внутрішню Азію, Передню Азію та Південно-Східну Азію. Близький поділ пропонує і В. Сочава (1979).
Ландшафтна (фізико-географічна) країна являє собою регіон, що відповідає крупним геоструктурам (здебільшого 2-го порядку – давнім плитам, щитам тощо), які характеризуються однорідністю макрорельєфу (відповідають великій рівнині, плоскогір'ю, крупній гірській споруді тощо) і загальної атмосферної циркуляції. Прикладами рівнинних ландшафтних країн є Східно-Європейська рівнинна, Західно-Сибірська низовинна тощо; гірських країн – Карпатська, Кримсько-Кавказька та ін.
Ландшафтні країни поділяються на провінції або краї. Ландшафтна провінція (край) виділяється як частина зони в межах ландшафтної країни, специфічна за низкою рис. Важливими такими рисами вважаються характер рельєфу, історія формування літогенної основи ландшафту, ступінь прояву континентальності клімату та деякі інші. Наприклад, в межах України вся рівнинна частина якої знаходиться в Східно-Європейській країні, її лісостепову зони поділяють на три ландшафтні провінції – Дністровсько-Дніпровську, Лівобережно-Дніпровську та Середньоруську.
Ландшафтна область – група суміжних ландшафтів, які подібні за генезисом, геологічною будовою, сукупністю форм земної поверхні (мезорельєфом). Своєрідність орографії та географічного положення в межах одного сектору ландшафтної зони зумовлюють однорідність області й у кліматичному відношенні (передусім – континентальністю клімату). Наприклад, в межах української частини Полісся виділяються п’ять ландшафтних областей – Волинське, Житомирське, Київське, Чернігівське та Новогород-Сіверське Полісся. Займаючи Поліську низовину (вона розглядається як окрема ландшафтна провінція), ці області відрізняються між собою низкою рис – віком та літологією геологічних порід, різним співвідношенням у поширенні моренних, озерних та інших відкладів, геморфологічними особливостями тощо. При цьому субстанційна ЛТС в межах кожної з областей лишається доволі однорідною, маючи властиві тільки їм особливості.
Наприклад, характерними рисами Волинського Полісся є широке поширення ландшафтних комплексів моренних пасом і денудаційних підвищених рівнин на крейдових породах. Тут розвинуті специфічні карбонатні ґрунти – рендзини, яких немає в інших ландшафтних областях Полісся. Характерні особливості ЛТС Житомирського Полісся визначаються близьким заляганням кристалічного фундаменту і поширенням петрофітних ландшафтних комплексів, які ніде більше у Поліссі не зустрічаються. Аналогічні специфічні риси мають й інші області Українського Полісся.
Існування двох типів ландшафтних регіонів – однорідних за зональними та за азональними ознаками ускладнює обґрунтування таксономічної системи ландшафтознавчого районування. Адже це районування передбачає не тільки виділення ландшафтних регіонів, але й визначення їх субординації – принципи об'єднання регіонів менших рангів у більші. Запропоновано три основні підходи до вирішення цієї проблеми, які одержали назву однорядної, двохрядної та багаторядної системи таксономічних одиниць ландшафтознавчого районування (рис. 20).
Рисунок 20. Три підходи до побудови системи таксономічних одиниць ландшафтознавчого районування:
а – однорядний (за Ф. Мільковим), б – двохрядний, в – багаторядний (за А. Исаченко)
Однорядний принцип побудови таксономічної системи одиниць ландшафтознавчого районування полягає у зведенні в єдиний таксономічний ряд зональних та азональних ландшафтних регіонів (див. рис. 20, а). Здебільшого вдаються до їх чергування, так, що, наприклад, країни поділяються на зони, зони – на провінції, провінції – на підзони і т.д. Тобто при виділенні кожної наступної одиниці районування почергово використовуються то зональні, то азональні ознаки морфологічної однорідності ландшафту. Однорядних схем ландшафтознавчого районування розроблено чимало, причому у різних авторів регіоном найвищого рангу обирається або зональна одиниця (пояс), або азональна (країна або субконтинент).
Прикладом схеми ландшафтознавчого районування, що ґрунтується на однорядній системі таксономічних одиниць, є районування території України, виконане О. Мариничем і П. Шищенком (рис. 21).
Рисунок 21. Схема ландшафтознавчого районування території України (за Маринич, Шищенко, 200310, зі змінами)
Легенда до схеми ландшафтознавчого районування території України
СХІДНО-ЄВРОПЕЙСЬКА РІВНИНА
Зона мішаних лісів
Поліський край: І.Область Волинського Полісся; ІІ. Область Малого Полісся; ІІІ. Область Житомирського Полісся; ІV. Область Київського Полісся; V. Область Чернігівського Полісся; VІ. Область Новгород-Сіверського Полісся.
Зона широколистяних лісів
Західно-Український край: VІІ. Волинська височинна область; VІІІ. Розтоцько-Опільська горбогірна область; ІХ. Західно-Подільська височинна область; Х. Середньо-Подільська височинна область; ХІ. Прут-Дністровська височинна область.
Лісостепова зона
Подільсько-Придніпровський край: ХІІ. Північно-Західна Придніпровська височинна область; ХІІІ. Північно-Східна Придніпровська височинна область; ХІV. Київська височинна область; ХV. Придністровсько-Східно-Подільська височинна область; ХVІ. Середньобузька височинна область; ХVІІ. Центральнопридніпровська височинна область; ХVІІІ. Південно-Подільська височинна область; ХІХ. Південно-Придніпровська височинна область.
Лівобережно-Дніпровський край: ХХ. Північно-Придніпровська терасова низовинна область; ХХІ. Північно-Полтавська височинна область; ХХІІ. Східно-Полтавська височинна область; ХХІІІ. Південно-Придніпровська терасова низовинна область.
Східно-Український край: ХХІV. Сумська схилово-височинна область; ХХV. Харківська схилово-височинна область.
Степова зона
Північностепова підзона
Дністровсько-Дніпровський край: ХХVІ. Південно-Молдавська схилово-височинна область; ХХVІІ. Південно-Подільська схилово-височинна область; ХХVІІІ. Південно-Придніпровська схилово-височинна область.
Лівобережно-Дніпровсько-Приазовський край: ХХІХ.Орільсько-Самарська низовинна область; ХХХ. Кінсько-Ялинська низовинна область; ХХХІ. Приазовська височинна область; ХХХІІ. Приазовська низовинна область.
Донецький край: ХХХІІІ. Західно-Донецька схилово-височинна область; ХХХІV. Донецька височинна область.
Задонецько-Донський край: ХХХV. Старобільська схилово-височинна область.
Середньостепова підзона
Причорноморський край: ХХХVІ. Задністровсько-Причорноморська низовинна область; ХХХVІІ. Дністровсько-Бузька низовинна область; ХХХVІІІ. Бузько-Дніпровська низовинна область; ХХХІХ. Дніпровсько-Молочанська низовинна область; ХL. Західно-Приазовська схилово-височинна область.
Південностепова (сухостепова) підзона
Причорноморсько-Приазовський край: ХLІ. Нижньобузько-Дніпровська низовинна область; ХLІІ. Нижньодніпровська терасово-дельтова низовинна область; ХLІІІ. Присивасько-Приазовська низовинна область.
Кримський степовий край: ХLІV. Присивасько-Кримська низовинна область; ХLV. Тарханкутська височинна область; ХLVІ. Центральнокримська височинна область; ХLVІІ. Керченська горбисто-пасмова область.
КРИМСЬКІ ГОРИ
Кримський гірський край: І. Передгірно-Кримська область; ІІ. Гірсько-Кримська область; ІІІ. Південнобережно-Кримська область.
КАРПАТИ
Українські Карпати: І. Передкарпатська височинна область; ІІ. Зовнішньо-Карпатська область; ІІІ. Вододільно-Верховинська область; ІV. Полонинсько-Чорногірська область; V. Мармароська область; VІ. Вулканічно-міжгірно-улоговинна область; VІІ. Закарпатська низовинна область.
Двохрядні таксономічні системи ландшафтознавчого районування ґрунтуються на тезі, що підпорядкування зональних регіонам азональним чи навпаки є штучним прийомом, оскільки в основі виділення цих регіонів лежить їх однорідність за зовсім різними ознаками та чинниками утворення і динаміки ландшафту. За висловом А. Ісаченка (1991), у природі немає ніякого чергування зональних та азональних факторів та одиниць, які ними створені. Ці фактори та відповідні їм регіони співіснують й перетинаються у просторі, отже систему регіонів Землі не можна уявити у вигляді серії матрьошок, які точно вкладаються одна в одну в один субординаційний ряд. Таким чином, ландшафтні райони, які є однорідними у зональному та азональному відношеннях, правильніше об’єднувати у регіони двох рядів – зональний та азональний (див. рис. 20, б). При цьому на картах ландшафтознавчого районування, виконаного на основі цього принципу, зображаються дві незалежні між собою й накладені одна на одну системи зональних та азональних ландшафтних регіонів. На схемах такого районування якісним фоном показують ландшафтні зони та підзони, а штриховкою або лініями різного кольору та товщини – країни, області та провінції.
Багаторядні таксономічні системи ландшафтознавчого районування, поряд із зональним та азональним рядами регіонів, мають ще один або декілька рядів ландшафтних регіонів, які немов суміщають ознаки однорідності за зональними й азональними ознаками (див. рис. 20, в). Наприклад, у схемі А. Ісаченка такий регіон, як "зона у вузькому смислі" виділяється як відрізок певної ландшафтної зони в межах ландшафтної країни, "підзона у вузькому смислі" – як відрізок підзони в межах країни, провінція – як частина зони в межах однієї області, а підпровінція є частиною підзони в межах ландшафтної області.