П

Потокові лтс

ри виділенні субстанційних ЛТС інтенсивність, напрямок, носій та інші особливості горизонтальних потоків у ландшафті, якщо й враховуються, то лише опосередковано – як похідні від генезису та еволюції ландшафту. Натомість потокові ЛТС формуються внаслідок тісного зв’язку геотопів (або фацій) горизонтальними (їх ще називають латеральними) речовинно-енергетичними потоками. Отже, виділення потокових ЛТС ґрунтується на об'єднанні елементарних ділянок ландшафту (фацій або геотопів) у ландшафтні комплекси вищих рангів на підставі їх зв’язку горизонтальними потоками речовини та енергії.

Носіями горизонтальних потоків у ландшафті є компоненти його мобільного начала (див. рис. 7) – повітряні маси, вода та біота. Разом із ними відбувається міграція й інших речовин, зокрема техногенних. Біогенні горизонтальні потоки породжують біоцентрично-мережеві структури ландшафту, які вивчаються ландшафтною екологією. Вітропотік мінливий за напрямом і лише в окремих регіонах або місцевих умовах вітри певного румбу можуть бути настільки переважаючими, що набувають ролі структуроформувального чинника. Горизонтальні ж потоки води у ландшафті стійкі за напрямом і здатні односпрямованими зв’язками інтегрувати геотопи в чітко виражені територіальні структури.

Горизонтальні потоки у ландшафті поділяються на площинні та лінійні (концентровані). При площинному потоці речовини переносяться по території ландшафту немов суцільною плівкою. За лінійного стоку потік концентрується у лінійних зниженнях поверхні (днищах лощин, ярів, балок, річкових руслах) і далі стікає в їх межах. Фізичні закономірності та наслідки цих двох типів потоків є різними, а тому кожен із них зумовлює формування власної ЛТС. Зв'язок геотопів (фацій) горизонтальними площинними потоками знаходить відображення в ЛТС позиційно-динамічного типу, а їх зв'язок лінійними потоками – в ЛТС парагенетичного типу. Ці типи ЛТС і є головними потоковими структурами ландшафту, які досліджує ландшафтознавство як географічна наука.

В ландшафтній екології вивчають й потокові структури ландшафту інших типів – басейнові, катенарні, дифузійні та ін. Особливу увагу ця наука приділяє дослідженню ЛТС дифузійного і мережевого типів, утворених біотичними потоками (розселенням рослин, міграціями тварин тощо). Ці потоки поєднують окремі біотичні плями ландшафту між собою у територіальні цілісності. Для ландшафтознавства, як науки географічної, вивчення подібних ЛТС не є властивим.

Позиційно-динамічна ЛТС

Територіальні одиниці позиційно-динамічної конфігурації ландшафту виділяються так, щоб інтенсивність сучасних і потенційно можливих процесів, зумовлених площинними речовинними потоками, були в їх межах майже однаковими. Тому межі між цими одиницями проводяться вздовж ліній стрибкоподібної зміни градієнтів площинних потоків. Такими лініями є каркасні лінії рельєфу (вододільна, тальвегу, підошви, бровки схилу, лінії його перегинів), межі між породами зони аерації із різними фільтраційними властивостями, між ґрунтами з різною протиерозійною стійкістю, межі між фітоценозами, які мають різну ґрунтозахисну здатність, а тому неоднаково гальмують поверхневий стік, а також деякі лінійні антропогенні елементи, вздовж яких змінюються параметри площинного стоку. Так, дороги на насипу, канали, водоохоронні та деякі інші лісові смуги, закладені перпендикулярно до напрямку падіння схилу, можуть взагалі перервати площинний потік, або принаймні стрибкоподібно зменшити його швидкість.

Спільність геотопів за позицією щодо вказаних ліній визначає їх тісний зв'язок площинними потоками, тому вона є головним критерієм виділення територіальних одиниць позиційно-динамічної ЛТС. Їх таксономічний ряд зображений на рис. 16.

Рисунок 16. Таксономічний ряд ландшафтних комплексів позиційно-динамічної ЛТС

Ландшафтна смуга являє собою групу суміжних геотопів, які мають спільне місцеположення відносно рубежів, вздовж яких змінюється напрямок або інтенсивність горизонтальних площинних потоків. Отже, ландшафтна смуга охоплює геотопи, що розташовані між двома суміжними каркасними лініями ландшафту. В межах однієї ландшафтної смуги площинні потоки односпрямовані й в усіх геотопах мають однаковий градієнт. Внаслідок цього геотопи, що складають одну ландшафту смугу, виявляються подібними за складом, інтенсивністю, напрямом та іншими параметрами процесів, пов’язаних з площинним стоком, кріпом, латеральною геохімічною міграцією, а значною мірою – і з внутрішньо-ґрунтовим стоком і вітропотоком у приземному шарі атмосфери.

На практиці для того, щоб виділити ландшафтні смуги, спершу картографують каркасні лінії ландшафту. Ділянки, що знаходяться між ними, і розглядаються як ландшафтні смуги. Отже, в межах ландшафтної смуги схил не може бути складної форми (наприклад, увігнуто-опуклої), ґрунти можуть бути різними, але не відрізнятися за своєю протиерозійною здатністю, фітоценози також можуть відрізнятися за своїм видовим складом, але є близькими за ґрунтозахисною здатністю.

Ландшафтознавці давно з'ясували залежність багатьох рис рівнинних ландшафту від висотного місцеположення (Г. Гришанков, О. Маринич, Ф. Мільков, Л. Раменський та ін.). Ця закономірність, яку називають ландшафтною ярусністю, знаходить відображення у позиційно-динамічній ЛТС. По-перше, самі ландшафтні смуги займають у ландшафті різне гіпсометричне положення й відображають його схилову мікрозональність (цей термін був введений Ф. Мільковим 1974 року). По-друге, ландшафтні смуги, які розташовані у певному діапазоні висот, виявляються подібними за морфологією земної поверхні, водним режимом, сучасними факторами рельєфоутворення, ґрунтово-фітоценотичними та іншими процесами. На цій підставі виділяються ландшафтні яруси – одиниці позиційно-динамічної ЛТС, які складаються із суміжних ландшафтних смуг, якщо зв’язані односпрямованими площинними потоками і мають спільну позицію відносно гіпсометричних рубежів зміни факторів ландшафтної динаміки.

Гіпсометричні рубежі, вздовж яких мало не стрибкоподібно змінюються фактори формування та сучасної динаміки ландшафту, виражені в одних регіонах більш, а в інших – менш чітко. Так, для рівнинної частини території України вони яскраво виражені на Поділлі, у Рівнинному Криму, Донецькій височині з прилеглими регіонами, Задністров’ї, Приазовській височині. Ці рубежі в багатьох випадках зумовлені ярусною будовою рельєфу (геоморфологічними рівнями), стадійністю рельєфоутворення та осадонагромадження й пов’язаними з ними ґрунтовими та фітоценотичними процесами. У сукупності це й зумовлює ярусну диференціацію практично усіх геокомпонентів, а відтак – і рівнинних ландшафтів.

Відмінність між ландшафтними смугами та ярусами полягає насамперед у тому, що ландшафтні смуги складаються з геотопів, які практично однакові і за складом площинних процесів, і за їхньою інтенсивністю. Натомість ландшафтний ярус однорідний лише за складом цих процесів, а їх інтенсивність у межах ярусу може бути різною. Отже, поки ми зустрічаємо у ландшафті однин і той самий склад процесів, ми знаходимось у межах одного ландшафтного ярусу. Тільки-но ми фіксуємо поширення іншого комплексу процесів, ми потрапляємо до іншого ярусу.

Парадинамічний район являє собою групу ландшафтних ярусів, пов’язаних площинними потоками, які беруть початок від одного “центрального місця” – ярусу, що займає панівне висотне положення. Від нього радіально розходяться потоки, які об’єднують в єдину конфігурацію рівнинні, схилові, терасові, заплавні ландшафтні яруси. За необхідності в межах парадинамічного району виділяються підрайони – його частини, що розташовані по різні боки від спільної вододільної лінії. В межах парадинамічного підрайону напрямок поверхневого стоку загалом однаковий.

Чітко виражена динамічна цілісність і морфологічна виразність територіальних одиниць позиційно-динамічної ЛТС зумовлюють ефективність її аналізу для вирішення багатьох завдань раціональної організації ландшафту, особливо – стримування небажаних процесів, пов'язаних з площинними потоками. Приклад карти позиційно-динамічної ЛТС наведено на рис. 17.

Рисунок 17. Позиційно-динамічна ЛТС (північна частина Керченського півострова):

1– межі ландшафтних ярусів, 2 – межі ландшафтних смуг.

Ландшафтні яруси: А – підвищені вапнякові пасма з малопотужними чорноземами елювіального та транзитного режиму, Б – похила рівнина з солонцюватими чорноземними елювіально-гідроморфного режиму, В – плоска приозерно-приморська низина з ґрунтами галоморнфо-гідроморфного режиму

Ландшафтні смуги: Елювіальні: Е-1 – автономні вершини вапнякових пасом із чорноземами карбонатними короткопрофільними з інтенсивною інфільтрацією атмосферних вод; Е-2 – підвищені смуги підніжжя вапнякових пасом з локальним змивом чорноземів південних потоками зі смуг Т-3; Е-3 – автономні привододільні смуги з дефляційно небезпечними чорноземами південними на лесових суглинках;. Елювіальні слабкого транзиту: Et-1 – слабкопохилі привершинні смуги вапнякових пасом з інтенсивною міграцією атмосферних опадів і слабким змивом чорноземів карбонатних; Et-2 – слабкопохилі привододільні смуги з малою небезпекою змиву чорноземів південних від потоків зі смуг Е-3; Et-3 – слабкопохилі смуги похилої лесової рівнини із незначною небезпекою змиву чорноземів південних слабкосолонцюватих від потоків із Т-3; Et-4 – слабкопохилі смуги похилої лесової рівнини із незначною небезпекою змиву чорноземів південних від потоків із смуг Et-3; Et-5 – слабкопохилі смуги похилої лесової рівнини із підвищеною небезпекою засолення нижніх горизонтів чорноземів південних слабкосолонцюватих за рахунок підгрунтового стоку зі смуг ЕН-2; Et-6 – слабкопохилі смуги середньої частини похилої лесової рівнини із небезпекою засолення чорноземів лучних за рахунок підгрунтового стоку зі смуг Et-5; Et-7 – слабкопохилі смуги з підвищеною небезпекою змиву чорноземів південних середньосолонцюватих потоками зі смуг ЕН-3. Елювіально-гідроморфні: ЕН-1 – слабкопохилі, практично незалежні смуги лесової рівнини з чорноземами лучними; ЕН-2 – слабкоувігнуті смуги похилої лесової рівнини з небезпекою засолення лучних чорноземів підгрунтовими потоками зі смуг Et-4, Et-5 і Et-6; ЕН-3 – слабкоувігнуті слабкопохилі смуги з незначною небезпекою засолення чорноземів південних солонцюватих підгрунтовими потоками зі смуг від ЕН-2; ЕН-4 – слабкопохилі практично автономні смуги з солонцюватими темно-каштановими ґрунтами. Гідроморфні: Н-1 – слабкопохилі смуги нижніх частин схилів, середньої залежності від смуг ЕН-4, із небезпекою росту площі солонців; Н-2 – плоскі смуги притилового шву тераси з небезпекою розвіювання дернових малорозвинутих ґрунтів; Н-3 – плоскі терасові смуги із значною небезпекою росту площі солончаків від сильного зв’язку зі смугами ЕН-4; Н-4 – плоскі терасові смуги з дуже високою небезпекою збільшення площі солончаків внаслідок потоків зі смуг Н-5; Н-5 – плоскі прибережні смуги, зв'язані із Н-6 і Н-4, значної небезпеки розвіювання солей з поверхні солончаків; Н-6 – слабкоувігнуті смуги озерних улоговин (місцевий базис акумуляції площинних потоків). Транзитні: Т-1 – стрімкі (>15^o) смуги верхньої частини схилів вапнякових пасом із значною небезпекою лінійної ерозії та змиву чорноземів карбонатних; Т-2 – сильнопокаті (8-15^o) смуги середньої частини схилів вапнякових пасом із середньою небезпекою лінійної ерозії та змиву чорноземів карбонатних; Т-3 – сильнопокаті смуги (6-10^о) нижньої частини схилів вапнякових пасом із середньою небезпекою змиву чорноземів короткопрофільних інтенсивними потоками зі смуг Т-1 і Т-2; Т-4 – середньопокаті (5-7^o) смуги схилів лощин; Т-5 – пологі (2-3^o) смуги верхніх частин схилів лощин і балок із середньою небезпекою змиву чорноземів південних, сильного впливу на смуги Т-7; Т-6 – пологі смуги верхніх частин абразійних схилів зі значною небезпекою змиву ТК потоками з Et-7; Т-7 – середньопокаті смуги нижніх частин схилів балок зі значною небезпекою лінійної ерозії та змиву чорноземів південних потоками зі смуг Т-5; Т-8 – стрімкі (>15^o) смуги середніх і нижніх частин абразійних схилів з потенційною небезпекою гравігенних процесів. Транзитно-гідроморфні: At-1 – смуги днищ лощин і балок, сильно залежні від схилових смуг Т-4, Т-5, Т-6, Т-7, із небезпекою лінійного розмиву лучних ґрунтів.

Парагенетична ЛТС

Якщо в основі формування позиційно-динамічної ЛТС лежить зв'язок геотопів горизонтальними площинними потоками, то парагенетична ЛТС формується в результаті зв'язків між геотопами лінійними горизонтальними потоками. Отже, ця ЛТС виникає в результаті дії лінійного абіотичного потоку на геотопи. Її особливістю є те, що поблизу цього потоку парагенетичні зв’язки у ландшафті проявляються найбільш яскраво, а з віддаленням від нього послаблюються. Разом із цим послабленням поступово ”розчиняється” й сама парагенетична структура ландшафту. Цим вона відрізняється від субстанційних і позиційно-динамічної ЛТС, територіальні одиниці яких вкривають всю його територію. Парагенетична ж ЛТС проявляється тільки там, де є деяке лінійне "ядро збурення". Геотопи, які цим ядром не сформовані і не зазнають його впливу, до парагенетичних ЛТС не включаються. Отже, можуть бути території, де парагенетичних зв'язків немає, але не може бути територій, де б не було субстанційної та позиційно-динамічної структури ландшафту.

У ландшафтознавство термін "парагенетичний комплекс" ввів Ф. Мільков у 1966 р. і визначив його як систему суміжних, активно взаємодіючих територіальних одиниць спільного походження. Як такі комплекси він розглядав окремі схили, яружно-балкові системи, карстові улоговини, річкові басейни й навіть регіони з кількох фізико-географічних провінцій, що мають спільне походження та взаємодіють між собою. Таке широке тлумачення парадинамічного комплексу утруднювало їх систематизацію та обґрунтування таксономічної системи одиниць. Зважаючи на це, одеський географ Г. Швебс у 1982 р. надав цьому поняттю значно вужчого змісту і запропонував розглядати як парагенетичні комплекси території, в межах яких чітко виражене деяке “ядро ландшафтогенезу”, найчастіше – концентрований водний потік. Як окремий випадок таких ядер і відповідних їм парагенетичних структур розглядаються також лінії розділу контрастних середовищ (берегова, снігова та ін.).

Для рівнинних території потужним природним фактором, який зумовлює формування парагенетичної ЛТС, є концентрований водний потік. У зв’язку з цим, виділення й аналіз парагенетичної ЛТС найбільший ефект має при дослідженні долин річок, яружно-білкових систем, лиманно-гирлових комплексів. Саме на їх прикладах Г. Швебсом та його співробітниками й була розроблена таксономічна система територіальних одиниць парагенетичної ЛТС (рис. 18).

Рисунок 18. Таксономічний ряд ландшафтних комплексів парагенетичної ЛТС

Найменшою одиницею парагенетичної ЛТС є парагенетична ланка. Ці парагенетичні ландшафтні комплекси виділяються лише у заплавно-русловій частині долини річки (для долинно-річкових парагенетичних комплексів) або у днищах ерозійних форм (для яружно-балкових комплексів). Вони ніби нанизані на потік як на стрижень і поділяють його на окремі взаємопов’язані потоком ланки. При їх виділенні важливими ознаками є характеристики заплави та русла, або балок: їх морфометричні параметри, особливості затоплення, інтенсивність відкладання наносів, тип руслового процесу, сучасна рослинність тощо. Отже, парагенетична ланка – це сукупність суміжних субстанційно подібних геотопів, розташованих у заплавно-русловій частині долини річки (для долинно-річкових парагенетичних комплексів) або у днищах ерозійних форм (для яружно-балкових комплексів), які зазнають однакового впливу лінійного потоку й загалом однаково впливають на нього.

Парагенетичні ланки залежать не тільки від лінійного потоку, але тісно пов'язані з ландшафтними комплексами, що прилягають до них. Наприклад, парагенетичні ланки прируслової заплави пов'язані потоками з геотопами високої заплави і надзаплавних терас, а днищ балок – з прилеглими частинами схилів. Отже, парагенетичні ланки знаходяться у тісному парагенетичному зв’язку з прилеглими до них відрізками ландшафтних смуг. Ці поєднання були названі Г. Швебсом парагенетичними секторами. Парагенетичний сектор являє собою ланцюг генетично і морфологічно подібних парагенетичних ланок з прилеглими відрізками ландшафтних смуг, тісно пов’язаних горизонтальними потоками.

Таким чином, територіально парагенетичний сектор складається з осьової частини, якою є ланцюг парагенетичних ланок, і розташованих по обидва боки від неї ландшафтних смуг заплави, терас і схилів. Провідними ознаками виділення парагенетичних секторів вважається подібність суміжних парагенетичних ланок і характер горизонтальних потоків, які поєднують їх з прилеглими відрізками ландшафтних смуг.

Зв'язок парагенетичних секторів між собою зумовлений насамперед лінійним потоком. В залежності від морфометричних і морфографічних особливостей долини, її геологічної будови, характеру фізико-географічних процесів, які в ній відбуваються, вони об’єднуються у вищі ландшафтні комплекси – парагенетичні пояси. За Г. Швебсом, парагенетичний пояс розглядається як територіально цілісний фрагмент долини з однотипним перебігом сучасних фізико-географічних процесів в умовах однієї морфоструктури.

Здебільшого в яружно-балкових системах виділяється по два їх парагенетичних пояси – верхній і нижній. Верхній пояс складається з парагенетичних секторів, провідні процеси в яких пов'язані з активним транзитом матеріалу. У нижньому парагенетичному поясі усе більшої ролі набувають процеси акумуляції, через що, зокрема, й зволоженість його геотопів набагато більша. В долинах великих річок виділяється значно більше парагенетичних секторів – до 7 – 8 і більше (в Україні – долини Дніпра та Дністра).