§ 7.8. Культурне ландшафтознавство

Культурне ландшафтознавство ґрунтується на розумінні ландшафту як результату матеріального та духовного освоєння культурою певного простору. Ландшафт у такому тлумаченні не лише містить культурні елементи як свої складові, а сам являє собою культурний артефакт, є формою культури.

Розрізнення між природним і культурним ландшафтом знаходимо у О. Гумбольдта. Як вказувалось у § 1.5, він намітив дві лінії розвитку поняття ландшафту – природничонаукову та соціокультурну. На батьківщині Гумбольдта розвиток останньої лінії увінчався роботою Отто Шлютера “Морфологія культурного ландшафту” (1899 р.), де це поняття (нім. – Kulturlandschaft) було вперше визначено.

О. Шлютер вважав, що крім пізнання ландшафту як суто природного утворення, необхідний науковий напрям, в межах якого ландшафт має вивчатися як феномен, в утворенні та змінах якого істотну роль відіграють культурні чинники – спосіб життя людей, культурні норми та практики природокористування, моральні цінності тощо.

Найбільш послідовно останній напрям ландшафтознавства розвивався у Франції Полем Відалем і його послідовником Жаном Брюном в 1920-30-их рр. (див. § 1.5). Як ландшафти ними розглядалися території, у межах яких склався специфічний стиль життя людей.

Могутній поштовх для розвитку культурного ландшафтознавства дав Карл Зауер, який заснував потужну наукову школу культурного ландшафтознавства в університеті Берклі (США). Його книга “Морфологія ландшафту” (1925 р.) визначила формування культурного ландшафтознавства Північної Америки. В цій книзі Зауер дав таке визначення його об’єкту: “культурний ландшафт створюється із природного ландшафту культурною групою; культура є агентом, природна місцевість – середовищем, а культурний ландшафт – результатом”. Пізніші дослідження американської школи культурного ландшафтознавства більшу увагу стали приділяти ролі нематеріальних виявів культури у формуванні культурного ландшафту, а сам він став розглядатися як ключ до розуміння культурних цінностей, символів, вірувань людей (Р. Дафті, С. Деніелс, Д. Косгроув та ін.).

У Росії, а згодом у СРСР, ідея культурного ландшафту здобула своїх прихильників. Зокрема, Л. Берг оперував цим поняттям і обґрунтовував його наступним чином: “Природними ландшафтами ми називаємо такі, у створенні яких людина не брала участі, на відміну від культурних, у яких людина та її витвори відіграють важливу роль.” Подібні ідеї розвивалися також О. Воєйковим, П. Савицьким, В. Семеновим-Тян-Шанським та ін.

У післявоєнний час Ф. Мільков і А. Ісаченко виступили із своїми тлумаченнями поняття культурного ландшафту. Попри На їх погляд, культурним слід розглядати не будь-який змінений людиною ландшафт, а лише такий, що створений людиною цілеспрямовано й задовольняє вимогам ефективного ведення господарства та високій якості природного середовища. Однак як окремий розділ ландшафтознавства ці вчені культурне ландшафтознавство не вважали, оскільки культурний ландшафт розуміли насамперед як модифікацію природного ландшафту цілеспрямованою діяльністю людини.

Натомість у Західній Європі і Північній Америці культурний ландшафт тлумачиться як певна територія, специфічна за тим, як соціальна група, що її населяє, адаптувала ландшафт відповідно до особливостей свого господарювання, побуту, цінностей та стилю життя (Дж. Джексон, Т. Клейстері, Д. Коскгроув, Д. Ловенталь та ін.). Близьким є розуміння культурного ландшафту й сучасних російських географів – Ю. Вєдєніна, В. Каганського, В. Калуцкова, М. Кулєшової та ін. Під впливом такого розуміння культурного ландшафту це поняття знайшло своє тлумачення і в міжнародно-правових документах, зокрема у Конвенції про світову спадщину ЮНЕСКО (див. § 5.3).