П

Геокомпонентна структура ландшафту

очинаючи від робіт В. Докучаєва та Л. Берга у російському й згодом радянському ландшафтознавстві вертикальний устрій ландшафту намагалися пояснити виключно через взаємозв’язок “компонентів природи” – геологічних порід, атмосфери, ґрунту, природних вод, рослинності тощо. Такий підхід властивий і середньоєвропейському ландшафтознавству 20-го ст., хоча в ньому він і не визнавався за єдино можливий.

Попри те, що геокомпонентний підхід у ландшафтознавстві розробляється давно, серед науковців не має узгодженого погляду ані щодо змісту геокомпонентів, ані щодо їх кількості. Наразі склалося два тлумачення геокомпонента – субстратно-агрегатне та функціональне.

Субстратно-агрегатне тлумачення геокомпонента ґрунтується на тезі В. Вернадського – "в основу сучасного точного природознавства кладеться уявлення про природне тіло". Отже, гекомпонентами (“компонентами ландшафту”) вважаються лише матеріальні тіла природного походження. Згідно з поглядами Д. Арманда і В. Сочави, геокомпонентами слід вважати матеріальні тіла природного походження, що відрізняються між собою переважаючим станом речовини, наявністю (або відсутністю) та формою органічного життя, основними механізмами утворення, положенням щодо земної поверхні та основними функціями в ландшафті.

Таблиця 1. Основні типи вертикальних структур ландшафту

Структура ландшафту	Структуро-формувальне відношення	Складові структури	Прояв ландшафту, який розкриває структура
Геокомпонентна	генетико-еволюційні	геокомпонен-ти, як фрагменти окремих сфер географічної оболонки літосфери (гірські породи), гідросфери (природні води), біосфери (рослини і тварини) тощо	ландшафт як природна цілісність, сформована тривалим пристосуванням компонентів природи один до одного
Геомасова	поведінка речовин у ландшафті та їх перетворення	геомаси, як тіла, однорідні за фазовим станом, фізико-хімічними та ін. властивос-тями речовини – фітомаси, літомаси, гідромаси тощо	ландшафт як складна композиція речовин, різ­них за фазовим станом, фізичними властивостями, хімічним скла­дом
Геогоризонтна	вертикальні потоки енергії та речовин і їх диференціація по вертикалі	геогоризонти, як однорідні шари ланд-шафту – аерогори-зонти, фіто-горизонти, педогоризон-ти тощо	ландшафт як просторово-об'ємне утворення

Виходячи з цієї дефініції, рельєф і клімат не належать до геокомпонентів. Вони є не матеріальними тілами, а лише властивостями матеріальних тіл – земної кори (її властивості набувати певної форми) та поверхневих мас атмосфери (підтримувати певний режим своїх змін у часі). Поверхневі та ґрунтові води слід розглядати не як один геокомпонент (“води”), а два різних, оскільки вони відрізняються за своїми функціями у ландшафті, положенням щодо земної поверхні та механізмами утворення. Як самостійні за цими ознаками розглядаються й біотичні компоненти – рослинність, тваринний світ і мікроорганізми. Всі тіла, що створені людиною, але фізично містяться у ландшафті, до складу його компонентів також не входять, оскільки вони не є тілами природного походження, а внесені у ландшафт штучно.

На перший погляд, це виглядає дивно: не вважати компонентами ландшафту тіла, які фізично в ньому присутні. Однак логіка у цьому є: аналогічно тому, як голка, яку людина випадково проковтнула, не стає частиною її організму, а розглядається як чужорідне тіло в ньому, так і антропогенні елементи ландшафту (будівлі, канали, дороги тощо), хоч і знаходяться “всередині” нього, але як його компоненти не розглядаються. Вони відносяться до зовнішніх чинників ландшафту, які впливають і можуть змінити його як суто природну цілісність (див. рис. 4-а). Саме як зовнішній по відношенню до ландшафту чинник вони й вивчаються прихильниками "солнцевського" розуміння ландшафту.

Таким чином, згідно субстратно-агрегатного тлумачення геокомпонентами ландшафту вважаються тверді маси земної кори, повітряні маси атмосфери, поверхневі води, ґрунтові води, ґрунти, рослинність, тварини, мікроорганізми.

Слід зазначити, що наведений перелік геокомпонентів поділяється не всіма ландшафтознавцями, які дотримуються субстратно-агрегатного принципу їх виділення. Так, послідовники М. Солнцева не вважають грунт окремим геокомпонентом, а розглядають його як складову "літогенної основи" ландшафту. Чимало ландшафтознавців не розрізняють поверхневі та ґрунтові води як два самостійні гекомпонента й об'єднують їх в один – природні води. Поширеним є також розгляд біотичних компонентів ландшафту (рослинність, тварини, мікроорганізми) як один геокомпонент – біоту. Ландшафтознавці, які розглядають вертикальний устрій ландшафту у розумінні Ф. Мількова (див. рис. 4-б), зараховують антропогенні елементи до його складу.

Функціональне тлумачення геокомпонента полягає у тому, що ним слід вважати не стільки специфічну за своєю “речовинністю” складову ландшафту, скільки внутрішній чинник формування ландшафту, специфічний своєю роллю у ньому. Отож, до “речовинних” геокомпонентів додаються ще два, а саме – рельєф і клімат. За А. Ісаченком, обидва вони, хоч і не речовинні, однак відіграють настільки важливу роль у формуванні та функціонуванні ландшафту, що їм надаються права самостійних географічних компонентів. Крім А. Ісаченка, таке розуміння геокомпонента знаходимо у Л. Берга, С. Калєсника, А. Ріхлінга та інших ландшафтознавців.

В. Солнцев намагається обґрунтувати правомірність включення рельєфу та клімату до складу ландшафту на рівних правах з речовинними геокомпонентами тим, що обидва ці “особливі” геокомпоненти також речовинні. Зокрема він вважає, що рельєф слід розуміти як поверхню розділу між атмосферою та літосферою. Ця поверхня при переході на її більш детальний масштабний рівень аналізу стає вже плівкою, що має деяку ширину. Ця плівка характеризується настільки специфічними властивостями, що її з повним правом слід розглядати як речовинний геокомпонент ландшафту.

При функціональному підході до виділення геокомпонентів ландшафту дещо іншого тлумачення набувають його біотичні складові. З функціональної точки зору в якості окремих компонентів ландшафту важливіше розглядати не види рослин, тварин чи мікроорганізмів, а їх структурні поєднання, специфічні за функцією в екосистемі. На цій підставі К. Позаченюк вважає доцільним розглядати як компоненти ландшафту не рослинний, тваринний світ, а екосистеми (від консорцій та біоценозів до біомів). А інший український ландшафтознавець В. Петлін пропонує розглядати як окремі екологічні складові ландшафту продуценти (живі організми, що виробляють органічну речовину), консументи (ті, що живляться органічними речовинами, створених продуцентами) та редуценти (організми, що розкладають органічну речовину). Такий підхід властивий й екології ландшафту (Х. Лезер, Р. Форман та ін.).

Виділення та аналіз геокомпонентної структури ландшафту зручне при вивченні його генетико-еволюційних особливостей. Часто при цьому важливо з'ясувати роль окремих геокомпонентів у становленні та розвитку ландшафту. Існують дві точки зору щодо “ваги” різних геокомпонентів у ландшафті. Одна з них визнає рівнозначність усіх геокомпонентів (Ф. Мільков, М. Михайлов та ін.), а друга полягає у тому, що серед геокомпонентів виділяються більш та менш "сильні", які у різному ступені впливають на формування ландшафту. Наприклад, М. Солнцев впорядкував геокомпоненти у ряд за “силою” їх впливу один на одного, починаючи від найбільш сильного й кінчаючи найслабкішим. Цей ряд виглядає так: геологічна будова → літологія → рельєф → атмосфера → поверхневі і ґрунтові води → рослинність → тваринне населення. Три перших фактори-компоненти отримали назву “літогенної основи” ландшафту. Вони визначаються як ведучі фактори, біотичні компоненти – ведені. За М. Солнцевим, серед усіх компонентів ландшафту його літогенна основа найстарша, найбільш інертна до зовнішніх впливів, завдяки рельєфу перерозподіляє тепло та вологу в ландшафті, що створює відповідні умови місцеіснування (едафотопу). Вони визначають, які рослинні угруповання можуть у ньому формуватися, й, нарешті, склад останніх зумовлює, які тварини тут можуть поселитися. Інші дослідники на перше місце ставили не літогенну основу, а рослинність, мотивуючи це тим, що вона є найбільш “активним” компонентом ландшафту (Б. Виноградов, В. Жекулін та ін.).

В. Сочава по-іншому підійшов до проблеми важливості геокомпонентів. Він не намагався ранжувати їх у "силові ряди", а ввів поняття критичного компоненту геосистеми. Ним є геокомпонент, який для даного ландшафту відіграє найбільш важливу, критичну роль у його житті. Для ландшафтів тайги критичними компоненти Сочава вважав тепло, вологу і біоту, для інших ландшафтів критичними мають бути інші геокомпоненти. Так, для гірських ландшафтів серед критичних має бути “літогенна основа”, для сухостепових – ґрунт і ґрунтові води з їх різним рівнем засоленості.

А. Краукліс запропонував інший підхід до визначення ролі геокомпонентів у формуванні та динаміці ландшафту. Його вертикальний устрій є єдністю трьох “начал”: інертного, мобільного та біотично активного (рис. 7).

Рисунок 7. Три начала ландшафту за А. Крауклісом

Інертне начало складають мінеральний субстрат та рельєф, і воно виступає як “скелет” ландшафтного комплексу – надає йому фіксованого місцеположення й певну просторову відокремленість. До мобільного начала відносяться головним чином повітряні та водні маси, а також деякі інші “мікротіла” інших геокомпонентів, що мігрують між різними частинами ландшафту. Мобільна складова виконує обмінні та транзитні функції у ньому, пов’язує його внутрішні частини й об’єднує із зовнішнім середовищем. Вона також постійно розмиває й пересуває межі ландшафтного комплексу. Якщо інертне начало надає йому рис дискретності, то мобільне – континуальності. Біотично активне начало ландшафту (тобто рослини, тварини та мікроорганізми) виступає як внутрішній фактор його саморегуляції, відновлення та стабілізації.