§ 2.2. Поняття ландшафту в науковому ландшафтознавстві

Як ми з’ясували в § 1.3, наукове ландшафтознавство є частиною загального ландшафтознавства й спрямоване на пояснення ландшафту засобами науки – на основі наукових принципів, теорій, концепцій, методів. Отже, для наукового ландшафтознавства ландшафт набуває значення наукового поняття. Воно є науковою інтерпретацією ландшафту як поняття загальнокультурного рівня.

У § 1.4 ми також встановили, що наукове ландшафтознавство сформувалося й набуло найбільшого розвитку в межах географії, тому справедливо вважається наукою географічною. З цим пов’язано й розуміння ландшафту як передусім географічної категорії – як складової географічної оболонки.

Як відомо, ця оболонка неоднорідна у своєму вертикальному вимірі, бо складається з різних, немов накладених одна на одну “сфер” – літосфери, педосфери, гідросфери, біосфери, атмосфери, антропосфери та ін. Неоднорідною є географічна оболонка і в територіальному вимірі, бо складається з різних за геологічними, біотичними, кліматичними та іншими рисами регіонів. Поряд із своєю диференційованістю, географічна оболонка є цілісним утворенням, оскільки у просторові цілісності пов’язані як її окремі сфери, так і територіальні ділянки. Поняття ландшафту в географії й покликане науково пояснити цю цілісність – як вона формується, в чому знаходить вияв, як змінюється з часом, внаслідок яких причин порушується, в яких територіальних структурах реалізується тощо.

При цьому, в наукове поняття ландшафту закладені два просторові виміри цілісності географічної оболонки – “вертикальний” (зумовлений зв’язками її окремих сфер) і територіальний (зумовлений зв’язками між її окремими місцями). Отже, з одного боку ландшафт є цілісністю, в якій складною мережею зв’язків поєднані різні субстанції (ґрунти, рослинність, води тощо), а з другого боку – цілісністю, в якій поєднані територіальні ділянки (рис. 2).

Рисунок 2. Блок-діаграма структури ландшафту².

1 – речовинні компоненти ландшафту; 2 – територіальні одиниці ландшафту; 3 – ландшафтні регіони; 4 – типи ландшафтних комплексів; 5 – “вертикальні” міжсубстанційні зв’язки; 6 – територіальні зв’язки.

Між вертикальним і територіальним вимірами цілісності ландшафту існують численні зв’язки й важливе завдання ландшафтознавства – знайти та описати їх. Однак, на заваді цього стоять труднощі методичного характеру – в межах одного дослідження надто складно (практично неможливо) одночасно дослідити і територіальні і вертикальні особливості ландшафту. Пізнання цих особливостей вимагає неоднакових методичних прийомів і ґрунтується на двох різних уявленнях про устрій ландшафту. Ці уявлення одержали назву вертикальної та територіальної структури ландшафту, або його топічної та хоричної структури (рис. 3).

Рисунок 3. Два принципові уявлення ландшафту³:

а – модель “вертикальної” (топічної) структури; б – територіальної (хоричної) структури ландшафту;

1 – компоненти географічної оболонки; 2 – територіальні одиниці ландшафту рангу n; 3 – те ж рангу n+1; 4 – зв'язки ландшафту з його середовищем на “вході”; 5 – те ж на “виході”.

Топічну (вертикальну) структуру ландшафту складають різноякісні субстанції, взаємодія між якими призводить до їх злиття в цілісний комплекс, а хоричну (територіальну) структуру – територіальні ділянки ландшафту, зв’язки між якими формують цілісні ландшафтні комплекси різних рангів. Зв’язок між цими структурами ілюструє рис. 2. Він унаочнює три важливі прояви цього зв’язку й цілісності ландшафту у просторовому відношенні:

1 – склад речовинних компонентів ландшафту і характер взаємодії між ними в різних територіальних ділянках складається неоднаково;

2 – попри ці відмінності, виділяються територіальні ділянки, які не межують між собою, але є подібними за своєю топічною структурою (типи ландшафтних комплексів на рис. 2);

3 – територіально суміжні ландшафтні комплекси, які є подібними за своєю топічною структурою і об’єднані горизонтальними зв’язками, формують неповторні територіальні цілісності (ландшафтні регіони на рис. 2).

Три вказані прояви просторової цілісності ландшафту зумовили виникнення трьох різних тлумачень ландшафту як наукового поняття. В радянському ландшафтознавстві вони одержали назв “загального”, “типологічного” та “індивідуального” (“регіонального”) розуміння ландшафту. Ландшафт як загальногеографічне поняття ґрунтується на ідеї загальності зв’язку компонентів географічного середовища і є таким самим загальним поняттям, як “ґрунт”, “рельєф”, “клімат”. Згідно типологічного розуміння ландшафту він є характерним поєднанням компонентів географічної оболонки, яке може типово повторюватися на різних територіально віддалених ділянках (наприклад, заплавний ландшафт – у заплавах річок, високогірний – в Альпах, Гімалаях тощо). Індивідуальне (регіональне) розуміння ландшафту виходить із того, що ландшафт – це конкретна територіальна ділянка, яке специфічна й неповторна за своїми рисами, тому може мати й свою власну назву (наприклад, Східненський ландшафт, Дрогобицький ландшафт тощо).

У радянському ландшафтознавстві 1960-70-их рр. панувала думка щодо безальтернативності цих трьох розумінь ландшафту й точилася гостра дискусія з приводу того, яке з них є єдино вірним. Однак зараз більшість вчених дійшли згоди у тому, що усі ці три погляди на ландшафт є вірними, оскільки віддзеркалюють три об’єктивно існуючі, але різні сторони його цілісності. Отже, загальне, типологічне та індивідуальне тлумачення ландшафту не суперечать а доповнюють один одного.

Важлива особливість сучасного наукового тлумачення ландшафту полягає у визнанні того, що він є поліструктурним комплексом. Власне, рис. 2 й ілюструє це положення: ландшафт як просторова цілісність розкривається через дві принципові структури – топічну та хоричну. Ці структури названі принциповими тому, що вказують два загальні принципи, за якими вони виділяються. Топічні структури виділяються за зв’язками, які існують між різними субстанціями ландшафту, а хоричні – за зв’язками, які поєднують між собою окремі місця ландшафту. Але зв’язки, які існують між субстанціями ландшафту, дуже різноманітні. Одні з них зумовлені потоками різних речовин і форм енергії, інші – фізико-хімічними, біохімічними взаємодіями, треті – відношеннями між популяціями живих організмів, ще інші – генетико-еволюційними відношеннями між компонентами природи тощо. Кожний із цих типів зв’язків пов’язує елементи топічного устрою ландшафту в різні топічні структури. Аналогічну ситуацію маємо й у випадку хоричного (територіального) устрою ландшафту – його місця пов’язані різними територіальними відношеннями (площинними та лінійними потоками різних речовин, біотичними міграціями та ін.), які й формують різні територіальні структури ландшафту.

Отже, ландшафт є поліструктурним просторовим комплексом, тобто розкривається не однією, а декількома топічними та хоричними структурами. У випадку хоричних структур це зокрема означає, що для всебічного наукового дослідження ландшафту необхідно укласти не одну його карту, а декілька карт, кожна з яких є моделлю відповідного типу його територіальної структури.

Структурованість, у тому числі й поліструктурність, властиві не тільки ландшафту а й іншим складним системам (зокрема екосистемі). Важливою рисою ландшафту, що відрізняє його від багатьох інших комплексів і систем, є його образність. І справді, поняття ландшафту виникло на ґрунті образного сприйняття простору й майже всі інтерпретації ландшафту виходять із того, що ландшафт являє собою не простір як такий, а той образ, в якому він постає, або частину простору, який має свій характерний образ. Український та польський відповідники німецькому Die Landschaft (відповідно – краєвид та krajobraz) добре передають цю рису ландшафту.

О. Гумбольдт, обґрунтовуючи науковий зміст поняття ландшафту, особливо підкреслював, що ландшафт має образ, свою фізіономію. Завдяки цьому він набуває особливого значення як для науковців, так і для “звичайних” людей. Для науковців образність ландшафту дозволяє користуватися фізіономічним методом – за зовнішнім виглядом ландшафту з’ясувати приховані від зору закономірності природи. Вважається що О. Гумбольдт прийшов до формулювання біогеографічних закономірностей, користуючись фізіономічним методом. Причому образом, за яким він встановлював “внутрішні” закономірності географії рослин, був ландшафт. Для “звичайних” людей саме образність ландшафту робить його близьким і зрозумілим, надає ландшафту його глибинних гуманістичних значень.

Образність ландшафту пов’язує його з суб’єктами його пізнання. Адже різні суб’єкти – люди, тварини, рослини мають своє бачення ландшафту як арени, на якій відбувається і від якої залежить їх існування (для людини – в тому числі і духовне). Тому образ, в якому ландшафт постає перед цими та іншими суб’єктами, буде неоднаковим і нести для них різні значення.

Досі ми зосереджували увагу на тому, що ландшафт є просторовим феноменом, зокрема займає деяку частину простору і має характерний образ. Та при цьому цей простір і його образ не лишаються статичними, незмінними й застиглими у часі. У різні проміжки часу ландшафт демонструє свої різні сторони (влітку – одні, взимку – інші; у вологі роки він проявляє себе по-іншому, ніж у посушливі тощо), тому для повного розкриття ландшафту необхідний певний час. Отже, ландшафт є комплексом динамічним і виділяється не лише у просторі, але й у часі. Якщо з просторової точки зору ландшафт виокремлюється як деякий об’єм, то з часової – як певний проміжок часу, протягом якого зберігаються визначальні риси конфігурації його елементів

Важливою часовою особливістю ландшафту є те, що різні його характеристики змінюються в часі з різною частотою. Метеорологічні показники мінливі, тоді як властивості геологічної основи ландшафту змінюються дуже повільно. Різномасштабність часових процесів суттєво ускладнює наукове дослідження ландшафту. Тому прийнято розрізняти між видами динаміки, в основі яких лежить певний діапазон часових масштабів. Найбільш загальноприйнятим є виділення чотирьох масштабних рівнів динамічних змін ландшафту – добова динаміка, сезонна, багаторічна динаміка та еволюція.

Сучасне наукове ландшафтознавство акцентує свою увагу на тому, що ландшафт є комплексом відкритим і таким, що знаходиться далеко від стану рівноваги із своїм зовнішнім середовищем. Відкритість ландшафту означає його залежність від оточення і залежність від зовнішніх впливів на нього. Так, структурні та динамічні риси ландшафту істотно залежать від кількості і режиму надходження сонячної енергії, знаку та швидкості тектонічних рухів, від впливів на нього з боку людини тощо. Й хоча у ландшафті закладені механізми, які дозволяють йому протистояти зовнішнім впливам, він не належить до систем, що знаходяться в умовах термодинамічної рівноваги.

Існування ландшафту у нерівноважних станах пов’язане з нелінійністю та певною хаотичністю його поведінки, непередбачуваністю та випадковістю впливів на нього та реакцій на ці впливи. Але завдяки цим та деяким іншим синергетичним ефектам ландшафт здатний шляхом самоорганізації вдосконалювати та знаходити свої нові структури, які виявляються найбільш відповідними мінливим зовнішнім умовам.

У науковому ландшафтознавстві дискусійним було й лишається питання щодо місця людини у ландшафті. Одні його наукові школи вважали людину зовнішнім щодо ландшафту чинником, інші розглядали людину з її матеріальним і духовним життям мало не як визначальну складову ландшафту. Ці різні погляди можна схематизувати, виділивши три групи уявлень щодо місця людини у ландшафті і самого тлумачення людини як його складової (рис. 4).

Наведені на рис. 4 уявлення про місце людини у ландшафті названі за прізвищами тих вчених – М. Солнцева, Ф. Мількова та Й. Шмітхюзена, які найбільш послідовно їх обґрунтували. Згідно уявлень про ландшафт М. Солнцева, антропогенні елементи та людська діяльність є зовнішніми по відношенню до ландшафту чинниками, причому вплив людини на ландшафт здійснюється через антропогенні елементи. Уявлення Ф. Мількова, на основі яких сформувалося антропогенне ландшафтознавство, полягає в тому, що до складу ландшафту включаються матеріальні елементи діяльності людини (будівлі, канали, лісосмуги, рілля тощо), а управління цими елементами людиною вважається зовнішнім чинником. Ландшафт у “шмітхюзенському” уявленні включає не тільки матеріальні елементи людської діяльності, а й її духовну діяльність з морально-етичними, естетичними та іншими цінностями та нормами включно.

Рисунок 4. Три уявлення ландшафту в географічному ландшафтознавстві:

а – “солнцевське”, б – “мільковське”, в – “шмітхюзенське”.

Попри відмінності між “солнцевським” і “мільковським” уявленнями ландшафту, в обох них він розглядається як природний феномен. Так, Ф. Мільков неодноразово наголошував, що відмінність між природним ландшафтом і антропогенним стосується тільки їх походження. Антропогенний ландшафт лише створюється людиною, а далі він розвивається за суто природними закономірностями, так що у багатьох випадках відрізнити природний ландшафт від антропогенного надто складно.

Уявлення Й. Шмітхюзена про ландшафт принципово відрізняється тим, що ландшафт не розглядається як суто матеріальне тілесне утворення, що живе виключно за законами природи. Він має “одухотворену впорядкованість”, містить людський дух, тобто ландшафт наповнений людськими значеннями, цінностями, віруваннями, міфами, історичними подіями тощо. Через це ландшафт розглядається як носій гуманістичних цінностей і сам являє собою цінність як для окремих людей, так і їх спільнот.

Важливо наголосити на тому, що наведені на рис. 4 уявлення про ландшафт не є конкурентами за істину. Вони являють собою лише різні інтерпретації ландшафту як загальнокультурного поняття. Це означає, що для вирішення одних наукових чи прикладних питань більш відповідним буде одна інтерпретація ландшафту, а для вирішення інших питань – інша. Методологічна проблема полягає в тому, щоби сформулювавши завдання наукового дослідження ландшафту, визначити ту його конкретну інтерпретацію, що дозволить вирішити це завдання грамотно й повно.

Розглянувши основні риси ландшафту як наукового поняття можна сформулювати його відповідне визначення: в науково-географічному відношенні ландшафт являє собою частину географічної оболонки, в якій різноякісні субстанції, тіла і процеси пов’язані у своєму розміщенні й розвитку і формують просторові структури з характерним для них образом і змінами в часі. Як можна бачити, наведена дефініція є конкретизацією визначення ландшафту як загальнокультурного поняття (див. § 2.1).