§ 3.2. Вертикальний (топічний) устрій ландшафту

Ландшафт складають різні тіла та субстанції, взаємодія між якими й породжує якісно відмінний від цих складових комплекс. Ця якісна відмінність полягає у наявності в ландшафті таких рис, яких не мають жоден з його компонентів і які не виникають при їх механічному просторовому суміщенні. Отже, вертикальний (топічний) устрій ландшафту не є наслідком випадкових комбінацій ґрунтів, порід, рослинності тощо, а формується в результаті закономірних відносини між ними. Вивченням цих відносин і структур ландшафту, які в результаті них виникають, займається топічне ландшафтознавство. Його предметом є ландшафт як складно влаштована взаємодією різноякісних субстанцій цілісність. Вона має складний устрій, який називають вертикальним або топічним.

При дослідженні вертикального (топічного) устрою ландшафту вважається, що він є територіально однорідним, але у вертикальному відношенні складається із різних пов’язаних між собою частин (гірські породи – ґрунти – рослинність тощо, або яруси фітоценозу – горизонти гнуту – верстви порід, або гази, різні розчини та тверді тіла).

Хоча такий устрій ландшафту й носить назву вертикального, та ця назва не точно відбиває його зміст. Під складовими вертикального устрою ландшафту і його вертикальних структур мають на увазі не стільки різні за своїм висотним положенням "шари" ландшафту, скільки його частини, специфічні за субстратними, фізико-хімічними та іншими характеристиками і функціями у ландшафті. Ці різні частини можуть займати у ландшафті спільний "висотний поверх" (як, наприклад, трав'яні рослини і наземні тварини), а деякі – пронизувати весь його вертикальний розріз (гази, певні рідини). Отже складові вертикального устрою ландшафту не диференційовані у ньому по вертикалі на окремі шари чи поверхи, а складно накладаються один на одного, проникають один в одного, переміщуються по вертикалі.

Тривалий час вертикальний устрій ландшафту уявлявся як склад і взаємодія його геокомпонентів, кожний з яких, за А. Ісаченком "є представником окремих часткових геосфер, з яких складається географічна оболонка" – мас земної кори, ґрунтів, рослинності, атмосферного повітря тощо. Однак із середини 1970-их років популярності набули й інші способи структуризації ландшафту на його складові. Нарешті, утвердилося положення щодо множинності вертикальних структур ландшафту: в одному й тому самому ландшафтному комплексі можна виділити кілька його різних вертикальних структур.

Згідно цього положення, основою виділення певної вертикальної структури ландшафту є зв’язки між його елементами. Вони надзвичайно різноманітні. Одні з них зумовлені потоками різних речовин і форм енергії, інші – фізико-хімічними, біохімічними взаємодіями, треті – генетико-еволюційними відношеннями між ними тощо. Ці зв’язки мають різну природу й їм властиві неоднакові закономірності, тому аналіз кожного з них пов’язаний із специфічним аспектом розгляду вертикального устрою ландшафту, тобто – приводить до виділення власної структури.

Сучасне ландшафтознавство концентрує свої зусилля на вивченні трьох основних вертикальних структур ландшафту – геокомпонентної, речовинно-фазової (геомасової) та геогоризонтної (табл. 1).

В інших науках про ландшафт виділяють і вивчають й інші його вертикальні структури. Зокрема, у ландшафтній екології поширене виділення й аналіз біоекологічної структури ландшафту – його поділ на частини за їх функціями у підтримці й розвитку органічного життя.