С

Основні напрямки досліджень

учасне палеоландшафтознавство стало розгалуженим науковим напрямом, у межах якого розробляється різноманітні наукові та прикладні питання, пов'язані з відновленням еволюції ландшафтів, складанням палеоландшафтознавчих карт, визначенням віку та тривалості існування різних ландшафтів, обґрунтування схем етапності їх розвитку та багато інших. Однак ці питання можна об'єднати у два загальні напрямки палеоландшафтознавчих досліджень – реконструкції власне ландшафтів минулого і реконструкції послідовності їх змін (еволюції).

Реконструкція палеоландшафтів полягає у тому, що на основі опрацювання складною системою методів наявних для певної території палеоландшафтних документів дослідники відновлюють вигляд (тобто вертикальні та територіальні структури), який мали ландшафти у певний етап їх розвитку (наприклад, у ранньому, середньому, пізньому плейстоцені тощо).

Важливим результатом палеоландшафтознавчих реконструкцій є карти ландшафтів минулого, які називаються палеоландшафтними картами. На них відтворені ландшафти і їх структури у вигляді, в якому вони існували в різні епохи. В залежності від наявних палеоландшафтних документів ці карти можуть складатися у різних масштабах і з різною детальністю. Здебільшого, чим давнішим є час, на який виконується реконструкція палеоландшафтів, тим дослідник має менше необхідних для неї вихідних матеріалів. Тому на віддалені у часі періоди є можливість скласти карти дрібних масштабів, які вказують на найбільш загальні риси ландшафтної структури минулого. Приклад такої карти наведено на рис. 45.

Рисунок 45. Палеомакрозональність в ранній крейді за палеофітогеографічним даним (за Веклич, 1990):

Палеокліматичні пояси: 1 – холодно-помірний без Classopolis, 2 – північний помірний з переважанням фенікопсісових лісів, 3 – субтропічні з переважанням лусколистих та товстостовбурових формацій, 4 – тропічний з Dicheiropolis, 5 – південний помірний

Особливо цінними у науковому та практичному відношеннях є серії палеоландшафтних карт, складені для одного й того самого регіону, але на різні етапи його розвитку. Приклад такої серії карт наведено на рис. 46.

Рисунок 46. Реконструкція рослинних зон України за спорово-пилковими даними (за Веклич, 1990):

а – мартоношський ортоетап: 1 – широколистяно-хвойні ліси, 2 – широколистяно-соснові ліси з домішкою інших хвойних порід та лучними степами, б – завадівський ортоетап: 3 – широколистяно-хвойні ліси, 4 – хвойно-широколистяні ліси з лучними степами, 5 – широколистяно-соснові ліси зі злаково-різнотравними степами, в – прилукський ортоетап: 6 – широколистяно-соснові ліси, 7 – сосново-широколистяні ліси з домішкою ялини, 8 – сосново-широколистяні ліси, 9 – сосново-широколистяні ліси з різнотравними степами, 10 – сосново-дубові ліси з лучними степами, 11 – різнотравно-злаковий степ, г – дофінський гіпоетап: 12 – березово-соснові ліси, 13 – березово-соснові ліси з домішкою широколистяних порід і різнотравними степами, 14 – степи з долинними та байрачними лісами, 15 – злаково-полиново-мареві степи, 16 – опорні розрізи, досліджені спорово-пилковим методом, та їх номери

Важливим питанням палеоландшафтознавства, тісно пов’язаним із реконструкцією палеоландшафтів і складанням їх карт, є класифікація палеоландшафтів. Загальні принципи класифікаційних побудов палеоландшафтів лишаються такими самими, як і для сучасних ландшафтів (див. § 3. 5 посібника). Проте класифікація палеоландшафтів ускладнюється тим, що палеогеографічна оболонка Землі протягом всієї її історії постійно змінювалась й тому виробити єдину для усіх етапів її розвитку критерії виділення класифікаційних таксонів дуже складно. Оскільки кожний етап характеризується тільки йому властивими природними умовами М. Веклич вважає доцільним розробляти для кожного палеогеографічного етапу фанерозою свою класифікацію і таксономію, а також легенду для палеоландшафтних карт. При їх складанні необхідно використовувати галузеві (палеогеологічні, палеогеоморфологічні, палеопедологічні, палеокліматичні, палеобіогеографічні, літолого-фаціальні) карти, геологічні профілі та розрізи, картосхеми, інші допоміжні карти.

Палеоландшафтні реконструкції мають не тільки наукове, але й практичне застосування. Вони дають можливість виявити умови формування інженерно-геологічних властивостей гірських порід, встановити території поширення екзогенних родовищ, розробити схему стратиграфічного розчленування антропогенових відкладів, скласти прогноз розвитку сучасних ландшафтів.

З'ясування еволюції ландшафтів. Згідно з класичними уявленнями про еволюцію природи Землі, однієї з її головних рис є етапність – властивість історії розпадатися на окремі відрізки часу, різні за тривалістю. М. Веклич вважає, що етапність розвитку природи є одночасно схемами етапності ландшафтів і палеоландшафтів.

Різні науковці запропонували свої схеми етапності розвитку ландшафтів. Так, плейстоцен (1,29 – 0,935 млн. років) у найпростішому варіанті поділяється на ранній, середній та пізній етапи. Однак, В. Зубаков поділяє його на 25 етапів, які об’єднуються у 6 його суперетапів, а М. Веклич – на 10 ортоетапів, які об’єднуються у 5 мегаетапів.

У проблемі еволюції ландшафтів важливим є питання віку палеоландшафтів. Серед ландшафтознавців немає єдиного погляду щодо критеріїв його визначення. Одні дослідники вважають, що вік ландшафту починається з часу звільнення території з-під рівня моря чи відступу льодовика, коли виник наземний твердий абіотичний субстрат, на якому далі формуються і змінюють один одного відповідні ґрунти, рослинні угруповання, формується певний водний режим тощо. Інші дослідники схильні вважати, що вік ландшафту слід визначати за моментом, коли він набув певну інваріантну структуру, а час його зникнення – за моментом, коли ландшафт цю свою структуру змінив на іншу. Проте встановити відправні точки таких моментів дуже складно через те, що нова структура ландшафту змінює стару поступово, а такі складові ландшафту, як ґрунти, четвертинні і давніші відклади завдяки своїй інерційності протягом довгого часу можуть зберігати елементи попередньої структури.

Попри труднощі встановлення віку та тривалості існування палеоландшафтів, протягом якої вони функціонували і зберігали індивідуальну структуру (їх довговічності), сучасні методи досліджень дають змогу визначити їхній відносний і абсолютний вік. Зокрема з’ясовано, що довговічність плейстоценових ландшафтів була неоднаковою – у ранньому плейстоцені вона коливалася від 80 до 140 тис. років, у середньому - від 20 до 90 тис. років, а в пізньому - від 10 до 20 тис. років.

Пізнання причин і закономірностей розвитку палеоландшафтів, порівняння їх з сучасними ландшафтами, дає змогу зробити науковий прогноз їх розвитку на найближчу та віддалену перспективи, розробляти сценарії можливих змін природного навколишнього середовища, зокрема пов’язаних із глобальними та регіональними змінами клімату. Прогнозування розвитку ландшафтів на віддалену перспективу базується на екстраполяції палеоландшафтних реконструкцій. Для прогнозування розвитку ландшафтів широко застосовують метод палеогеографічних аналогій, що включає в себе одночасно просторове співставлення структур ландшафтів і процесів у них та часову екстраполяцію виявлених завдяки цьому закономірностей.

§ 7.6. Історичне ландшафтознавство

Історичне ландшафтознавство вивчає зміни ландшафтів за історичний час, коли людина стала могутнім чинником цих змін. Відмінність історичного ландшафтознавства від палеоландшафтознавства визначається насамперед хронологічними рамками досліджень ландшафтів. Як було вказано в § 7.5 навчального посібника, палеоландшафтознавство обмежується дослідженням ландшафтів доголоценового часу. У голоцені, поряд із природними чинниками змін ландшафтів, з'являється новий потужний фактор їх змін – людина з її практиками господарювання у ландшафті. Разом зі змінами цих практик (наприклад, із переходом до підсічного землеробства, від богарного до зрошуваного тощо) змінюється й вплив людини на ландшафт і самий ландшафт, на якому усі ці зміни позначаються. Саме ці історичні зміни ландшафтів і вивчає історичне ландшафтознавство. Воно має численні практичні застосування, оскільки сучасне навколишнє природне середовище є результатом тривалого взаємопов’язаного розвитку природи і людського суспільства. Тому пізнання механізмів, закономірностей і тенденцій розвитку ландшафтів в минулому є необхідним етапом пізнання їх сучасного стану та прогнозування змін у майбутньому.

Становлення та розвиток історичного ландшафтознавство невіддільні від формування наукового ландшафтознавства загалом. Його засновник О. Гумбольдт вважав ландшафт історичним феномен, на риси якого істотно позначається історія його освоєння людиною. Особливу увагу зв’язкам ландшафту з історичними змінами в заселенні території, трансформації стилів і напрямків господарювання, війнами тощо приділяли такі ландшафтознавці 19 – початку 20 ст., як О. Шлютер, П. Відаль, Ж. Брюнн, В. Докучаєв, Л. Берг і особливо К. Зауер.

Культурне ландшафтознавство, яке у Північній Америці започаткував К. Зауер й яке буде далі розглянуте у § 7.8 навчального посібника, мало чітко виражену історичну спрямованість. Ландшафтознавча школа університету Берклі. яку заснував К. Зауер, відзначалась історичним підходом до вивчення ландшафтів. Її представники наголошували, що сучасний ландшафт є продуктом його тривалого історичного освоєння людиною й зрозуміти ландшафт без його історико-географічних реконструкцій неможливо.

На становлення історичного ландшафтознавства в Росії істотний вплив мали роботи В. Докучаєва, особливо його монографія "Наші степи колись і зараз" (рос. – "Наши степи прежде и теперь" (1892 р.). У цій праці вчений при аналізі ландшафтів Руської рівнини (переважно в межах України) широко використовує історичні відомості, дані архео­логії, аналіз реліктових рослинних угруповань, за сучасними ґрунтами відновлює ареали поширення різних типів рослинності в минулому. Започаткований В. Докучаєвим історико-ландшафтознавчий напрям досліджень у російській географії розвинули у довоєнні часи Л. Берг, В. Талієв та інші вчені.

Значний внесок у розвиток історичного ландшафтознавства післявоєнного часу зробив Ф. Мільков. Він сформулював предмет і завдання історичного антропогенного ландшафтознавства, рівні територіального історико-ландшафтного аналізу. Зокрема він дійшов висновку, що правобе­режні лісостепові ландшафти України являють собою ареал найбільш давніх на Руській рівнині антропогенних сільськогосподарських ландшафтів, історико-ландшафтний аналіз якого треба починати з доби неоліту.

Оформлення історичного ландшафтознавства в самостійний науко­вий напрямок з чітким визначенням його об’єкту, предмету, специфіки методів досліджень тощо, пов'язані з працями B. Жекуліна. Сполучення генетичного принципу, що використовується в ланд­шафтознавстві, з методом часових зрізів, який розробили історики, дозволило B .Жекуліну закласти підґрунтя діахронічного підходу в історичному ландшафтознавстві.

В Україні історичне ландшафтознавство значного розвитку набуло з початку 1970-их рр. завдяки дослідженням С. Трохимчука, Л. Воропай, П. Підгородецького, С. Романчука, В. Коржика та інших ландшафтознавців.