4.7. Характеристики адміністративно-державного управління та сучасні тенденції його функціонування

Основними категоріями в теорії адміністративно-державного управління є поняття «державне адміністрування», «адміністратив­но-державне управління», «бюрократія». Коли термін «бюрократія» трапляється рядовому громадянину, він думає про бюрократичну тя­ганину, яку необхідно перебороти, щоб домогтися яких-небудь послуг чи інформації.

У соціальних науках адміністрацією, чи бюрократією, називають будь-яку великомасштабну організацію професійних службовців, чий основний обов'язок полягає в тому, щоб здійснювати політику тих, хто приймає рішення. В ідеалі державна адміністрація - це раціональна система чи організована структура, призначена для кваліфікованого ефективного виконання суспільної політики. Вона має досить сувору ієрархію влади, за допомогою якої відповідальність за виконання дер­жавних рішень делегують зверху вниз.

Постараємося розібратися, у чому складається сьогодні адміні­стративно-державне управління і що таке державне адміністрування. Для цього необхідно звернутися до сучасних наукових досліджень.

У західній політології обидва ці поняття позначають одним терміном риЬІіс асітіпізігаііоп. У вузькому розумінні риЬІіс айт- іпізігаііоп означає професійну діяльність державних чиновників. Українською мовою це можна перекласти як державне адмініструван­ня. Американська енциклопедія визначає державне адміністрування як усі види діяльності, спрямовані на здійснення рішень уряду.

У широкому розумінні риЬІіс асітіпізігаііоп - це не тільки про­фесійна діяльність чиновників, але і вся система адміністративних інститутів з досить суворою ієрархією влади, за допомогою якої від­повідальність за виконання державних рішень делегують зверху вниз. В українській мові цьому поняттю відповідає адміністративно-держав­не управління.

Французький політолог Р. Грегорі дає визначення адміністратив­но-державного управління як особливої соціальної функції, спрямо­ваної на упорядкування розвитку в інтересах всього суспільства, де державний чиновник виступає спеціальним агентом влади.

Англійські політологи Джон Грінвуд і Девід Вільсон думають, що адміністративно-державне управління - це діяльність, організація інститутів і предметів вивчення.

Сьогодні більшість політологів вважають, що адміністративно- державне управління і державне адміністрування пов'язані з трьома сферами влади - законодавчою, виконавчою і судовою. Такий підхід пропонують Д. Вільсон, Д. Грінвуд, Р. Грегорі та ін. Найбільш послі­довно цю точку зору виражають американські політологи Ф. Нігро та Л. Нігро. На їхню думку, державне адміністрування означає скоорди­новані групові дії в державних справах:

пов'язані з трьома сферами влади - законодавчою, виконавчою, судовою - і їх взаємодією;

такі, що мають важливе значення у формуванні державної по­літики і є частиною політичного процесу;

значно відрізняються від адміністрування в приватному секторі;

тісно пов'язані з численними приватними групами та індивідами, що працюють у різних компаніях і громадах».

І. А. Василенко у своїй праці пропонує такі визначення: адміні- стративно-державне управління - це здійснення державної політики через систему адміністративних установ, при цьому відповідальність за виконання державних рішень делегується зверху вниз. Державне адміністрування - це діяльність професійних державних службовців з питань здійснення суспільної політики.

В усіх перерахованих вище визначеннях мова йде про об'єктивну характеристику адміністративно-державного управління і державного адміністрування. Дійсно, адміністративна влада має об'єктивну при­роду: адміністрація насамперед підпорядкована закону і підзвітна пред­ставницьким органам. Видані адміністрацією акти управління розви­вають, уточнюють, деталізують, застосовують у конкретній обстановці існуючі закони.

Однак владні повноваження реалізуються людьми. їхнє виконан­ня - процес вольовий, розумовий, емоційний, котрий може здійсню­ватися як правомірно, раціонально, так і волюнтаристськи, ірраціо­нально. Тому адміністративно-державне управління як суб'єктивна категорія може змінювати реальну дійсність у кращу і гіршу сторони. Це - величезна творча і руйнівна сила. Суб'єктивація влади відбува­ється з того моменту, коли людина зайняла керівну посаду. З її допо­могою індивідуальна воля службовця трансформується в державну. Посаду можна порівняти з роллю, а службовця - з актором, що грає добре чи погано написану для нього автором роль.

Адміністративна посада, трансформуючи індивідуальну владну волю в державну, багаторазово підсилює першу у всіх її проявах, як позитивних, так і негативних. Історія знає чимало прикладів, коли адміністративна влада перетворювала «пігмея» на «гіганта». Це осо- бистісне посилення відбувається за допомогою всіх елементів, що складають зміст посади: авторитету, повноважень та ін. Вступ на поса­ду нерідко буває пов'язаний з одержанням різних матеріальних і нема­теріальних благ, що не може не впливати на особисті якості керівників. Але у керівників може гіпертрофуватися смак до влади, і тоді відбува­ється зворотний процес: державна воля трансформується в особисту, державна влада привласнюється посадовою особою і використовуєть­ся у власних інтересах. У підсумку керівник служить не суспільству, а самому собі, його особиста воля (що стала державною) направляє її нераціональним, неправомірним чи навіть злочинним шляхом.

Одна з форм присвоєння адміністративної влади - зловживання нею, коли керівник використовує довірені йому службові повноважен­ня для протекціонізму, незаконного придбання різних соціальних благ і т. ін. Значно деформованіша форма присвоєння державної волі - де- монія адміністративної влади. Під цим розуміють керівника, який прагне вирішити великі державні завдання та одночасно переслідує власні егоїстичні цілі (бажання великої влади, слави, почестей і т. ін.). Найбільш небезпечний її прояв - прагнення до розширення сфер діяльності, безконтрольного володарювання. Демонія влади штовхає керівника йти далі можливих меж, незважаючи на людські, матері­альні та фінансові витрати, зневажаючи інтереси конкретних людей, їхні права. Багатовіковий досвід показав, що виконавча влада за своєю природою прагне до незалежності і безконтрольності. Цьому сприяють численні чинники: можливість спертися на бюрократичний апарат, нею же створений, який завжди і скрізь протистоїть представницьким органам, розпорядження знаряддями примусу, володіння інформацією, яке пов'язане з безкарністю її приховання чи перекручення і т. ін.

Прагнення адміністративної влади стати всеохоплюючою, необ­меженою, безконтрольною обумовлено деякими чинниками (нині характерними і для України). Це, фактично, розвиток виконавчої, за­конодавчої та судової влади, бо в колишньому СРСР влада була одно­партійна, а ці три існували теоретично.

Перший чинник - генезис (процес формування та становлення) влади, прогресивний розвиток якої іде шляхом відокремлення від «єдиної і неподільної» двох інших - законодавчої та судової влад, зміцнення їх і розширення їхнього впливу на адміністративну владу. А вона, використовуючи існуючі традиції, погляди, структури, прагне не поступатися своїми позиціями, звільнитися від контролю, перетво­рити його у фікцію, красивий орнамент своєї могутності.

Другий чинник, не менш потужний, - надзвичайні обставини, війни, епідемії, стихійні лиха, технічні, екологічні, економічні ката­строфи, масові безладдя, що потребують установлення надзвичайних режимів, в умовах яких роль і повноваження виконавчої влади різко підсилюються. Часто властолюбні керівники провокують виникнення таких ситуацій, а іноді просто обманюють людей, переконуючи їх, що надзвичайні умови вже виникли чи є реальна загроза їхнього швидко­го настання (залякування агресією, посиленням класової боротьби і т. ін.).

Третій чинник - це залежність від адміністрації інших влад. Останні виникають пізніше, не відразу створюють свою фінансову базу, інші засоби впливу, їхні апарати нечисленні тощо. Адміністрація активно бере участь у підборі кандидатів у депутати і на судові посади, здійснює організаційно-матеріальне та інформаційне забезпечення представницьких і юрисдикційних систем, готує для одних питання, а для других - кримінальні справи, допомагає задовольняти матеріальні та культурні потреби депутатського і судового корпусів, спокушаючи їхніх представників посадами, закордонними відрядженнями, а в на­ших умовах ще і квартирами, машинами, дачами, різноманітними привілеями.

Четвертий чинник - особливості самої адміністративної влади: її універсальність, величезний апарат, економічна міць, наявність в її безпосередньому підпорядкуванні численних джерел інформації, великого арсеналу примусових засобів. До цього потрібно додати об'єктивно обумовлену «свободу розсуду», що закріплюється правом, оперативну самостійність «виконавчо-розпорядницьких органів», що різко зростає в умовах надзвичайних ситуацій.

Демонія виконавчої влади свого логічного завершення набуває в тоталітарних суспільствах, де створено такі адміністративно-командні системи, в яких адміністрація поглинає цивільне суспільство, в струк­турі держави домінує управлінський апарат, а накази та імпульси, не зустрічаючи перешкод і противаг, з величезною силою спрямовуються вниз від центра до периферії.

Що можна протиставити демонії адміністративної влади? Насам­перед, створення ефективної системи перешкод і противаг, які могли б стримати демонічні властивості адміністративної влади і перетворити її в інститут, що надійно служить суспільству.

Розвиток цивільного суспільства і законодавства, що забезпечує його потреби, поряд з поділом влади - необхідні умови перетворен­ня адміністративної влади у виконавчу владу правової держави. Створення сильної законодавчої та судової влади дозволяє скоротити повноваження адміністрації, демократично її формувати, направляти і контролювати. Активізація роботи законодавчих органів, розвиток адміністративної юстиції, утворення господарських судів і ряд інших заходів - це важливі кроки в реалізації ідеї поділу влади. Діючим чинником демократизації управління є закон. Він додає формальну визначеність діяльності суб'єктів управління, упорядковує її, чітко встановлює їхні повноваження, створює перешкоду сваволі. За до­помогою законів представницькі органи направляють діяльність ви­конавчо-розпорядницького апарату, передбачають відповідальність суб'єктів управління за протиправні службові дії, спонукають служ­бовців правомірно використовувати свої повноваження і виконувати службові обов'язки.

Ще одним чинником протидії демонізму адміністративної влади є високий рівень професійної та політичної культури державних служ­бовців. Здатність посадових осіб прислухатися до громадської думки, поважати представників народу, відповідати перед ними за свої дії. постійно пам'ятати про межі своєї влади можлива в умовах міцних демократичних установок у державному управлінні і високого рівня правової культури суспільства. Дуже важливо, щоб такі категорії, як «підпорядкування закону», «відповідальність перед представницьким органом», «повага прав громадянина», стали правовими і політичними цінностями, соціально усвідомленими та сприйнятими кожною поса­довою особою.

Саме тому у всіх демократичних країнах світу важливого значення надають професійній підготовці державних службовців. Спеціальність риЬІіс айтіпівігаїіоп існує у провідних університетах Західної Європи і США. Як приклад можна навести Американський університет у Вашингтоні. Тут створено Школу державних справ. Школа має три ка­федри: уряду, права і суспільства, державного управління. Студентам викладають курси з державного управління, політичних наук, права, управління державними фінансами, розвитку людських ресурсів. Акцент на вивченні політичних наук зроблено не випадково.

Динамічний процес соціальних змін наприкінці XX ст. потребує принципово нових якостей і навичок від професійних державних служ­бовців і керівників. Вони повинні володіти сучасними методами і засо­бами реформування державних організацій, мати здібності управляти інноваційними процесами, переборювати соціальну та організаційну інертність бюрократичних структур. Це передбачає глибокі знання те­орії політики, управління, конфліктології, політичного аналізу, теорії прийняття рішень, соціального прогнозування. Усі програми об'єднані однією метою - розвинути в кожному студенті здібності вченого, фа­хівця і лідера.

В Україні також підготовлено пакет документів для відкрит­тя у вищих навчальних закладах нової спеціальності 8.000.007 «Адміністративний менеджмент». Міністерство освіти і науки України включило її в перелік спеціальностей вищої освіти і надало право ви­щим навчальним закладам України готувати фахівців цього профілю.

Перефразуючи А. Барбюса. можна сказати, що професійне полі­тичне об'єднання допоможе державним адміністраторам «перекласти» ідеї та дії політиків з «державної» і «політичної» мови на мову «цивіль­ну». Саме тому державне адміністрування визнане усім цивілізованим світом як особливо важлива для суспільства діяльність, що виникла на перетині політичної теорії і практики.

На відміну від моделі бюрократії за М. Вебером, сучасній моделі адміністративно-державної діяльності властиві дуже складні харак­теристики. Це обумовлено тим, що значний вплив на управлінський процес наприкінці XX ст. робить науково-технічна революція, і зо­крема нові інформаційні технології. Такі технології використовують як оперативний засіб раціоналізації управлінської діяльності, без чого уявити сучасну систему адміністративно-державного управління вже неможливо.

Постараємося виділити основні характеристики адміністративно- державної діяльності в 90-ті роки XX ст.:

розроблення, здійснення й оцінювання державних програм з використанням сучасних методів соціально-політичної і соціаль­но-економічної діагностики, ідентифікації та розпізнавання образів, збирання інформації та її комп'ютерна обробка (за допомогою методів математичного моделювання соціальних процесів під час розробки управлінських рішень на локальному, регіональному і національному рівнях);

прогнозування та облік у практичній діяльності позитивних і негативних тенденцій у розвитку суспільних явищ, розроблення заходів щодо локалізації та усунення недоліків, визначення потреби в змінах і нововведеннях і здійснення практичних дій щодо їх реалізації;

аналіз, узагальнення та інтерпретування соціальних, політичних і економічних показників, що характеризують стан району, регіону, країни;

організація та проведення емпіричних досліджень з вивчення соціально-політичних і соціально-економічних процесів у області (регіоні, країні) для пошуку оптимальних управлінських рішень і їх прийняття;

застосування раціональних прийомів пошуку, оброблення, збереження і використання необхідної соціальної, політичної, економічної і наукової інформації.

Динамічно змінюється і стиль адміністративно-державного управ­ління. Якщо чиновники на початку XX ст. уникали ризикованих дій, не любили змін, боялися помилок, оскільки вони були адміністративно карні, то наприкінці XX ст. стиль адміністративно-державного управ­ління принципово змінився. Можна порівняти стиль «ідеального» бюрократа за М. Вебером зі стилем «ідеального» сучасного чиновника державного апарату в 90-ті роки.

Ідеальний бюрократ:

уникає ризику;

займається рутинною діяльністю, виконуючи тільки те, що задано;

зосереджує увагу на самій діяльності;

не любить змін;

намагається не допускати помилок, бо вони адміністративно карні;

зосереджує увагу на обмеженнях;

висуває на перший план безпеку;

не має бажання переучуватися.

Сучасний чиновник:

йде на ризик у необхідних ситуаціях;

постійно приймає інновації;

концентрується на результатах діяльності;

прагне до змін;

ставиться до помилок із розумінням і вчиться на них;

зосереджує увагу на можливостях, що з'являються;

висуває на перший план необхідність досягнень;

прагне постійно підвищувати кваліфікацію.

Але на цьому розбіжності з моделлю бюрократії за М. Вебером не закінчуються.

Кожен, хто мав справу з державними службовцями, може під­твердити, що бюрократія не так байдужа, передбачувана та певна, як її описує М. Вебер. У системі державної адміністрації, як у будь-якій іншій організації, імпровізація, відступ від форми і прагнення створи­ти враження під час прийняття рішень - звичайні явища. Державні службовці рідко діють в стерильних умовах, як передбачав М. Вебер.

Далі бюрократія за М. Вебером слугує високостратифікованому авторитарному суспільству - такому, у якому середній громадянин «не заперечує» бюрократу. Демократичні країни Європи й Америки наприкінці XX ст. - це вже зовсім інше суспільство, у якому і звичайні громадяни, і законодавці, не хвилюючись, критикують державну ад­міністрацію, закликають створювати комісії з розслідування для по­яснення дій високопоставлених державних службовців.

Сьогодні державні чиновники на високих політичних посадах зму­шені прислухатися до настроїв громадськості і зважати на думки в пар­ламенті. Вони не діють тільки на підставі прецеденту чи зафіксованих правил. Експерти ООН з адміністративно-державної діяльності вважа­ють, що до адміністративно-державного управління необхідний новий підхід. Принципового значення набуває більш широка участь громад­ськості у визначенні цілей розвитку, розробці планів і прийнятті рішень з державних програм і проектів, а також з їхнього здійснення. Для того щоб адміністративно-державна діяльність була успішною, вона має при­водити до змін у загальних настроях, буднях і способі життя громадян.

Крім цього, структура державних служб до кінця XX ст. перетер­піла істотні зміни в багатьох країнах. До середини 70-х років основний наголос в адміністративно-державному управлінні робився на ділові якості професійних державних службовців, їхню політичну нейтраль­ність і гарантований термін перебування на посаді. Однак з кінця 70-х років важливого значення почали приділяти політичній лояль­ності, а в ряді випадків і активній політичній ролі державних служ­бовців (особливо тих, які займають високі посади в адміністративному управлінні). На практиці це означає більш швидку перестановку в ря­дах старших адміністраторів і додання політичного характеру певним посадам. У деяких країнах (США, Франція) співробітники цивільних служб стають членами партій і партійними функціонерами.

Німецькі політологи Г. Шмідт і X. Трайбер розробили ідеальний тип сучасної «політичної бюрократії». Вони зіставили основні харак­теристики адміністративно-державної діяльності наприкінці XX ст. з діяльністю бюрократії «класичного типу».

Діяльність «класичної бюрократії»:

орієнтація на «загальне благо», «суспільні інтереси» і т. ін.;

переконання в тому, що проблеми необхідно вирішувати на суто діловій основі, політично нейтрально;

плюралістична політична смуга забезпечення (парламент, партії, групи інтересів і т. ін.) у принципі розглядається як зайва і навіть небезпечна;

~ відкидається участь мас у політиці та управлінні;

обов'язкова рівність як політична мета;

слабка взаємодія між бюрократами і політиками;

елітна солідарність (переконаність у тому, що чиновники держапарату мають являти собою еліту в моральному та інтелектуальному відношенні);

орієнтація на процедурні способи діяльності.

Діяльність «політичної бюрократії»:

орієнтація на різні політичні групи, інтереси та цілі;

переконання в тому, що проблеми необхідно вирішувати в процесі політичних переговорів шляхом досягнення компромісів;

плюралістична політична смуга забезпечення визнається необхідною для проведення в життя політичних і державних рішень;

в принципі схвалюється політична активність мас;

схвалюється рівність як політична мета;

відносно інтенсивна взаємодія між бюрократами і політиками;

незначна елітна солідарність;

орієнтація на програмні та проблемні методи діяльності (участь у розробленні й оцінюванні державних програм, прийнятті рішень).

Коментуючи схему німецьких політологів, варто підкреслити, що тези про орієнтацію бюрократії на різні політичні групи і партії і навіть про певну політичну самостійність вищого чиновництва в прийнятті рішень сьогодні практично не заперечують західні політологи. Усе зростаюча масштабність і технічна комплексність державного управ­ління припускають, що чиновники самі вирішують багато завдань, які мають політичне значення.

Слід зазначити, що деякі вчені негативно інтерпретують зростаю­чу політизацію адміністративного процесу. Так, англійський політолог Б. Хідей стверджує, що сучасна бюрократія намагається управляти політиками. Як мінімум, чиновники здійснюють значний вплив на політику міністра. Вони приймають рішення, які міністр лише візує чи про які йому навіть не доповідають. На більш високому рівні влади великі чиновники, діючи індивідуально, планують автономну політич­ну стратегію і намагаються нав'язати її міністру. Вони можуть навіть проводити обструкцію політики міністра, використовуючи маневри, що ведуть до відстрочки прийняття рішень, або висуваючи технічні аргументи, чи знаходячи союзників у інших міністерствах чи серед груп тиску. Нарешті, найнегативніша інтерпретація зводиться до того, що не тільки окремі чиновники, але й уся вища адміністрація виступає згуртовано за певну політику і намагається її диктувати уряду.

Однак твердження Б. Хідея про єдину політику, яку проводить вища адміністрація, зовсім справедливо викликає заперечення бага­тьох учених. Американський політолог Н. Глік звертає увагу на те, що значна структурна роздробленість держапарату заважає виробленню загальної політичної стратегії бюрократії. Він думає, що сукупність ці­лей і цінностей високопоставлених посадових осіб не утворює єдиної політичної доктрини.

Остання точка зору є більш переконливою. Варто додати, що вищі посади в держдепартаменті заповнюються, як правило, «патро­нажними» методами, що означає періодичну змінюваність великих адміністраторів. Це також перешкоджає виробленню єдиної стратегії бюрократичного апарату. Разом з тим теза про те, що бюрократія пере­творилася в реальну політичну силу сучасної держави, не викликає заперечень.

Контрольні питання

Класифікація організаційних структур управління.

Чинники, що впливають на вибір організаційної структури управ­ління.

Основні вимоги, яким мають відповідати структури управління.

Етапи розроблення організаційної структури.

Дати визначення бюрократії за М. Вебером.

Характеристики раціональної бюрократії.

Переваги та недоліки лінійної структури управління.

Переваги та недоліки функціональної структури управління.

Переваги та недоліки лінійно-функціональної структури управ­ління.

Переваги та недоліки дивізіональних структур управління.

Переваги та недоліки матричної структури управління.

Адаптивні структури, їх застосування.

Поняття культури організації, типи культур організації.

Сучасні погляди на моделі організаційних структур.

«Алмаз» Г. Лівітта як модель організаційної структури управ­ління.

Модель 7-С компанії «Мак-Кінсі».

Інтегральна модель організаційної структури Д. Бодді та Р. Пей- тона.

Сучасна система адміністративно-державного управління.

Тенденції розвитку адміністративно-державного управління.

5. Мотивація як Функиія управління

5.1. Ранні теорії мотпваиії

Відомо безліч теорій мотиьації індивідів у організації. Багато з них спочатку сприймаються як привабливі, але занадто часто рекоменда­ції вчених нездійснені.

Методи і способи мотивації пройшли довгу історію еволюційного розвитку. Упродовж багатьох років була домінуючою модель грубого фізичного примусу до праці, а вже потім - моделі економічної необхід­ності та стимулювання праці відповідно до її продуктивності.

Ранні економісти, як правило, йшли слідами А. Сміта, який за­ймався пошуком заходів, які б дозволили збільшити багатство нації, або Давіда Рікардо, який робив наголос на розподілі багатства згідно з чинниками виробництва, або Альфреда Маршалла та інших, які вдоско­налили певною мірою маржинальний аналіз.

У відомій книжці А. Сміта «Багатство народів» (1776) було об­ґрунтовано концепцію «економічної людини», в основі якої лежить твердження, що головним мотивом діяльності «економічної людини» є своєкорисливий інтерес, який задовольняється тільки в результаті об­міну між людьми. В умовах поділу праці, писав А. Сміт, кожна людина, яка керується егоїстичними спонуканнями і дбає лише про свій інтер­ес, насправді допомагає усім іншим і збільшує тим самим «багатство народів». Займаючись виробничою діяльністю так, щоб цінність ви­роблюваної продукції була найбільшою, людина керується, на думку А. Сміта, лише одним бажанням мати прибуток. У цій діяльності вона, як і в багатьох інших випадках, зазнає впливу «невидимої руки», який може призвести до результату, що повністю збігається з початковим задумом.

Мотиваційна теорія Ф. Тейлора. Відомим прихильником вчен­ня А. Сміта про економічний мотив діяльності людини був «батько нау- нового менеджменту» Фредерік Тейлор (1856-1915). У своїх роботах, опублікованих у 1890-1915 рр., Ф. Тейлор доводив, що висока заробіт­на плата і низькі затрати складають основу ефективного менеджменту. За таких умов можна сформулювати загальні принципи менеджменту, дотримуватись їх навіть у найбільш складних обставинах і здійсню­вати кроки, щоб перейти від неефективної системи управління до кращого її типу.

Для підвищення заробітної плати і зниження затрат Ф. Тейлор про­понував:

а) кожному робітнику по можливості доручати виконання найбільш складної роботи, яку він спроможний виконувати; ця робота має максимально відповідати його умінням і фізичним даним;

б) кожного робітника слід стимулювати так, щоб його виробіток досяг рівня найкращого виробничого працівника того самого розряду;

в) кожному робітникові, який досяг найвищих показників для пра­цівників тієї самої кваліфікації, слід доплачувати залежно від характеру роботи надбавку від 30 до 100 % порівняно із середнім заробітком робітників цього ж розряду.

Основний наголос Тейлор робив на останньому пункті і у зв'язку з цим рекомендував відрядну сплату праці як засіб мотивації, що спонукає першокласного працівника докладати додаткових фізичних і розумових зусиль.

Крім того, Ф. Тейлор сформулював правила ефективної діяльності:

великий денний урок (норма);

нормальні умови праці (не економити на опаленні, освітленні приміщення і т. ін.);

висока плата за виконаний урок;

зниження оплати на випадок невиконання уроку;

урок має бути збільшений настільки, щоб його міг виконати тіль­ки першокласний працівник.

Приклад. Спочатку робітники обточували 4-5 шт. стальних виробів з оплатою 97 копійок за штуку. Потім норму збільшили до 10 шт., а розцінка стала 68 копійок за штуку. У разі невиконання норми розцінка знижувалась до 49 копійок за штуку.

На фабриках, де головним інженером працював Ф. Тейлор, усі уро­ки спеціально збільшували настільки, щоб лише до 20 % робітників (а то і менше) могли їх виконувати.

Тейлор писав, що на основі численних експериментів у поєднанні зі старанними спостереженнями за життям робітників йому вдалося встановити, що якщо робітникам задають суворо визначений урок, який потребує більшої затрати праці з їх боку, і платять їм на 60 % біль­ше звичайного заробітку, то це підвищення оплати не тільки зумовлює зростання їх добробуту, але й покращує їх самих в усіх відношеннях. Мається на увазі, що робітники ведуть кращий спосіб життя - роблять заощадження і працюють більш напружено. Але в тих випадках, коли вони одержують більше 60 % надбавки до звичайної заробітної плати, багато з них починають працювати нерегулярно і втрачають міру відпо­відальності.

Найбільший недолік системи стимулювання Ф. Тейлора полягає в тому, що у своїх узагальненнях він стверджував, нібито поведінка робітника як об'єкта управління обумовлюється тільки економічними мотивами. У результаті це призвело до того, що не враховували пси­хологічні аспекти у формуванні ставлення людини до своєї роботи, а також не повною мірою враховували значення фізіологічних чин­ників продуктивності праці. Установлена диференціація оплати праці залежно від виконання норм виробітку по суті є штрафною системою оплати праці, за якою штрафують не лише слабких, але й середніх робітників. Ф. Тейлор фактично ігнорував блага самого робітника, зосереджуючи увагу тільки на користі підприємців, обґрунтовуючи вигідні для них максимальні розміри матеріальної винагороди за хо­рошу роботу. Він критикував підприємців, вказуючи, що багато з них призначають відрядну оплату, значно вищу за ту, що необхідна для до­сягнення найвищої продуктивності.

Мотиваційні теорії Зігмунда Фрейда та неофрейдистів.

Певний внесок у розробку теорії мотивації зробили 3. Фрейд і нео- фрейдисти.

Зігмунд Фрейд (1856-1939) - австрійський невропатолог, психіатр і психолог, засновник психоаналізу - методу дослідження психіки шляхом фіксації снів, дій і уявлень та їх тлумачення як прояву неусвідомлених потягів.

Основою передумовою психоаналізу є поділ психіки на свідоме і несвідоме, що пізніше знайшло важливе місце у розвитку мотивацій­ного механізму.

У психічній діяльності людини 3. Фрейд відмічав дві важливі, на його думку, потреби - лібідозну (статевий інстинкт) і агресивну.

Пізніше, надаючи великого значення першій потребі, він намагався дати пояснення всім проявам поведінки людини з позиції лібідо.

Фрейд проголосив ідею про роль сексуального як головного рушія поведінки людей, їх історії та культури. Тобто теорія психоаналізу 3. Фрейда розглядає мотивацію людської діяльності як функцію так званих первинних позивів або інстинктів сексу і агресії, дія яких про­являється у формі неподоланних захоплень.

Філософська доктрина психоаналізу виникла на грунті ірраціо­налізму, згідно з яким поведінкою людини керують несвідомі ірраці­ональні сили. Свідомість і інтелект лише маскують ці сили людини перед суспільством, у результаті чого індивід і соціальне середовище знаходяться у стані постійної протидії, яка ніколи не припиняється.

За твердженням 3. Фрейда, багато неврозів викликані тим, що в дитинстві людина чогось недоодержала, вона не дограла, недобрала ласки. Все це накопичується, і вже в зрілому віці індивід робить спро­бу це одержати. Ось як уявляється Фрейду внутрішній світ: витіснені потяги, заряджені сексуальною енергією, наштовхують особистість на внутрішню «цензуру» свідомості; для розрядки накопиченої енергії під­свідомо вишукуються різні обхідні шляхи, які за формою нейтральні, а по суті мають другий символічний план: помилки пам'яті, обмовки, описи, сновидіння тощо.

Психоаналіз базувався на теоретичних уявленнях про стадії роз­витку лібідо, який на думку Фрейда, лежить в основі психічного роз­витку і структури людської особистості, яка являє собою єдність трьох систем: Я (Его); Вона (Ід): Зверх-Я (Супер-Его).

Я - це «критична інстанція», яка співвідносить реалізацію ін­стинктів з вимогами реальності. Вона - являє собою неусвідомлені, інстинктоподібні рухомі сили людської активності. Зверх-Я - інтерна­ціоналізовані соціальні заборони і приписи, які в процесі соціалізації перетворилися на елемент особистої структури.

Оскільки вимоги до Его з боку Ід, Супер-Его і зовнішньої реальнос­ті, до якої індивід змушений пристосовуватись, несумісні, він завжди перебуває в ситуації конфлікту. Це створює напруження, від якого ін­дивід рятується за допомогою «захисних механізмів» (витіснення, ра­ціоналізації, регресії, сублімації), тобто використання механізму пси­хологічного захисту, який знімає напруження в ситуації конфлікту.

Фрейдизм відводить важливу роль дитинству у формуванні моти­вації, яке, на думку Фрейда і його послідовників (Ф. Адлера. К. Хорні.

Г. Саллівана та ін.), однозначно визначає характер і установку дорос­лої особистості.

Завдання психотерапії Фрейд убачав у тому, щоб виявити травму­ючі переживання і звільнити від них особистість шляхом катарсису (психіки здорової людини), усвідомлення витіснення захоплень, розу­міння причин невротичних симптомів.

Заслуга вчення Фрейда в тому, що він дослідив і визначив наяв­ність в людини рівня несвідомого.

Про наявність і прояви несвідомих процесів свідчить багато фак­тів, таких як гіпнотичні навіювання, дослідження вчених, які підтвер­джують можливості вивчення іноземної мови під час сну, дослідження феномену «запам'ятовування незавершених дій», деякі автоматичні дії, які не усвідомлюються, наприклад, окремі симптоми у контужених людей, хворих на епілепсію. 3. Фрейд, на відміну від окультизму, за­вжди намагався пояснити незрозуміле у людському житті із природ­ничо-наукових позицій.

У той же час теорія психоаналізу Фрейда випускає з поля зору со­ціальну зумовленість психіки людини, протиставляє мотивацію свідо­мості, а енергетичний бік психічної діяльності інформаційній.

3. Фрейд усі мотиваційні закономірності трактував тільки як дина­мічно-енергетичні. Чимало інших вчених (Фріер, Браун) також пере­більшують, абсолютизують роль динамічних чинників і в той же час ігнорують роль змістовних моментів.

До недоліків фрейдівського вчення можна віднести і те, що всі компоненти його теорії підпорядковані біологічним основам. Реальна діяльність людини при цьому проявляється в символах потреб, які «за­глушені» свідомістю. Тобто вчення Фрейда ґрунтується на визнанні фатального антагонізму між витісненим переживанням (несвідомим) і свідомістю, що продовжує антагоністичне відношення між людиною з її витісненими переживаннями і соціальним середовищем. Однак при цьому, як підтверджує ряд фактів, несвідоме часто не є антагоністич­ним свідомому, а навпаки, може йому допомагати, слугувати регулю­вальним механізмом поведінки людини.

Між свідомим і несвідомим немає абсолютної грані. Ті чи інші факти, витіснені зі свідомості, продовжують впливати на усвідомлені дії, тобто функціонують як підсвідоме, яке може розглядатися як сво­єрідна діалектична єдність свідомого і несвідомого, а отже, і як нижча форма свідомого. Ті почуття і образи предметів, які людина сприймає на підсвідомому рівні, в літературі отримали назву гностичних.

У вченні 3. Фрейда є неприйнятним не саме визнання несвідомо­го. а трактування його як такого, що суперечить свідомості, а також визнання того, що в основі розвитку особистості лежать біологічні потреби, задоволенню яких перешкоджають соціальні нормативи, що свідома життєдіяльність людини складається лише із символів, витіс­нених біологічних потреб.

Після Другої світової війни ідеї фрейдизму і неофрейдизму почали активно проникати в соціологію, культуру, антропологію, сприяли ста­новленню теорії Франкфуртської школи (Е. Фромм, Г. Маркузе та ін.), а також «фрейдомарксизму» В. Райха.

Тепер фрейдизм поступився місцем неофрейдизму, де немає звичай­ної для Фрейда пансексуальності. Е. Талісман і К. Халл розробили біхе- віористську теорію спонукання, їх психологія поведінки по суті відкидає не тільки свідомість людини, але і всю психологію особистості, розгля­дає проблему мотивації за спрощеною схемою «стимул - реакція».

Найбільш відомим представником неофрейдизму став К. Юнг, теорія якого одержала назву «аналогічна психологія». Відповідно до розробленої ним системи психіка людини складається з таких рівнів, як свідоме, особисте-несвідоме і колективне несвідоме. Колективному несвідомому, яке має загальний характер і утворюється на основі до­свіду минулого, при цьому відводиться визначальна роль в мотивації поведінки людини. Згідно з Юнгом колективне несвідоме, в свою чергу, має також декілька рівнів: національний, расовий, загально­людський наслідуваний. В окремих людей колективне проявляється у вигляді архетипів, домінуючих першорядних образів. К. Юнг не ви­діляє особисте-несвідоме від свідомості. Та за наявності певних умов вони можуть усвідомлюватись.

Рівновага між свідомим і несвідомим, за Юнгом, досягається за ра­хунок поняття «5єії» (англ. сам, само, себе) - архетипу, шо забезпечує мотивацію людини до цілісності та єдності, яка знаходить своє відо­браження в різних символах.

Для того щоб пристосуватись до певних умов життя, стверджував Юнг, діяльність людини має бути мотивована такими функціями, як мислення, почуття, інтуїція і т. ін. У випадку скрутної ситуації, яка трапляється в житті людини і з якою вона не може справитись, на до­помогу певній функції має приходити несвідоме. Тобто адаптація ор­ганізму відбувається на основі його взаємодії з більш низьким рівнем свідомості.

Юнг заклав основи типології особистості і мотивації її поведінки, обґрунтував спрямованість людини на себе й об'єкт. Згідно з його кон­цепцією, люди були поділені на екстравертів і інтровертів. Поряд з цим він також увів у практику додаткові типи (інтуїтивний, мислячий, емо­ційний), кожен з яких визначався співвідношенням різних функцій.

Як недолік теорії Юнга слід вважати те, що він розглядає мо­тивацію поведінки людини без урахування впливу навколишнього середовища. Типи його особистостей визначаються обмеженими об­ставинами народження людини без урахування особливостей життя, розвитку. Тобто у Юнга залишився фрейдизм як основа мотивації по­ведінки людини, хоча і в дещо завуальованому вигляді.

Соціальне Юнг трактує амбівалентно, в дусі фрейдистсько-ек- зистенціалістської традиції. З одного боку, вона має велике значення для людини, а з іншого - це чинник, який відчужує людину, робить її лицеміром, спотворює оригінальну природу, позбавляє її справжньої неповторності, перетворює на знеособлену стадну істоту.

Однодумець Фрейда А. Адлер більшу увагу приділяв ролі соціаль­ного компонента у розвитку особистості. Соціальність, колективність, з його точки зору, - головне в житті людини. Сенс життя - почуття колективності. Саме це почуття включає людину в систему соціальних відносин. В основі людської психіки, на думку Адлера, лежать не сек­суальні та агресивні імпульси, а несприйнятий «стиль життя» та його центральний момент - «прагнення до влади-'. «Прагнення до влади» га більш ширше поняття «прагнення до удосконалення» заміняють у Адлера фрейдівське «лібідо». В основі суспільства та суспільного роз­витку, на його думку, лежить індивідуальне та колективне прагнення до самоутвердження, до переборювання власної слабкості та неповно­цінності, до досягнення могутності та удосконалення.

З метою подолання власної неповноцінності людина шукає певні способи компенсації Останні можуть бути різними - адекватними чи неадекватними певним умовам, крім того, Адлер виділяє певні їх рівні. Розглядається також можливість вироблення гіперкомпенсації як пев­ної форми реакції на свою неповноцінність. Часто слабкі у фізичному відношенні, боязкі особи за рахунок вироблення у собі надкомпенсації можуть досягти значних успіхів, здійснювати героїчні вчинки.

Адлер виділяє різні види компенсації, які створюють певні «жит­тєві сили»: