2. Логіка і металогіка.

Таким чином, ми з’ясували, що мислення може бути спрямованим:

А) як на речі у світі, або на об’єкти, і у такому випадку внутрішній лад, себто логіка самого мислення для нього залишається закутою та непрозорою, наука правильного мислення за таких умов ще не виникатиме, а міркування у цілому відбувається свавільно і стихійно, так й

Б) на самого себе, перетворюючи себе із суб’єкта мислення на об’єкт мислення же, і у такому разі воно виявляє у собі певне улагоджене улаштування (структуру), на запоруку чого виникає наукове вчення про порядки міркування, адже наука взмозі досліджувати тільки те, що містить закономірності, й унаслідок цього від міркування можна вимагати послідовності та обгрунтованості.

У першому пункті (А) лад мислення не залишається непоміченим для логічної науки, адже логічне мислення зрештою спрямоване на те, щоб вимогати від речей зисковності для нас. Але це завдання може бути виконаним тільки якщо справиться другий пункт (Б) і мислення впорається із самим собою. Коли мислення досягає самоусвідомлення, себто розуміє себе як логіку, тоді виникає дві логіки, точніше, два рівні логіки:

і) об’єктна логіка – згідно до пункта (А) то є мислення про речі, про об’єкти реальності, або, як зараз кажуть, про “індивіди”, та

іі) металогіка - згідно із пунктом (Б) то є мислення про самі умови і способи мислення.

Неважко помітити, що в останньому пункті мислення відволікається, абстрагується від речей, від чуттєвого сприйняття світу, від змісту навколишньої реальності взагалі, та зусереджується на формах перебування чи присутності тих реальних речей у нашому мисленні. Разом із цим слід зауважити, що із виникненням логічної науки відволікання від змісту речей є необхідною умовою логічного міркування про справжні речі. Таке відволікання відбувається у напрямку пошуку і знайдення загальних спільних ознак та властивостей для усіх різноманітних речей, себто у напрямку логічної процедури узагальнення.

Чому логіка є “формальною”?

Наслідком узагальнення постає єдина спільна форма розмаїтних і насправді ніяк між собою непов’язаних речей. Передовсім, головною такою формою різноманітних речей є одиниця: усі речи, події, процеси тощо, попри їхні вімінності виступають для мислення як певні завершені одиниці, себто усі речі існують кількісно поодинці. Ця можливість бачити речі як одиниці стає підгрунттям математичної зналості. Отже, та обставина, що речі та події умовно можна розглядати як окремі одиниці без неодмінної уваги на те, що саме існує як одиниця, себто без зазначення їхньої якості чи змісту, дозволяє мисленню мати справу з ними лише як з порожніми безпредметними формами мислення про предмети.

Форма мислення – це спосіб, у який відбувається процес мислення і у якому, за переконанням класичної логіки, зберігаються властивості реальних речей та відношення поміж ними: поняття, судження, умовисновок. Відповідно, логічна форма то є роб поєднання і зв’язування думок завдяки стійкій сукупності взаємин (= структурі), яка внутришньо притаманна свідомості.

Абстрагування чи відволікання від змісту (якості) речей відбувається вже на рівні об’єктної логіки (п.(і)). Мислення у такому разі є здатним звертати увагу тільки на те, за рахунок чого забезпечується перебування навколишніх речей, які ми звикли бачити, не стільки у чуттєвому сприйнятті, а головно ще у мисленні, але безвідносно до змісту окремих речей навколо нас, без зналості того, що саме ми сприймаємо. Простіше кажучи, у п.(і) мислення абстрагується від “що” речей на користь того, “як” чи то у якій формі вони даються мисленню. Таким чином правильно казати, що об’єктна логіка займається дослідженням не самих речей, а форм мислимості речей. Спрямування на з’ясування принципів і правил перебування речей у мисленні не як сповнених реального змісту, а як сталих універсальних і порожніх лише форм, або як умов мислимості речей, складає коло наукового інтересу формальної логіки.

Коли логіка звертається то умов можливості та засобів самої мислимості будь-чого, зокрема й речей, то вона переходить на рівень мета-логіки. Іншим словом, металогіка має своїм предметом не форми речей, а форми чи одиниці мислимості самих думок. Обидва рівні логіки є рівнями формальної логіки, себто вони обидва є формальними. Відмінність між ними в аспекті формальності полягає у наступному: предметом об’єктної логіки (п.(і)) є форми знаходження речей у мисленні, тоді як предметом металогіки (п.(іі)) є форми перебування думок про форми знаходження речей у мисленні, або форми форм.

Отже, мислення не може, точніше, не повинно розливатись неначе тісто по сковороді, а мусить відбуватися у певних формах, якими той потік розливу мислення обмежується. Цим обмеженням займається логіка. Але чим само може бути обмежено мослення? Оскільки людське мислення відбувається у мові та воно саме себе розуміє саме як мовне мислення, себто через мову, то обмеженням некерованому потоку думок теж слугує мова. Логіка взмозі застосувати до мови такі правила та норми, завдяки яким мовне мислення стає упорядкованим і послідовним. Тому логіка передовсім має справу не з мисленням як процесом, а з мовними виразами мислення. Це узначає, що логіка аналізує висловлювання та речення, а не те, що спонукало до їх формолювань. Мисленням як процесом переймається психологія. Отож, форма мислення то є форма речення, у якому виражає себе мислення. Щож то є таке, логічна форма, точніше логічна форма речення?

«Логічна форма речення, або твердження, яке виражається реченням, то є структура, котра у порядку пояснення приписує реченню те, як воно може бути використано у логічній аргументації, або яким чином значення речення вибудовується із значень його складових частин. Передача речення у логічному записі зветься “логічною формою” речення». [Hodges W. - In: The Oxford companion to philosophy / Ed. by T. Honderich, p.285]. Цей погляд вивідрізняється від тих, які звуться трансценденталіськими і які надають дійсність і неповторність логічним формам, через що останні деяким чином існують попоперед та заздалегідь (a priori) висловлювання, яке має з ними справу. Сучасна лінгвістична філософія вважає, що граматику природної мови можна розуміти як приписану чи причеплену до логічної форми речення. Себто логічна форма тут є природньо і первісно притаманною мові та визначає лад мови. Проблема встановлення логічної форми полягає у такому. Між мовою і мисленням був визнаний щільний зв’язок на взаєм. Проте що з двох є визначаючим для іншого й досі викликає сперичання.

Історично логіка як арістотелівське вчення про категорії, себто про висловлювання, постала із припущення тотожності мислення і буття та із усвідомлення мови як поєдноючої ланки між мисленням і буттям. На всі наступні віки Арістотель логічні принципи і норми мислення був вивів з граматичних особливостей тогочасної мови. Тому його логічна теорія, як з’ясувалось лише наприкінці 19 ст., є вельми обмеженою, а саме є обмеженою вирішуючою здатністю мови адекватно подавати реальність своїми мовними (лексико-граматичними) засобами. У наслідок цього мислення опинилось під визначальним впливом мови. Але мова як система, що розвивається за власними законами і поза мисленням, отож, саморозвивається, часто видає наслідки, небезпечні для мислення. Разом із тим, мислення, яке йде на поводі у мови цієї небезпеки не помічає і тим самим потрапляє у пастки, які поділяються на і) парадокси (“протимислиме”) як те, до чого призводить суперечливий хід думки та іі) гіпостази (“поставлені над чимось”) як результат упредметнення абстрактних думок. Перше і друге взаємопов’язане і є логічною помилкою, але для мови то є не помилковим, а цілком природнім.

Справа у тім, що слова однаково легко називають:

а) окремі об’єкти,

б) властивості об’єктів, та

в) абстрактні думки, непов’язані з жодним окремим об’єктом.

У самій мові відсутні засоби встановлення відмінності поміж цима трьома вимірами дійсності. Мислення, яке повністю покладеться на мову, невзмозі буде виявити різницю між, скажимо, президентом-злочинцем і певним громадянином Х, який тимчасово займає посаду президента. Якщо міркувати про окремі одиничні речи чи об’єкти навколо нас, які надалі на вимогу логічної строгості варто називати “індивіди” у найширшому змісті цього слова, то мислення здатне їх узагальнювати за деякими ознаками і утворювати відповідні множини чи класи цих об’єктів-індивідів, себто поняття. Відповідні до чого? Відповідні не до думок, а до назв чи імен одиничних об’єктів, індивідів. Адже думка скеровується словом. У наслідок цього утворена множина чи клас індивідів схиляється набувати тих самих мисленнєвих ознак та параметрів, що й окремий індивід як складовий елемент свого класу чи множини.

У простих випадках мислення спроможне інтуїтивно розрізнити клас індивідів і власне індивіда. Наприклад, ми чудово розуміємо, що сузір’я не є зіркою; що група людей не є людиною; що футболіст і команда є різними речами; що ряд натуральних чисел сам не є числом тощо. А от якщо ми попрахаємо бородатого перукаря з невеличкого міста поголити усіх тих чоловіків, хто не голиться власноруч, то як йому вчинити у такому разі? Адже, якщо він сам не голиться, то чи мусить він поголитися на наше прохання? Виникає парадокс, відомий як парадокс математичної теорії множин, виявдений логіками. У питаннях штибу, чи є сукупність запахів чи колярів теж запахом чи коляром, або чи є множина думок теж думкою, множина і складовий елемент множини співпадають та інтуїтивно не розрізняються, що призводить до логічних помилок.

Задля уникнення подібних логічних утруднень, наприкінці 19 ст. були закладені підвалини такого логічного аналізу висловлювань, які дозволили би відокремити властивості та закономірності мови від властивостей та закономірностей мислення. Зв’язок поміж мовою та мисленням був встановлений з протилежного, аніж в класичній логіці, боку: не порядок мислення мусить бути виведений з граматики мови, а, навпаки, лад мови мусить бути узгоджений з мисленням. Натомість арістотелівській логіці постає логіка висловлювань відома ще як пропозиціна логіка чи як числення предикатів як розширення і поточнення класичної арістотелівської логіки. Остання стає складовою частиною логіки висловлювань.

Отже, об’єктна логіка розподіляється на дві частини:

а) класична, або арістотелівська логіка, яку ще звуть силогістикою (від д.гр. sillogistikos - “той, що робить умовисновок”) – теорія дедуктивоного умовисновку; і

б) логіка висловлювань, або числення предикатів, яку ще звуть логікою або численням першого (другого і далі більш високого) порядку.

Логічні суб’єкт, предикат і дієслово-зв’язка.

Первинною формою мислення, у якій висловлюється і відтак містиця знання, є судження (докладніше про судження йтиметься нижче). Якщо поняття не є ані істинним, ані хибним, то саме судження набуває логічного значення “істинно” або”хибно”. У судженні за допомогою дієслова-зв’язки поєднуються два поняття (= дві думки): одиничне і загальне. Перше поняття позначається категорією “логічний суб’єкт”, а друге – “логічний предикат”.

Змістом логічного предикату (позначається літерою латинською Р) є певна окрема реальна ознака об’єкту нашого спостереження. Логічна ознака – це властивість, яка приналежить об’єкту, точніше, яку ми як спостерігачи приписуємо об’єктові за таким принципом: то є та властивість чи риса, без якої об’єкт припиняє своє існування у тому вигляді, у якому він спостерігається. Змістом логічного суб’єкту є самий об’єкт спостереження як єдність усіх рис та властивостей останнього. Логічний суб’єкт (позначається літерою латинською S) є підгрунттям для предиціювання як процесу надання об’єктові необхідних для його існування властивостей. Зв’язок між суб’єктом і предикатом встановлюється у судженні про об’єкт спостереження за допомогою логічної зв’язки (латинською - copula), яка виражається дієсловом «є». Логічним аналогом будь-якого нашого судження про реальність є форма висловлювання виду

S є P.

Оскільки реальні ознаки об’єкту поокремо приписуються цьому об’єктові як логічному суб’єкту судження за фактом їх приналежності йому, то твердження про існування того чи іншого об’єкту як реальної речі, а у мисленні – існування як суб’єкту судження є насправді є твердженням про володіння суб’єктом своїми ознаками, а не про його існування.