5. Пізнання й свідомість

Свідомість є необхідною, але не достатньою умовою для знання. Знання, як сказано вище, є передусім і первинним чином відомостями про щось. Отож, „свідомість” - це та інстанція, яка постійно супроводжує рухи і перетворення відомостей на шляху до знання. Відомості стають знанням, коли вони усвідомлюються, себто коли ми володіємо їх передумовами, їх взаємовідносинами та способами їх використання. В сучасній філософській літературі багато говориться про такі види знання, які не є традиційно визначеними: позасвідоме, буденне, неявне, екзистенційне, релігійне, містичне тощо.

Всі ці види знання не є знанням в строго науковому розумінні. Тим не менш, саме вони, а не наукове знання дозволяють людині осмислено жити в цьому світі. Це означає, що для свого виживання людині необов’язково на кожному кроці усвідомлювати те, що саме вона знає. Отже, пізнання може відбуватись і без усвідомлення інформації про світ. Вдале і принагідне використання інформації цілком забезпечує всім необхідним для життя. Недоведене до усвідомлення, позатеоретичне знання часто називають „практичним знанням”. Відповідно, практичне пізнання - це така ідеальні форма фіксації людиною фрагментів світу, у який вміщується не „що” речей, а „як” треба поводитись з ними та з іншими людьми. Реалізується зазначена форма не ментально, а емпірично у вміннях та навичках.

Разом з тим, навряд вірно говорити про „позасвідоме пізнання”, оскільки у позасвідомій сфері свідомості для нашого використання наявна вже уготована без участі усвідомлення інформація. Її пізнання відбувається як її інтерпретація, розкодування через усвідомлення (рефлексію). Деякі філософські напрями (структуралізм, фрейдизм) вважають, що позасвідома частина свідомості представляється радше не свідомою, а формально-знаковою (= символічною). Себто „позасвідоме знання” в цьому плані є неявним знанням взаємин між різними елементами змісту свідомості і вимагає воно для себе радше життєвого досвіду, ніж емпіричної реальності.

Тема 11: Теорія посвіди та істина

1. Структура посвідовчого процесу.

2. Шляхи обґрунтування знання.

3. Теорії істини.

1. Структура пізнавального процесу

Посвідовчий процес є предметом дослідження гносеології. Структура посвідовчого процесу відмінна від структури свідомості. Посвіда - це завжди відношення свідомості до її змісту, який у невідчуженій формі завжди буває ідеальним або матеріальним у випадку відчуження змісту свідомості та проекції його на позасвідому дійсність. У випадку відчуження змісту свідомості він упредметнюється, себто упізнається у вигляді зовнішніх фізичних предметів чи речей.

Носій такого відношення називається суб’єктом пізнання. Мета пізнання, на яку спрямовується пізнавальне відношення, зветься предметом пізнання. Частина реальності, якій відповідає предмет, зветься об’єктом пізнання. Зв’язок між суб’єктом і об’єктом опосередковується так званим чуттєвим досвідом, наприклад, сприйняттям. Це може бути пасивне споглядання, моральна та практична діяльність. Зміст свідомості частіше за все зветься предметом. Такий предмет може бути або явищем реальності, або внутрішнім явищем свідомості.

Відношення між суб’єктом і об’єктом опосередковується знанням. Стосунки між суб’єктом і знанням можна кваліфікувати як ціннісне відношення; між об’єктом і знанням - як теоретико-пізнавальне (гносеологічне) відношення. Справа утому, що наукове пізнання характеризується об’єктивністю, себто знання повинно виносити і фіксувати внутрішні і необхідні закони (сутність) буття об’єкту. Це - традиційна точка зору на об’єктивність знання. Згідно із сучасними поглядами, об’єктивність визначається не зв’язком знання з об’єктом, а взаєминами між різними видами знання (між знанням і правилами його утворення і т. ін.). Скептичні, критичні та агностичні (= ті, що заперечують пізнавальність світу) філософські напрямки вважають, що знання залежить, переважно, від здібностей та особливостей організації суб’єкту. Суб’єктивний елемент, у такому випадку, визначає знання з боку зацікавленості людини (вченого) у цьому знанні, а також з боку незапобіжного впливу психіки на зміст знання.

Саме внаслідок дійсної обмеженості знання через суб’єктивні впливи об’єкт передстає як предмет, себто як якийсь аспект об’єкту. Інакше кажучи, предмет у філософії – це проблема (= кут зору), що пов’язана з певною досліджуваною частиною реальності. Як складова частина реальності об’єкт за своїм обсягом перевищує предмет, який, т.ч., стає частиною об’єкта. Тому один й той ж самий об’єкт може поділятись різними науками: в одному об’єкті містися багато предметів – проблем. Це означає, що предмет завжди є ідеальним, тоді як об’єкт дослідження може бути й буває матеріальним. Разом із тим, об’єкт як частина наших думок (напр., як подана в уяві реальність, або як зміст поняття) є вужчим ніж предмет. Це пов’язано з тим, що до змісту предмета окрім ідеальних властивостей об’єкта додатково залучаються ще власні змісти мислення: логіка, попередні знання, забобони та упередження, принципи і математичний апарат наукового дослідження тощо. Усього цього в об’єкті не містися.

Предмет, таким чином, розглядається у пізнанні у певній абстракції, змістом якої є актуальні і проблемні фрагменти об’єкту. Слід зауважити, що чуттєве пізнання (відчуття, сприйняття, уявлення), яке є однією з причин суб’єктивних впливів на процес пізнання, не схоплює сутності речей (об’єктів). Чуттєвість надає нам тільки сукупну інформацію про світ та оцінює її. Але чуттєвість не в змозі виокремити головне і другорядне, себто вона не абстрагує. Абстрактне (поняттєве) знання здобувається виключно у логічному теоретичному мисленні. Отже, наукове (об’єктивне) знання є результатом процесу мисленнєвого абстрагування, визначення сутності об’єкту, яка завжди передстає предметно. Схема ситуації пізнання: