4.5. Деонтологічне обгрунтування.

Обґрунтування, яке є для S примусовим і змушує S діяти або міркувати у токмо належному напрямку, є деонтологічним (від д.гр. to deon «борг, потрібне»). Деонтологічне обґрунтування теж буває зовнішнім і внутрішнім.

Зовнішнє деонтологічне обґрунтування може бути схематизовано так:

S обґрунтований виконанням дії Y, якщо і токмо якщо S не зобов’язаний відмовитись від виконання дії Y.

Внутрішнє деонтологічне обґрунтування прагне норм знаття і може бути подано так:

S має обґрунтоване переконання у тому, що р, якщо і токмо якщо S є переконаним у р, поки S не є зобов’язаним утримуватись від цього свого переконання.

Не важко помітити, що деонтологічне обґрунтування як таке, що спонукає до належного переконання, ґрунтується на припущенні про контрольованість знаття. Переконання можуть навмисно викликатись та закріплюватись у свідомості методичним шляхом, встановленням норм пізнаттєвого процесу. Деонтологічне обґрунтування, отже, оцінює доречність, корисність та бажаність тих пізнаттєвих умов, які стають виправданими або, навпаки, невиправданими (= необґрунтованими) при наслідувані мети пізнаття.

Сучасна аналітична філософія завдяки передовсім внеску Е. Гетьє виявила деякі недолугості клясичного визначення зналості та разом із тим намагалась покращити це визначення за рахунок додавання деяких ще більш витончених процедур обгрунтування та доведення. На додачу треба зрештою визнати, що за бажання довести чи обгрунтувати можна будь-що, будь-яку дурницю. Знаходяться особи, які виправдовують Голокост або Голодомор. Дехто дуже переконливо обгрунтовує доцільність атомних бомбардувань Хіросіми та Нагасакі. Один з колишніх лідерів Китаю доводив, що нехай пів людства загине у ядерній війні, проте інша половина буде жити щасливо. Таким чином, напевно, здатність бути обгрунтованою і доведеною є необхідною, але не є достатньою умовою визначення зналості.

4.6. Способи існування знаття.

Способи існування знаття - це джерела і шляхи руху інформації відносно початків її виникнення (стимули, подразники, ідеї і т. ін.) та заключного оформлення її у вигляді знаття. Вони є складно опосередкованими з боку:

а) психічної організації людини, а саме - здатностей до відчуття, сприйняття, подання в уяві, абстрактного мислення, „неявного знаття”, екзистенціального знаття, містичного та „трансперсонального знаття”;

б) логічною та мовною структурою мислення, а саме - культурно обумовленою здібністю розвивати одне знаття на ґрунті іншого за законами логіки. Останні зовсім необов’язково відповідають законам світобудови, якщо такі взагалі є.

Також має місце точка зору на залежність структури відомого нам світу від граматичної будови нашої мови. Мова - не лише знаряддя пізнаття, за допомогою якого людина немовби висловлює свої вже сформовані думки. Так вважала традиційна філософія. Сучасна „аналітична” і структуралістична філософія додержуються думки, що, радше за все, мова визначає думку і предметний світ. Не думка добирає слова для свого оформлення та висловлення начебто у слові, а навпаки – підбирають для себе свої значення у думках. Думки тут постають носіями значень, себто складовими невід’ємними частинами мови. А саме - зв’язок між окремими мовними одиницями утворює осмислене речення. Таке речення, з однієї точки зору, стає істинним, якщо його змісту відповідають певні факти світу. Коли таке трапляється, то кажуть, що речення має значення. Така точка зору, нагадуємо, зветься „фундаменталізмом”, бо передбачає наявність емпіричного базису пізнаття. Другий підхід - „когерентізм”.

Таким чином, зазначену вище проблему пізнаття можна охарактеризувати ще як проблему формування критерію істинності знаття. Його визначення для різних філософських напрямків може апелювати або до реальності, або до практичного перетворення реальності (прагматизм, діалектичний матеріалізм), або до ієрархічної побудови ідеального світу (різновиди платонізму), або до мислення (логічний позитивізм, апріоризм, лінгвістична філософія), або до переживання цінностей (феноменологія), або до конституції людини (екзистенціалізм, антропологічні напрями, психоаналіз), або до мови (логічний позитивізм, номіналізм взагалі, структуралізм).

Традиційна філософія та автори, які йдуть у неї на поводі вважають, що зналість є продуктом посвідового процесу, індивідуального та суспільного, сумою відомостей про світ об’єктивно-реальних предметів, речей та процесів, поєднаний обґрунтовано (або, навпаки, просто безпідставно) повідовчим суб’єктом, про зв’язки та трипи улаштування і засвоєння матеріалу цього реального світу на противагу уявленню людини про саму себе, ілюзіям, припущенням, вірі, враженням, які мають суб’єктивний зміст, себто які неадекватно чи потворно віддзеркалюють пізнаване в його якостях. Таке визначення зналості є поширеним передовсім у вітчизняній філософії, але воно на перевірку виявляється парадоксальним, логічно неможливим. Справа у наступному:

1. Якщо вважати певну зналість А результатом діяльності з отримання зналості або процесу повіди, то ця певна зналість А як результат заздалегідь мусить бути впізнана саме як зналість. Проте, як вона може бути впізнана як зналість А, якщо нам заздалегідь не є відомим, що то є таке «зналість» взагалі? Іншим словом, у зазначеному вище недолугому погляді на зналість вкрадається логічна помилка безпідставного випередження засновку, адже те, що треба визначити заздалегідь припускається відомим. І справді, звідки деяка наша діяльність визнається прибічниками цього розуміння зналості як саме повідовою, а, наприклад, не моральною чи засуджуючою?

2. Якщо зналість прийняти за наслідок повідового процесу, то вона як саме наслідок мусила була оцінена з боку мети цього процесу. І якщо хтось вирішив, що він посвідав деяке А і отримав зналість про це А, то тим самим він прісно сплутав зналість з метою повіди. Іншим словом, у наведеному визначенні зналість характеризується через поведу, або через «пізнання», що також треба вважати за іншу логічну помилку, відому як тавтологія. Якщо мета повідовчого процесу комусь відома заздалегідь і він цієї своєї мети досягає, то до чого тут зналість?

Отже, слід визнати, що зналість є свідомісним параметром виникнення певного А із раніше деякого невідомого Х. Але це не узначає, що зналість виникає із не-зналості. Така постановка питання була б логічно суперечливою. Напевно, слід погодитись із ідеялізмом Платона-Канта у тій частині, де йдеться про необхідність припущення споконвічних незмінних сталих форм відношення розуму до навколишнього світу речей, які доступні нашим чуттям, аби поєднати завжди (a priori) відоме із тимчасово невідомим, форми відношення до світу – із таїною самих речей.