4.2. Аналіз визначення знаття.

Суб’єкт є носієм умов можливості зисковуючої активності (= інтенції, від лат. іntenito – прагнення, намір), яка може бути спрямованою на будь-що інше окрім самої себе. Суб’єкт як носій прагнення до посвіди, як джерело інтенции, не може бути одночасно для себе також й предметом посвіди у тому ж самому сенсі, у якому суб’єкт відає про якусь річ або вирішувану математичну задачу. Це вірно так само, як око не бачить само себе, коли воно дивиться на світ. Отже, умови можливості посвіди і посвідовча активність залишаються у процесі зискання знаття самі для себе непізнаваними.

Звісно, оскільки ми ведемо мову про умови пізнаття і про його інтенцію, себто загалом про суб’єкт пізнаття, то ми якось і звідкись про все це довідались. Це знаменує, що суб’єкт усе-таки може бути для самого себе предметом пізнаття. Але це не знаменує, що він водночас перестає бути суб’єктом пізнаття. Просто коли суб’єкт стає для самого себе предметом, коли суб’єкт займається самопізнаттям, коли його пізнаттєва активність спрямовується на самого себе як на суб’єкта, тоді такий суб’єкт перетворюється на предмет і разом з цим у ньому утворюється новий суб’єкт пізнаття. Інакше кажучи, у випадку самопізнаття суб’кт немов роздвоюється: те, на що він сам у собі звертає увагу постає вже колом проблем, предметом, а те, що (хто) звертає увагу, постає новоутвореним суб’єктом. Останнього так само можна знов піддати пізнаттю. І так само знов виникатиме нашарування нового суб’єкта. І так до нескінченності. Це знаменує, що суб’єкт і предмет пізнаття завжди протистоять один одному і утворюються із цього протистояння. Таке відношення протиставленості між ними, яке уможливлює і утворює весь пізнаттєвий процес, зветься пізнаттєвим (гносеологічним) відношенням, яке має усі ознаки структури.

Тепер піддамо аналізу зазначене вище визначення знаття. Для цього його краще спростити і схематизувати. Зазвичай класичне визначення знаття схематично подається у такому вигляді: “Суб’єкт свідає про предмет, який є змістом судження”, або далі більш стисло: “S свідає про р”. Зауважимо, що в аналізі знаття предмет (р) постає реальністю не позамовною, а лише висловленою у мовному судженні. Себто “р” – це не річ, а твердження про щось (proposition, звідси позначення “р”). Саме завдяки мовному вираженню знаття й може бути проаналізовано логічно і епістемологічно. Адже мова, зокрема її граматика, і теорія знаття (пізнаття), яка використовує мову в якості засобу пізнаття та єдиного способу виразу й конструювання знаття, ґрунтується на логіці. Отже, йдеться про аналіз логічного знаття. Інтуїцію, примхи бажань тощо можливо відати винятково у формі висловлювань про них.

Традиційно знання поділяють на

- сутнісне (субстанційне),

- прийдешнє (акциденційне) та

- буденне (екзистенційне).

Необхідні і достатні умови знаття, як й будь-чого іншого, розрізняються наступним. Необхідним вважається те, без чого те чи інше не може існувати у певному вигляді або у певній якості. Не все, що має для себе необхідні передумови може відбутись, якщо додатково не мають місце ще й достатні умови. Так, щоб бути президентом України, треба бути громадянином цієї країни. Але цієї необхідної умови ще не достатньо, щоб бути президентом. Адже не будь-який громадянин України стає її президентом. Тому крім необхідної умови слід виконати ще достатні умови, наприклад, отримати підтримку громадських і суспільних організації тощо і врешті-решт перемогти на виборах. Цього буде вже достатньо щоб обійняти найвищу посаду в країні. Достатні умови є достатніми індивідуально, у кожному окремому випадку, а необхідні – гуртово, родово, себто спрацьовують разом. Адже саме відношення до загального є необхідним для будь-чого одинічного.

Після того, як значення терміну «необхідна і достатня умова» з’ясовано, можна позначити її через «х» і подати розгорнуту схему аналізу традиційного визначення знаття. Вона має наступний вигляд: