5. Аналіз підвалин для поєднання термів судження у класичній логіці.

Достеменним путтям виразу «Р висловлюється про S» є таке: Р, а не позначувана ним відчувана властивість чи якість речі, є складовою частиною S, а не дійсної речі з властивостями, які сприймаються. Поза відношення підпорядкування Р не існує. Так само й S поза відношення до нього Р як частини цілого також залишається не виявленим для мислення. Таким чином, підґрунтям значення виразу «Р висловлюється про S» слугує відношення приналежності (в логічній символиці позначається як ), себто входження деякого об’єкта до множини (= кола, класу) собі подібних за родовими ознаками об’єктів.

У такому випадку «існує» («є») не може бути висловлюваною частиною судження (Р). Інакше у S виявилось би більш, аніж одне існування, якщо під предикацією мати на увазі фіксацію дійсності за допомогою висловлювання. Тоді, як Аристотель вважає «є» за предикат, то у такому разі він нічого не висловлює про дійсність попри своє намагання. Аристотель правий (на свій час) у тім, що будь-яке твердження складається з імен. А додавання до складу твердження, ще й дієслова граматично теж безумовно є вірним, але логічно то є зайвим. Будь-яке твердження складається лише з імен-знаків, а дієслово-зв’язка (copula) є невід’ємною складовою частиною того ім’я-знака, яке як предикат висловлює щось про інше ім’я-знак. Для того, щоб Р висловлювався про S, треба вважати, що Р є власною частиною S, або, інакше кажучи, Р мусить приналежати до S, а S мусить бути «власником» Р.

Логічні суб’єкт і предикат саме тому ізпрежди логічно, а не мовно, є розлученими відмінностями, що спосіб їхнього зв’язку то є як раз не існування, за якого вони завжди були би з’єднаними, а володіння, яке за своїм визначенням постає як «властивість» і як раз й може утворювати зв'язок: володіння сполучає геть відмінні речі. Мова ж цей зв’язок може заступити лише дієсловом-зв’язкою «є», бо мова каже і виражає те, що вже є вочевидним. Натомість як логіка за допомогою формалізованої мови виражає і закріплює приховані явища, себо сутнісне, узагальненно-родове розуміння дійсності, на тлі якого потім логічними змінними фіксуються і виокремлюються одиничні об’єкти.

Отже, сутність є мовним утворенням. Оскільки слова як знаки, з яких складається мова, щось мусять позначати, то вони мають значення. В свою чергу значення є характеристикою відношення людини до чогось вартісного для неї. А вартим висхідно є власне як те, що приналежить людині та усуває її природні недоліки. Варте і корисне позначається як “властивість речей”. Відтак, власність доцільно вважати логічним утворенням і справжньою підвалиною класичної логіки: логіка насправді має справу не з сутностями, а з власностями (ousya), які у мисленні набули перетворенної, відчуженної та викревленної форми сутностей і які у висловлюванні неправомірно заміщюються судженням про існування.

Якщо світ визначити як явище чогось такого, що приховується за ним, себто якоїсь сутності, тоді знаки – то є, категоріяльно кажучи, явища, а позначувальне знаками, або їхні значення, – то є сутності. Але оскільки значення є визначенням для відносин, точніше, зв'язку чогось з людиною, а відношення не може бути сутністю, бо сутність за класичним своїм визначенням не повинна залежати від людської суб'єктивності, то сутність не може бути аналогом відношення. Відтак “за” відношенням чи “по той бік” відношення мусить ховатись якась інша реальність. Адже і саме відношення мусить на чомусь триматись і чимось забезпечуватись, бо зовсім не поміж чим-завгодно відмінним виникає дійсне відношення. Ця думка підтверджується ще й наступнім міркуванням.

Мова дбає лише про те, що є, було і може бути в світі. Вона не виходить за межі виміру “є”, сутнього. Втім, з іншого боку, будь-яке сутнє у своєму існуванні встановлюється мовою шляхом закидування у лексико-граматичний вимір знака-ім'я “є”. Для мови, отже, немає позамовної реальності. Але “те, про що слід мовчати”, за непорозумінням Л.Вітгенштейна, як раз вимагає вимовлення, хоча немає засобів для цього ви- і промовлення. Для мови навіть невимовне, про яке “слід мовчати”, є вже позначеним мовою хоча б як невимовне, невиразиме або важковимовне. Межі мови то є всеж-таки межі саме мови, які залишаються бути підзвітними мові. Поза меж мови, так зване “позамовне”, таким чином, теж опиняється сполученим з мовою і втягнутим у вимір слова “є” з усіма його передовсім семантичними значеннями та синтаксичними конотаціями. Це узначає, що межа мови не є всеохопною межею суцільної непрозорості.