2. Коло питань формальної онтології
Формальна онтологія розглядає проблеми підстав існування і відповідно до її вирішення поділяється на наступні підрозділи:
1) Вчення про наявне буття,
2) Вчення про індивідуальне буття,
3) Вчення про якісно визначене буття,
4) Вчення про модальності буття,
5) Вчення про структури буття,
6) Семіотика буття.
Наявне буття - це факт існування та присутності будь-чого, що позначається термінами: „ось - буття” = факт = existentia = існування = „х” > субстрат (= матеріальна основа), що має наступне значення: “щось тут є”, безвідносно до змісту цього “щось”. Тема наявного буття розділяється на дві відмінні проблеми:
а) будь-яке дослідження спочатку з’ясовує питання про те, чи дійсно є (= чи існує) предмет дослідження; в цьому випадку припускається, що предмет дійсно може існувати, але він може бути не вартий наукової уваги;
б) натрапляючи на будь-що, ми спочатку з’ясовуємо, що воно дійсно є, а вже згодом – яким воно є; тут ми стикаємось із присутністю деякого ще невідомого Х.
2) Вчення про індивідуальне буття.
Індивідуальне - окремо існуюче утворення, яке не залежить не від чого іншого та набуває визначення із самого себе.
Критерії індивідуальності:
1)Кількісний (окреме на відміну від множинного).
2)Якісний (відмінність особливого від родового та видового).
3)Історично-часова неповторність.
4)Ідентичність.
Якісно визначене буття - якість та характеристика змісту певного буття безвідносно до факту його наявності, яка позначається термінами: „таке-то - буття”= сутність = essentia = якість = „щось”. Сутність речі невидима та не наочна, але вона проявляється у явищах, у зовнішніх проявах тієї речі, яку ми через ці явища сприймаємо і до якої відноситься сутність речі. Сама сукупність явищ не дає відповіді на питання “Що це за річ?”, бо цю сукупність явищ ще треба відокремити від іншої сукупності явищ. Себто кожну таку сукупність тимчасових ознак і властивостей щось об’єднує в собі та відокремлює від усього іншого. Цим “щось” і є сутність.
Сутність речі невидима та неіснуюча, але вона окремими боками проявляє себе у явищах (не плутати із «явищами природи»), у зовнішніх проявах тієї речі, яку ми через ці явища сприймаємо і до якої відноситься її сутність. Сама сукупність явищ не дає відповіді на питання «Що це за річ?», бо цю сукупність явищ ще треба відокремити від іншої сукупності явищ. Себто кожну таку сукупність тимчасових ознак і властивостей щось об’єднує, сполучає в собі та відокремлює від усього іншого. Цим «щось» і є сутність.
Сутність часто подають в уяві як намисто: на неї як на нитку нанизуються бусини-явища. Самої нитки не видно, проте на ній тримаються усі бусини. Помилковим буде розуміти явище як щось цілком мінливе, другорядне та тимчасове, бо в такому разі воно втрачає зв’язок із сутністю. В явищі містися від сутності також деякий необхідний і загальний зміст, за рахунок якого ми, через застосування логіки мислення до чуттєвого матеріалу, можемо розпізнати сутність. Отже, сутність виявляє себе у явищах, але не повністю, а однобічно, з окремих своїх аспектів. З приводу останніх може скластись лише абстрактна думка, з приводу сутності – конкретна.
З погляду традиційної філософії та сучасних напрямків діалектичної філософії, явище виражає один з окремих боків сутності. Себто явище відносно неї є абстрактним (чуттєво-абстрактним) знанням, а сутність буде вже цілокупним загальним і тому конкретним (= таким, що віддзеркалює «саму річ») знанням про необхідність та закономірність існування певної речі з притаманними їй властивостями. З даного кута зору немає сутності як чогось обумовлюючого без явища як чогось обумовленого, й навпаки.
З погляду деяких напрямків сучасної філософії, які використовують термін «сутність» (це такі напрямки: феноменологія, екзистенціалізм, неотомізм) одно-єдине явище здатне виражати геть увесь зміст сутності. Себто достатньо кинути око на якийсь один бік можливої сутності, щоб повністю її збагнути. Таке явище цими філософськими напрямками називається феноменом. Явище як феномен відразу постає як конкретне знання, бо воно є носієм не опінії, а значення (= сенсу) певної речі чи частини реальності для людини. Явище як феномен містить такий зміст наших переживань, яким ми безпосередньо пов’язуємось із реальністю. Натомість цьому традиційна філософія вбачає у сутності таке знання, яке із початку має бути відірваним (= абстрагованим) від реальності та опосередкованим: а) знаннями про явище і б) вже наявними теоретичними знаннями. Потім логікою нашого розуму ми через поєднання та співставлення різних понять (сутностей) повинні відтворити у розумі усю повноту досліджуваної частини реальності. Цей процес сходження: від чуттєвого –> через абстрактні поняття –> до з’ясування сутності як конкретного зветься діалектикою. Таким чином, філософ має зробити сутність конкретним знанням, себто відповідним щодо тієї сукупності речей, сутність яких він з’ясовує. Сутність, на відміну від поняття, не є простим узагальненням. У сутності узагальнюються лише такі риси та параметри тієї чи іншої речі, які складають необхідну, але не достатню умову існування цієї речі. Для достатності існування речі слід додати ще певні її несуттєві ознаки, певні обставини навколо неї і т.п. Усе останнє формується у вигляді явищ, які поділяються на адекватні та неадекватні (= примари, видимості, фантоми, ілюзії тощо).
[сутність - явище] = прояв сутності.
певна річ
Все в світі, по-перше, має існувати, себто ґрунтується на факті присутності у світі. По-друге, цей факт існування має певну визначеність, яка забезпечується сутністю. Які взаємини між сутністю та існуванням?
Явища як проявлення сутності є водночас проявленням факту існування речі, оскільки явище є виявом несуттєвих, випадкових та прийдешніх рис речі. Але, водночас, явище необхідне для виявлення та пізнання сутності цієї ж самої речі. Разом з тим, існувати можуть й досить примарні речі, які також мають свої окремі властиві їм сутності. Так, ми відрізняємо бабая від бармалея, бармалея – від Діда Мороза. Ідеальне існування подібних істот пов’язане із тим, що їхньому існуванню передує утворення відповідних до них сутностей.
Сутність Існування
(=
закон
у науці)
явище
Оскільки „ось-буття” і „таке-то-буття” поєднуються у явищі та змінюються у ньому, то вирішення проблеми взаємин між ними ускладнюється. Є дві граничні точки зору на їх взаємини:
1. Сутність цілковито відірвана від існування (Платон).
2. Сутність цілковито збігається з існуванням (Арістотель та емпіризм).
Оскільки оточуючі нас речі існують, то разом з цим існуванням існує і прояв цього існування, думка про речі.
Об’єктом формальної онтології є існуюче як таке, де існуюче = сутнє.