3. Мова й реальність

Семіотика порушує проблему взаємовідносин між мовою та світом, яка вирішується наступними способами.

1. Класичний спосіб непомічання специфіки мови. Мова тут є прозорим непомітним засобом вираження думок про світ на кшталт скла, через яке ми бачимо вулицю, але при цьому самого скла не помічаємо. Разом із тим, неможна гарантувати, що це скло (= мова) не псує наше бачення вулиці. З цього погляду думки добирають до себе і свавільно визначають мовні засоби самовираження, а мова, отже, як філософська проблема ігнорується:

свідомість = світ

2. Мова вважається єдиним шляхом доступу до реальності, себто без мови та поза мовою немає ніякої реальності. Реальність формується та формулюється лише у мові завдяки власній структурі мови. Через це реальність цілковито збігається з мовою. Відповідно до цього реальність так само збігається зі свідомістю:

свідомість = мова = світ.

3. Мова, з протилежного кута зору, рахується способом визначення реальності через діяльність. Наша діяльність утворює та перетворює світ, а з ним нашу свідомість, але при цьому діяльність керується улаштуванням нашої мови:

мова > діяльність > (світ = свідомість)

З точки зору сучасної філософії - світ речей утворюється за допомогою нашої мови, тому що наша мова розбиває та почленовує світ через окремі одиниці речень. Зв’язки між речами відповідають зв’язкам між одиницями мови.

Тема 9: Філософія людини й цінностей (2 години).

1. Проблема філософського визначення людини.

2. Аксіологія - філософська теорія цінностей.

3. Філософське визначення свідомості.

4. Визначаючі риси, структура та функції свідомості.

5. Свідомість і діяльність.

1. Проблема філософського визначення людини

Філософська складність поняттєво-логічного визначення людини викликана тим, що:

а) визначення людини стає її самовизначенням, яке ґрунтується на її певному культурно зумовленому саморозумінні, себто визначення людиною самої себе завжди позначено її утягнутістю у предмет власного дослідження; т. ч. "людина" неминуче є рефлексивним поняттям (себто поняттям, утвореним через самоусвідомлення);

б) методологічно будь-яке поняття уніфікує і нівелює будь-що окреме та індивідуальне, бо воно спрямоване на винайдення загального в різноманітті індивідуального; для людини це означає, що її сутність має бути підведена під якесь більш загальне, родове знання, у якому власне "людське" неминуче втрачається.

Філософське вчення про людину зветься філософською антропологією. Класична філософська антропологія вчить про те, що людина є незавершеною, невстановленою та ексцентричною істотою, себто не закріпленою у певних просторово-часових межах. Якщо це вірно, то людина цілковито відрізняється від усіх інших істот. За рахунок її субстанціальної (= лише їй притаманній) незалежності, вільності і через це непередбачуваності у своїх подіях, людину неможливо визначити. Оскільки будь-яке поняття завжди є обмеженням, то поняття про людину неможливо утворити, людина залишається відкритою для будь-яких визначень-обмежень так само як вона завжди є відритою у своєму існуванні. Інакше кажучи, людина визначається своїми можливостями (своїм майбутнім): людина є не тим, чим вона є тепер, а людина є тим, чим вона може бути - це головний висновок філософської антропології.

Отже, з погляду сучасної філософської антропології людина визначається не із сутності, як визначаються усі інші, вже завершені речі, а із існування, бо саме воно прирікає нас на обір можливостей постійно відбуватись, на незавершеність. Серед безлічі можливостей людина обирає лише деякі, на зреалізацію яких вона й спрямовує весь свій потенціал. Обираючи і зреалізовуючи себе, себто, намагаючись завершити себе у часі, людина керується не попереднім вигаданим знанням деякої сутності про себе, а передовсім сенсом свого існування (що позначається у такому, приміром, питанні, як “навіщо мені робити те або інше?”). Відтак, людина визначається не із сутності “людяності”, а із сенсу свого особистісного перебування у світі; із того, що її спрямовує на ті чи інші вчинки і дає можливості завершитись, зуцілитись. Якщо поняття є формою мислення, то сенс у філософській антропології подається як форма та спосіб існування вільних істот, які визначаються самі із себе, а не пристосуванням під те чи інше наперед уготоване поняття.

Головною відзнакою людини є здатність дистанціюватись від свого життя і через це перетворювати своє життя на особливу цінність. З цього погляду життя має лише людина, бо вона може старанно до нього відноситись. Тварина не відноситься до свого життя, бо вона розчиняється у своєму життєвому середовищі, не відокремлює себе від свого життя, і тому не в’ємить свого життя.

Сукупність всіх ознак та проявів людини прийнято вважати особистістю. Саме особистість є найвищим ціннісним утворенням. Наступною відзнакою людини є здатність перетворювати енергію життя на „енергію духу”: життєві потяги і бажання тільки людина може трансформувати в ідеальні абстрактні думки (= в "інформацію"). Завдяки цьому людина існує у проміжку між сущим і належним, таким чином вона визначається як творча активна особистість.

Наявні наразі дві альтернативні теорії людини:

1. теорія сутності людини, яка намагається винайти в людині такі характеризуючи її змісти, що притаманні геть усім людським істотам;

2. теорія існування, в якій сутність людини визначається як обрій можливостей її існування, в якому всі можливості, як реалізовані так і нереалізовані зуцілюються і здобувають осмисленої єдності (а потім по завершенні життя нагадують про себе, наприклад, у докорах сумління).