Тема 12: Методологія пізнання (2 години).

1. Визначення методу пізнання.

2. Метод і методологія. Метод і предмет.

3. Методологічні підходи у науці.

4. Методи й засоби пізнання.

5. Властивості методу пізнання.

1. Визначення методу пізнання

Пізнання, що відбувається без методу є стихійним. Таке пізнання не можна відтворити та довести його законність. До такого пізнання не можна привчити. Наукове пізнання має бути методичним, себто спиратись на метод, рухатись відомим і заздалегідь шляхом (methodos в перекладі з грецької означає „шлях”) і у відомому напрямі.

Метод - це плануючо-розраховуюча дія, що спрямована на досягнення мети та упорядкування засобів задля цього. Метод вважається істотною умовою отримання нового знання. Термін „метод” використовується не тільки у науковому, а й у повсякденному вживанні для характеристики більш - менш строгого засобу для досягання поставленої мети. В наслідок цього дане поняття не має строгого визначення. Наведемо декілька показових визначень: метод - це „посилання до специфікації кроків разом з позначенням необхідності їх робити у певному порядку від початку до кінця” (П.Кейс); „система правил і поведінки процесів у дослідженні явищ і закономірностей природи, суспільства і мислення; шлях, процес для досягнення певних результатів у пізнанні та практиці” (Н.Кондаков); „більш - менш чітко прописаний шлях (себто кінцевий наслідок більш - менш конкретних засобів поведінки або стратегічних максим) до реалізації певної мети відповідно, шлях до вирішення певних завдань” (Р.Камитц). Отже, методом зветься те, що „є наслідком відносно строго окреслених дій або рішень, виконання яких, поряд з точно даними умовами, рекомендуються для реалізації відносно визначених і заданих цілей” (А.Мертенс).

Слід мати на увазі, що „методологічний” погляд на процес отримання нового знання виник в історії філософії лише на початку Нового часу (17 ст.). Майже одночасно Ф.Бекон і Р.Декарт запропонували принципи двох основних пізнавальних стратегій: перший філософ відзначився розробкою ідеології емпіризму, другий - раціоналізму. Звичайно, обидві методології стихійно використовувались і поєднувались майже із самого початку філософської думки. Але саме з початком доби Нового часу виникає необхідність у „неспекулятивному”, в самоусвідомлюваному науковому практично-придатному знанні. Для цього слід було передусім критично відповісти на питання про сутність і витоки знання. Останнє перетворюється зі знаряддя пізнання на самостійний предмет пізнання. Адже тільки якщо будуть обґрунтованими принципи здобуття знання, то можна після цього з довірою ставитися до того світу, про який таке знання трактує. Таке міркування зветься „методологічною свідомістю”.

2. Метод і методологія. Метод і предмет

Методологія - це філософські або міждисциплінарні принципи організації і використання методу. Останній є предметом методології. Себто методологія є знанням про інше знання, вченням про метод. У методології обґрунтовується доречність використання тих чи інших прийомів та правил пізнання певних предметів. Різні фрагменти реальності, різні її властивості та різні цілі пізнання вимагають для себе різних методів. Саме методологія розробляє основоположення та умови не лише для доцільності впровадження того чи іншого методу, а й розробляє та вдосконалює самі методи.

Щось можна назвати методологією тільки тоді, „коли воно є у широкому плані теорією, яка своїм предметом має описання методу для заданої царини і її якостей, та рекомендації щодо приписування його використання або відмову від його використання у певних умовах” (А.Мартенс). Разом з тим, „від загальної методології, яка є функцією світоглядно обґрунтованої теорії методу, слід відрізняти спеціальні методології, царина значущості яких обмежується певними галузями науки” (Н.Кондаков).

Метод відрізняється від методології так само, як техніка від технології. Методологія - це теорія цілєвого і несуперечливого використання тих чи інших методів. Водночас треба мати на увазі, що не лише метод, техніка та технологія характеризуються здатністю вирішувати проблеми і досягати мети за кінцеву кількість кроків. У науковому дослідженні існують також певні канонічні універсальні спрямовуючі правила, які звуться „методиками”. Наприклад, правила вимірювання температури тощо. Методика не включається у жодний метод. Але міркування щодо методики включаються до логічних, загальнотеоретичних та філософських міркувань про статус і можливості наукового знання (Л.Гельдзетцер /Історичний словник філософії (Під ред. І. Ріттера).-Н.,1980). Правильність чи неправильність застосування методу й методології визначається у контексті суб’єкт - об’єктного відношення.

Метод і предмет. Оскільки метод є штучним утворенням і не має безпосереднього відношення до об’єктивної реальності світу, виникають у цілому дві протилежні точки зору на стосунки між методом і пізнаваним за його допомогою предметом:

Перша: предмет пізнання має відповідати методу.

Друга: метод повинен узгоджуватись з предметом.

До них сучасна філософія додає нову, третю точку зору:

Третя: метод пізнання має відповідати суб’єктові пізнання.

Видно, що у першому випадку метод конструює, утворює предмет. В результаті ідеально зконструйований предмет може не відповідати тим чи іншим аспектам пізнаваного об’єкту. Радше, предмет як штучна мета пізнання та параметри його існування встановлюються за допомогою методу ,”нав’язуються” методом як виразником людських цікавостей. Таким чином, у першому випадку пізнається, власне, не реальність, а той зміст, який штучно вкладається до неї за допомогою методу. З другого погляду, навпаки, предмет дослідження визначає можливість і способи його методологічного дослідження. Себто метод підкоряється особливостям буття предмету, які спричиняють специфіку властивостей предмету. Адже пізнати що-небудь означає не лише засвідчити наявність та розвиток тих чи інших якостей і властивостей предмету. Пізнати - це також виявити зв’язок засвідчених в емпіричному досвіді якостей з особливостями існуванням предмету. Інакше кажучи, слід виявити необхідне взаємовідношення між зовнішніми проявами предмету і внутрішніми закономірностями його буття. Наукове пізнання - це вимога послідовного узгодження сутності і існування, сутності і явища за допомогою методу. Останній, однак, втручається у зазначений процес узгодження так, що може перетворити і спотворити висхідний предмет. Отож, з другої точки зору метод має бути “прозорим”. Він нічого не повинен змінювати у нашому знанні про предмет. Проте, то є цілком ідеалізована вимога до методу, який є засобом знання. Тому він накладає свій незапобіжний відбиток на знання про предмет.

У сучасній філософії не існує іншої, ”проміжної” точки зору на взаємини між предметом і методом. Проте, з’явився не ”проміжний”, а цілком інший підхід. Згідно з ним метод має узгоджуватись не з предметом, а з суб’єктом пізнання, з його культурною упередженістю. Принципами цього методу передбачається, що спосіб людського ставлення до світу та предметне розглядання світу визначаються мало усвідомлюваними чи неусвідомлюваними культурними чинниками. Ці складники культури поділяються або на традицію (що притаманно предметові герменевтичного методу), або на мовні структури (що притаманно для методів лінгвістичного та логічного аналізів).