3. Формальні та матеріальні принципи

Традиційна класична філософія і логіка виокремили декілька формальних принципів (= закони логіки, = закони мислення), які мають декілька тлумачень кожний. Починаючи з формулювання для реальності світу, через формулювання для пізнаття реальності, та завершуючи модальностями (= способами ставлення до реальності), преші принципи формулюються у такій логічній послідовності, в якій кожний наступний з необхідністю передбачає й попередні принципи. Далі викладаються формальні принципи зі збереженням цієї послідовності.

Формальні (перші) принципи:

1. Визначеності - будь-яка існуюча річ є саме певною річчю і не якою іншою.

2. Контрадикторності (С [= сутнє] не є не-С) (contradictionis) (= «протиріччя», = в іншій літературі це основоположення іноді називають навпаки - «принцип не протиріччя»): неможливо, щоб одне й теж саме визначення в одному й тому ж відношенні пасувало і не пасувало тому ж самому предметові; або: неможливо для чогось одночасно бути та не бути; або для пізнаття (де він зветься принципом недопущення протиріччя): вислів і його заперечення не можуть бути водночас істинними.

3. Тотожності (С є С) (principium identitatis): що є, те є; або: є те, що є; або: кожне сутнє має певну сутність і осягається саме за цією сутністю, або для пізнаття: якщо вислів є істинним, то він істинний.

4. Контрарності (або С, або не-С) (exclusi tertii) (= «вилученого третього»): поміж тим, що є, і тим, чого немає, не може бути нічого ще додаткового третього, опосередковуючого; або для пізнаття: істинним є або самий вислів, або його заперечення, третього ж варіанту не дано. Цей принцип поширюється лише на обговорення предмету традиційної філософії та не може бути застосованим до сучасних уявлень про світ, котрі характеризуються непередбачуваністю і парадоксальністю.

5. Узагальнення (якщо є С, то є сⁿ) (= «про всі й не про жодне»): сказане про всі речі певного роду є істинним і щодо деяких із них, і щодо кожної з них по окремо.

6. Існування (С є): я існую, або: для того, щоб заперечувати своє існування, я мушу існувати.

7. Спричинення (не-С > С) (принцип “достатньої підстави”): нічого із “ніщо” не виникає; лише існуюче може породити інше існуюче; “ніщо” не взмозі спричинити якесь існування, бо “ніщо” не існує за своїм визначенням, адже тільки сутнє може породити сутнє.

8. Збереження можливості (залежності) (См ---> См): сутнє, яке є лише можливим в своєму існуванні, не здатне спричинити інше сутнє, теж лише можливе в своєму існуванні; себто, оскільки жодне сутнє із нічого не спричиняється, то жодне сутнє не може породжуватись тим, що лише може бути (а не вже є); або інакше: те, що не може обгрунтувати самого себе, тим паче невзмозі обгрунтувати щось інше.

9. Ствердний прнинцип модальності (Сн ----> См): лише необхідне сутнє може спричинити лише можливе сутнє; себто, щоб не починало існувати, воно має бути спричиненим з боку необхідного сутнього.

10. Від’ємний принцип модальності (Сн > Сн): необхідне сутнє не може спричиняти теж необхідне сутнє, тим самим необхідне сутнє не може бути спричиненим за визначенням своєї необхідності; себто, оскільки необхідне сутнє не може не бути, то будь-яке його спричинення з боку іншого сутнього автоматично скасовує його первинну необхідність бути, тим таке сутнє заперечується.

11. Принцип екзистентності необхідного (Сн існує): не все існує з необхідністю, але необхідне сутнє існує; себто, оскільки деяке сутнє існує, а “ніщо” не може спричинити щось, то це деяке сутнє повинно існувати з необхідністю; або: оскільки нічого не виникає із нічого, то дещо мало б бути з необхідністю із самого початку.

12. Принцип екзистентності можливого (См існує): не все існуюче існує з необхідністю, але можливе сутнє, як скінченне, існує не необхідно, а змінюючись у своєму існуванні й тим зберічаючи це існування за собою. Скінченні сутні або істоти (як от люди) існують на грунті своїх можливостей, через які вони вимушено змінюються, внаслідок чого вони втрачають тотожність до самих себе, але при цьому не припиняють свого існування. Інакше кажучи, все, що має можливості та вибір неодмінно існує, бо спирається на ці свої можливості.

13. Принцип аналогії (Сн – подібно --> См): між необхідним сутнім та породженним ним сутнім має місце відношення аналогії, де аналогія розуміється як одночасна подібність і відмінність між чимось. Існування породжує не неіснування, а лише існування. Необхідне сутнє не може породити такеж необхідне сутнє. Воно може породити лише можливе сутнє, яке буде подібним до необхідного та схожим із останнім. Із цього принципу тягнеться, зокрема, висновок про те, що

а) наслідок (= можливе сутнє) причини мусить бути схожим на причину (= необхідне сутнє) по буттю;

б) наслідок причини мусить бути відмінним від своєї причини по потенційності (можливості), адже тільки См має можливість не існувати.

Отже, між См і Сн має місце не співпадіння і не однаковість, а аналогічна подібність.

Перший принцип (закон) є фундаментальним. Третій та четвертий часто не вважають за закони мислення, бо вони є бажаними для адекватного мислення, але, напевно, не мають необхідного і примусового характеру щодо реальності. Нарешті, саме висловлювання «закон логіки» не має однозначності та оскаржується сучасною логікою (про відмінні риси сучасної логіки йтиметься далі окремо).

Принципи існування як принципи його пізнаття і його осмислення є предметом вивчення логіки мислення як логіки існування (= онтології, = логіки сутнього). Але логіка мислення (далі - просто «логіка») не є реальністю так само, як правові закони, яких мусять дотримуватись члени суспільства, не є самим життям суспільства. Філософія, і з окрема теорія існування речей світу (= онтологія), своїм об`єктом вивчення має зміст світу і світ у самому широкому сенсі цього слова. Логіка є має своїм об`єктом умосяжний світ, себто зв`язки і відношення між речами, що існують у розумі, а не реально, бо вони пізнані. Інша справа, що пізнаний світ завжди існує, він не може не існувати, адже не можна знати того, чого немає. Знаття, що дає логіка, може бути через принципи поширеним на реальний світ і застосованим до нього, але не навпаки. Тому принцип існування як й принцип пізнаття почерпуються із розуму, а не з фізичного світу. Завдяки цій обставині ми можемо розуміти також й фізичний світ, організовувати міркування про нього. Навряд фізичний світ так само розуміє нас, як ми його. Ми знаємо тільки те, що є, бо знаємо також це «є». Саме тому принципами нашого мислення вважаються також й принципи існування. Інакше кажучи, принципи існування не є законами, за якими щось само по собі існує в світі, вони є умовами існування чогось для розуму, завдяки якому ми кажемо, що щось існує.

Філософські принципи водночас вважаються підвалинами існування реальності та логічного мислення. Основоположення для цих принципів – це точка реального походження речі. Серед формальних принципів виокремлюють такі головні, як основоположення і закон:

- Основоположення - логічний принцип поєднання підґрунтя з обґрунтованим.

- Закон - це об’єктивний і необхідний взаємозв’язок між речами для людського розуму.

Всі ці види принципів відповідають на питання „Чому?”

Матеріальні принципи:

частина, елемент, атом, речовина, молекула, поле, інформація тощо.

Матеріальний принцип філософії - це зміст формального принципу, який зумовлює певну будову речовини. Таким чином, він виглядає для нас в якості першопочаткової складової частини світу.

Матеріальні принципи поділяють на речові та ідеальні.

Матеріальний принцип є першопочатком реальності, який слугує точкою відліку для визначення всього іншого, але який при цьому сам визначається із самого себе. Матеріальний принцип відповідає не тільки на питання „чому?”, а ще й на питання “як?”. І через це він обґрунтовує якість та спосіб наявності всього існуючого. Приклади матеріальних принципів: атом у філософії Демокріта, вода у Фалеса, вогонь у Геракліта, ідея у Платона, форма і матерія в Арістотеля, субатомарний вимір матерії в сучасній фізиці).