4. Трипи обгрунтування знання.

4.1. Загальні зауваження щодо проблеми знаття.

Перш аніж визначити поняття знаття, себто дати відповідь на перше питання, напевно, слід спертись на наше повсякденне подання в уяві знаття. Що людина має на увазі, коли каже "я cвідую”? Передовсім, вона у чомусь переконана, впевнена у достеменності своїх думок. Під достеменністю у даному випадку нею розуміється відповідність її думок реальності. Але додамо, що йдеться не про відповідність реальності “взагалі”, а про відповідність тій реальності, яка цій людині відома, або яку ця людина відає. Якщо додати це зауваження, то про переконання людини годі буде й казати. Отже, людина знає ту реальність, яку вона знає. Або простіше: людина знає те, що вона знає. Ця виявлена тавтологія бає нам, що переконаність у чомусь не може бути єдиною і достатньою умовою визначення знаття. В філософії замість терміну “переконання” часто-густо помилково вживається термін “віра”, коли останнім недоречно передається англійське belief (яке має саме значення переконання або впевненості, а не релігійної віри). Адже можна цілком бути упевненим як у знатті, так й у хибі. Таким чином, переконливість вважається першою необхідною, проте ще не достатньою умовою знаття.

Це знаменує, що переконливість у будь-чому мусить бути обґрунтована та доведена. Та чи не наслідкує це за собою те, що людина, яка обґрунтовує своє переконання, повинна у свою чергу бути переконаною в доречності та достеменності використовуваних нею способів і засобів обґрунтування? Інакше кажучи, чи не вимогає сама логіка доведення знаттів окремого доведення для себе? Напевно, що вимогає. Цим займається таке відгалуження філософії, як логіка зискання зналості. Припустимо, що людина не переймається окремим обґрунтуванням логіки обґрунтування своїх знаттів через те, що, знов-таки припустимо, ця логіка, себто схеми і способи міркування, притаманна більшості оточуючих людей. У такому разі обґрунтування та доведення знаття стає другою необхідною умовою визначення “знаття”, яку слід додати до переконаності.

Коли людина обґрунтовує та доводить істинність своїх переконань, то вона, вочевидь, на щось посилається та із чимось співставляє свої переконання та упевнення. Те, на що посилається доведення і обґрунтування знаття є реальністю – це те, про що знаття відає і що слугує фундаментом для нього. Це знаменує, що для обґрунтування та доведення переконань слід встановити додатковими засобами взаємовідповідність між а) переконаннями у реальності (справжності) того чи іншого становища справ і б) “самою” реальністю. Адже переконання виникають у нас з приводу саме чогось реального. Навіть будучи впевненими в ілюзорності чогось, ми зазвичай упевнені у реальності цієї ілюзії як ілюзії. Упевненість та переконання вимагають задля свого підкріплення не будь-якого стосунку до реальності, і не просто відповідності реальності, а взаємної відповідності переконань та реальності між собою. Чому йдеться саме про взаємність, про двобічність відповідності? Тому, що, нагадуємо, з точки зору класичної філософії реальність нам є даною лише у знатті та за допомогою знаття. Адже нереальне відати безглуздо, бо його неможливо перевірити. Реальність – це завжди зміст знаття (думок). І тому відповідність між переконанням і реальністю з цього погляду знаменує відповідність між одними думками та іншими думками. Інакше кажучи, відповідність може бути встановлена тільки між співмірними, між сумісними речами або явищами. Тому переконання як стан нашої свідомості може відповідати або не відповідати не фізичним речам тощо, а іншим станам свідомості. Один стан свідомості, одна думка веде за собою інший, новий стан свідомості й нову думку. Відповідність до реальності має на увазі взаємну відповідність як переконань до реальності, поданій у знатті, так й реальності у знатті – до переконань. Отже, визначення знаття в класичній філософії вимогає наступних елементів, наявність яких є необхідними і достатніми умовами знаття:

• переконання,

• обгрунованість цього переконання,

• відповідність цього обгрунтованого переконання до реальності.

Виходячи із буденного подання в уяві, знаття в класичній філософії визначається як переконання, що можуть бути обґрунтованими та доведеними, і відповідають реальності. Всі ці три умови необов’язково мають виконуватись усі разом.

Коли я кажу, що я відаю щось, то я постаю носієм знаття або таким, хто має знаття про щось. У такому разі узгоджено вважати, що а) я (чи будь-хто інший, хто має знаття) є суб’єктом (S) знаття або зискання знаття. А, з другого боку, б) те, що відомо мені як суб’єктові узгоджено вважати предметом знаття або зискання знаття (позначається як р). Під “предметом” в епістемології розуміється не річ, а будь-що таке невідоме, що протистоїть суб’єктові в якості проблеми, вимогає розв’язання і набуває виразу у судженні. Отже, предмет – це зміст висловлювання про щось. То може бути: річ, частина вже відомої річі, подія, явище природи чи сукупності явищ, сам суб’єкт чи його так звані “внутрішні стани души”, математичні задачі та будь-що, про що можна висловитись. Очевидно, що предмет протистоїть суб’єктові не у сенсі просторової дистанції, а у сенсі відокремленості того, що треба посвідати (= р) від того, з боку чого походить прагнення зискати знаття (= S).