1.5.2. Інструментально-технологічні фактори.

Фактор валідності засобу спілкування. До валідних засобів спілкуван­ня, тобто таких, які здатні забезпечити результат спілкування в певних умо­вах для досягнення потрібної мети, належать засоби масової інформації, зовнішня реклама, агітлистівки, прес-релізи та інші інформаційні матеріали, які поширюються серед членів маси. Засоби спілкування поділяються на:

1) апаратні засоби спілкування (радіоприймачі, телевізори, телефони і т. д.);

2) засоби масового інформування, тобто ті засоби, які є носіями масової ін­формації (засоби масової інформації — газети, журнали, радіопрограми, те­лепрограми, електронні видання тощо);

3) масовоінформаційні матеріали — масовоінформаційні продукти, або про­дукти масовоінформаційного виробництва, що використовуються як за­со­би комунікаційного впливу (тексти, повідомлення, фільми, музичні твори тощо).

1. Апаратні засоби спілкування мають відповідати виду й формі масового спілкування. Так, агітатор не буде використовувати телефон, бо це не ефек­ти­вно.

2. Засоби масового інформування (засоби масової інформації) несуть ма­со­ву інформацію до комуніката. Кожен засіб має свої особливості передачі ма­сової інформації. Так, найбільш оперативним є радіо й воно завжди “по­с­пі­шає” відповісти на запитання “що трапилося?” Радіо доступне будь-де, при­ймач не дорого коштує, простий у користуванні. Радіомовлення може, як фон, супроводжувати людину, при цьому воно часто виконує розважальну функ­цію, на яку може накладатися функція повідомлення. Для розуміння спе­ци­фіки радіо слід зазначити, що радіоінформація сприймається певними від­різками й не завжди послідовно та регулярно у часі. Через те радіо ха­рак­те­ризується непостійною аудиторією. Проте радіо з усіх ЗМІ найбільш ефек­тивно діє на когнітивні структури, на розум людини. Захоплюючи її емоцій­ну сферу, радіо швидко й легко (через функцію розважання) впливає на ро­зум, позбавляючи можливості аналізу почутого (не можна повернутися до сказаного раніше, щоб ретельно його проаналізувати; та в слухача й не вини­кає такої потреби, оскільки він підсвідомо налаштований на плинність ефір­но­го потоку, але захоплений розважальною формою передачі повідомлення втра­чає пильність, стає довірливим).

Телебачення чинить великий вплив на емоційну сферу та здатність діяти. Гля­дач має змогу відповісти на запитання “як це трапилося?” і сам ніби втя­гу­ється у “бачене”. Виникає ефект присутності, глядач ніби ідентифікує се­бе з учасниками події, що показується, через те готовий і сам відповідно діяти. Телебачення має потужний емоційно-дієвий вплив на аудиторію. Як і у випадку з радіо, глядач не встигає аналізувати, критично ставитися до по­ка­заного, втрачає “інтелектуальну” пильність і стійкість, стає довірливим, ад­же він сам “бачив ту правду”.

Преса відповідає на запитання “чому, за яких умов, через що це тра­пи­ло­ся і т. д.” А такі запитання є вже результатом читацького аналізу. Через те преса більш аналітична, ніж радіо й телебачення. Вона потребує сильних аргументів для переконання читачів і більшою мірою “працює” з розумом ау­диторії.

3. Масовоінформаційні матеріали як засоби спілкування теж суттєво впли­вають на його результативність. Через те потрібно правильно підбирати інформаційний засіб, який найбільш ефективно забезпечить спілкування. Так, журналіст не буде писати замітки, якщо він планує подати аналіз еконо­мічної ситуації в країні. Але існують загальні особливості інформаційних про­дуктів, яких вони набувають саме в умовах масового спілкування, неза­лежно від жанру. Ці особливості специфічно впливають на психіку аудиторії і їх треба враховувати під час спілкування, інакше масовоінформаційний ма­теріал буде невалідним, ненадійним, не відповідатиме завданню кому­ні­кан­та. До таких особливостей слід віднести:

1) здатність масової інформації викликати довіру до комуніканта, якщо ма­теріал відповідатиме вимогам спілкування;

2) чинити гіпертрофований вплив на людей;

3) виконувати міфотворчу функцію.

Завдяки використанню модерних для свого часу апаратних засобів та за­со­бів інформування масова комунікація постійно в усі часи отримує можли­вість масифікувати людей. Плюс до цього соціальні умови життя, які харак­те­ризуються постійним розширенням інформаційних потоків, збільшенням кількості інформації в соціумі, обмеженими можливостями людей переві­ри­ти істинність цієї інформації, відсутністю часу для цього, експансією медіа­орга­нізацій в суспільстві, неможливістю людей протистояти медіавпливам, незахищеністю перед ними. Слід назвати також і психофізіологічні обме­жен­ня людей: вони більш довірливі, ніж недовірливі; менш освічені, ніж то­го хотілося б; вони більш схильні до сугестії, зараження, ніж здається; біль­ше живуть емоціями, ніж розумом; більше довіряють традиціям, правилам спів­життя спільнот, настроям близьких людей і громадській думці, що сфор­му­валася, ніж аргументам людини збоку. Так, твердження “Цьому ведучому можна довіряти, бо він педагог і у віці” не витримує критики, ніби такий ве­дучий ніколи вже не може маніпулювати людьми.

Усе це створює ідеальні умови для легкої довіри людей до медіа, впливу на них та послаблює людську увагу до масовоінформаційних продуктів, які використовуються як засіб прихованого впливу особливо тоді, коли форма подачі масової інформації явно симулює незаангажованість, точність, об’­єк­тивність викладу.

Висновок: інформаційний матеріал викликає довіру та ефективно впли­ває, якщо він позбавлений яскраво вираженого ставлення комуніканта до то­го, що він повідомляє. Матеріали з вираженим ставленням до події ефек­тив­но впливають лише за двох умов: коли вже існує довіра між комуні­като­ра­ми; коли ставлення комуніканта відповідає ставленню комуніката до події.

Завдяки чому масова інформація все ж таки залишається засобом нав’язу­ван­ня людям переконань мовця?

Відомо, що відокремлення факту від ставлення до нього, використання точ­них даних, балансування точок зору в ставленні до факту покликане за­безпечити об’єктивність викладу, зменшення суб’єктивного тиску комуні­кан­та на комуніката, чим викликається висока повага й довіра до джерела ін­фор­мації. З іншого боку, у повідомленні факт не може існувати поза став­лен­ням до нього, яке просто-напросто позбавляється експлікації (тобто вира­жен­ня), а ховається у внутрішніх структурах повідомлення і “тисне” на ко­му­ніката приховано, без спеціального вербального (словесного) вираження.

З цього приводу російський вчений Д. Ольшанський писав: “Однак якщо інформаційні факти в житті і бувають “самі собою”, то інформаційних по­ві­домлень про “самі собою” факти в масовій комунікації не буває. З різ­них при­чин, до того ж неминучих, нема і не може бути повідомлень про фак­ти “в чистому вигляді”. Так чи інакше, об’єктивно чи суб’єктивно, сві­до­мо або не­сві­домо, цілеспрямовано чи спонтанно, до інформації про факт завжди при­єднується ставлення до нього... в самому процесі збору інфор­ма­ції, її сор­туванні, обробці та оформленні до інформаційного факту все од­но... при­єд­нується значна частина суб’єктивного ставлення тих людей, які зайняті в цьому процесі...

Виходячи з цього комунікаційне повідомлення і прийнято визначати як “факт, спресований зі ставленням до нього”. Ставлення може бути різним — ідеологічним або комерційним, свідомим або несвідомим. Але воно є зав­ж­ди, і ігнорувати це — значить, відмовитися від розуміння механізмів дії ма­со­вої комунікації” (Ольшанский Д. В. Психология масс. СПб, 2001. С. 299—300).

Існує одна закономірність щодо співвідношення факту і ставлення до ньо­го:

чим більш спресований факт зі ставленням до нього, тим більша довіра до джерела інформації та ймовірність маніпуляції свідомістю людей.

Крім того, масова інформація, як продукт діяльності комуніканта й засіб упливу на комуніката, в умовах спілкування має сильний “емоціогенний за­ряд”, який виникає в результаті зниження в комуніката раціонального рівня в сприйнятті матеріалу, послаблення критичного ставлення до нього через захоплення або обурення інформацією. Виникненню цього заряду сприяють умови сприймання масової інформації: похапцем, в групі з іншими, під час обговорення сприйнятого, за відсутності прямого контакту з джерелом ін­фор­мації для уточнення сприйнятого тощо.

До того ж масова інформація, власне твір, що є її носієм, завжди позна­че­ний безапеляційністю у розкритті теми збоку автора (ведучого), “напо­рис­тіс­тю”, “агресивністю” стилю викладу, що компенсує неналежну доказову ба­зу для висловлених тверджень і робить її непомітною для комуніката. При­чи­ною “неналежної доказової бази” може бути брак ефірного часу, міс­ця у виданні або й відсутність самих аргументів.

Особливий стиль викладу масової інформації залежить також і від того, що комунікант не має можливості встановити зворотний зв’язок з аудито­рі­єю в момент спілкування, він її не бачить і не чує (розмова “в простір” або “до всіх, а не до когось зокрема” відчужує комуніканта від живого, при­род­но­го процесу спілкування, перетворює процес спілкування в роботу, у штуч­ний процес).

Залежність комунікатів від масовоінформаційного продукту посилюється сакральним ставленням людей до ЗМІ і професійних комунікантів (вони не­до­ступні, десь там, мають привабливий вигляд, здаються розумними й обіз­на­ними, всесильними, бо володіють засобами й аудиторіями тощо). Саме цей факт пояснює обурення людей певними медіа, якщо останні не виправ­до­вують людської довіри (якби люди були байдужими до медіа, вони б не гні­валися з того, що той чи інший засіб масового інформування не виправ­до­вує їхньої довіри).

Висновок: комунікантові необхідно вміти швидко вживатися в роль про­фе­сіонала комунікації, що зовні виражається у впевненій поведінці під час спіл­кування, безапеляційності, володінні медійним стилем мовлення тощо.

Стосовно міфотворчості медіаінформації слід відзначити, що вона оче­вид­на через особливий характер інформування, яке здійснюють медіа. А ха­рактер цей полягає в тому, що медіа самостійно, на свій розсуд членують світ на події, факти; вони здійснюють селекцію подій за своїми правилами і згідно зі своїм баченням життя, нехтуючи часто причино-наслідковими, ча­со­вими та просторовими зв’язками. Таким чином, медіа подають картину сві­ту в своїй інтерпретації, актуалізуючи події й задаючи їм свою хроно­ло­гію. Люди ж намагаються між подіями, що поєднані в одному медіапросторі й часі, шукати свої причино-наслідкові зв’язки. Таким чином, життя постає в інтерпретованому комунікантами “світі”, який нетотожний реальному. Цей світ є швидше міфом, ніж точним відображенням його. “Міфотворчість,— за­у­важує Д. Ольшанський,— перебудовує сприймання та мислення ауди­то­рії. Особливий, кліповий характер безперервного потоку повідомлень диктує іншу швидкість психічних процесів. Скорочення часу для коментарів й ана­лі­тич­них програм веде до деградації мислення аудиторії. В результаті, вона стає все більш довірливою до сприймання різного роду міфів” (Ольшанский Д. В. Психология масс. СПб, 2001. С. 301).

Якщо говорити про медіасвіт, який створено українськими ЗМІ на почат­ку ХХІ століття, то слід відзначити його агресивність, насиченість страхом, від­чуттям соціальної нестабільності та неспокою.

Переформатування соціального емоційного досвіду, який здійснюють ме­діа, може мати різне спрямування — від надмірного залякування, занурення ау­ди­торії в стресові стани до надмірного і легковажного оптимізму.

Висновок: на довірі люди легко занурюються у медіареальність, живуть у со­ціальних міфах. Ця особливість масової інформації лежить у площині со­ці­альної відповідальності комунікантів, проте маємо таку картину: журна­лісти недооцінюють міфотворчу функцію масової інформації й безболісно для себе занурюють людей у соціальні міфи; рекламісти, піарники, пропа­ган­дисти, агітатори використовують міфотворчу функцію інформації як за­сіб і радіють з того.

З точки зору теорії масової комунікації масова інформація не є валідним за­собом для індивідуального розвитку особистості, але вона є надійним за­собом для її масифікації та соціалізації.

Фактор валідності технології спілкування. Для забезпечення ефектив­но­сті масової комунікації необхідно правильно підібрати технологію спілку­ван­ня. З точки зору професійних комунікантів, має бути використана така си­с­те­ма методів і технік спілкування, які більш надійно та швидко забез­пе­чать досягнення поставлених комунікаційних цілей.

Кожен вид масового спілкування використовує “свої” технології, крите­рі­єм добору яких є технологічна можливість забезпечення виконання завдань, що стоять перед комунікантами. Так, медіатехнології повинні забезпечувати якісну подачу інформації; піартехнології — створювати позитивний образ ус­танови чи людини; рекламні технології покликані ефективно просувати то­вар на ринкові. Використання, наприклад, піартехнологій у новинах є не­ва­лідним засобом для медіа, оскільки журналістика перетворюється тоді у зв’яз­ки з громадськістю.

Для кожної з масовокомунікаційних технологій важливий зворотний зв’я­зок з аудиторією, який забезпечується по-різному, залежно від виду масо­во­го спілкування. У медіатехнологіях іноді недостатньо уваги приділяють зво­рот­ному зв’язку, тобто не відстежують реакції аудиторії, через що знижу­єть­ся ефективність медійного спілкування.

Фактор надійності каналу спілкування. Під каналом спілкування необ­хід­но розуміти шлях проходження інформації від комуніканта до комуні­ка­та. Якість шляху залежить від багатьох чинників: використання виду засо­бів спілкування, відстані між комунікаторами, наявності перешкод (фільт­рів) тощо. Так, перешкоди, яких зазнає мовець-агітатор і які пов’язані з від­сутністю засобів озвучення на велику аудиторію, безперечно знижують ефе­к­тивність впливу на людей. Журналіст не донесе інформації до свого читача, якщо він не матиме у розпорядженні засобів поширення інформації.

К

Середовище: соціум

Оптимальні відстань і швидкість для поширення інформації — які потрібні для збереження актуальності та повноти інформації

Валідний засіб поширення інформації — саме той, який є доступним, зручним, простим у користуванні

Сприятливі умови поширення інформації — відсутність перепон (насамперед в напрямку від комуніканта до комуніката),

наявність засобів для безперешкодного й оперативного поширення інформації на великі відстані

омунікаційний процес завжди відбувається певним чином, тобто прохо­дить через певний канал. Типовий надійний канал для масового спілкування має такі ознаки:

Отже, канал спілкування, за умови, що комунікант є професіоналом, на­дій­ний тільки тоді, коли для досягнення мети і при врахуванні соціально-по­лі­тичних інтересів аудиторії, її потреб, настроїв, ступеня міфологізації під­бирається той засіб спілкування, який

- враховує відстань між комунікантом та аудиторією;

- може забезпечити збереження інформації в часі;

- зручний для користування з урахуванням того, що аудиторія може бути непідготовленою до сприймання інформації; непідготовленою, але такою, що в принципі сприйматиме так, як треба; підготовленою, бо аудиторія ві­рить ЗМІ, перед сприйманням конкретної інформації було поширено потріб­ний міф, попередні комуніканти підготували людей до сприймання тощо.

Канал спілкування може втрачати надійність, якщо на шляху передачі ін­формації з’являються різні перешкоди — від фізичних до соціально-психо­ло­гічних, розташовуються небажані фільтри — цензура, інститут редак­то­рів-непрофесіоналів, лідери думок, які задають свою “логіку розуміння” по­дій, тощо. До фільтрів можна віднести також стереотипи, міфи, якими жи­вуть люди (міф про прекрасне майбутнє, про суспільство без проблем і т. д.).