2.2.4. Масова поведінка.

Масова поведінка буває двох типів: звична, нормативна, передбачувана, і незвична, ненормативна, стихійна.

Нормативна поведінка — це поведінка мас, яка не виходить за рамки уяв­лень про людську поведінку, прийняту в певному соціумі. Ненормативна по­ве­дінка — це відхилення від прийнятих правил поводження в соціумі. У такій поведінці є певний елемент стихійності з точки зору людини, яка спо­стерігає або намагається керувати масою. Виділяють дві форми найбільш яс­кравої стихійної поведінки — масова паніка та масова агресія, проте можуть бути й про­яви соціально позитивного спрямування.

З точки зору масової комунікації, для професійних комунікантів норма­тив­­на, “планована” поведінка є звичним й очікуваним результатом їхньої ро­бо­ти, адже завдання масової комунікації керувати поведінкою членів маси чи мас, і вихід з-під контролю членів маси вносить непорозуміння у роботу професіоналів. Але стихійна поведінка становить особливе професійне заці­кав­лення, оскільки паніка й агресія або масова ейфорія можуть теж про­во­ку­ва­тися комунікантами чи несподівано виникати від некоректної роботи фа­хів­ців з масового спілкування.

В умовах демократичних суспільств “планована” поведінка мас не завжди є легко отримуваним результатом роботи комунікантів. Демократичні маси схильні до саморегуляції, вони більш стихійні, ніж штучні (бо в демо­кра­тич­них умовах індивіди більш самодостатні, раціональні, мають право вибору, а це дозволяє їм уникати однозначного сугестивного й маніпулятивного впли­ву, зокрема, ЗМК). Демократичні маси формуються швидше зсередини, під упливом вироблених принципів та зразків поведінки в суспільстві, ніж під дією професійних комунікантів. Фахівці зі спілкування тільки тоді мають ус­піх і здатні прямо впливати на соціум, коли вони імітують демократичні фо­р­ми спілкування, створюють міф вільного вибору.

Поведінка реального адресата масової комунікації — не­зіб­раної публіки — більшою мірою віртуальна, ніж реальна, ос­кільки незібрана публіка є не­кон­тактною. Але за особ­ли­вих умов, наприклад під час виборів, незібрана пуб­ліка почи­нає діяти більш-менш організовано, виникає соціально-полі­тич­на поведінка.

Розділ 3. Професіонали масового спілкування

3.1. Професійні комуніканти в системі масового спілкування.

Масова комунікація є середовищем, в якому працюють різні фахівці сло­ва. Одні з них працюють за законами середовища, інші намагаються обійти ці закони, ще інші відважно борються за зміну середовища.

3.1.1. Поняття про професійного комуніканта.

Комунікантами називають осіб, які ініціюють, проводять, підтримують або завершують процес спілкування. У ролі комунікантів масового спіл­ку­ван­ня виступають професійні комуніканти або аматори організованого спіл­ку­вання, які намагаються діяти за правилами професіональної комунікації. До професійних комунікантів або комунікантів-аматорів належать ті, які для спілкування використовують: а) мову або знакові системи, що створені на ос­нові мови: агітатори, ведучі, вихователі, журналісти, іміджмейкери, пі­ар­ни­ки (фахівці зі зв’язків із громадськістю), представники влади, прес-сек­ре­тарі, пропагандисти, проповідники, публіцисти, редактори, рекламісти, учи­телі; б) парамовні зображальні засоби — мову жестів, рухи тіла, голос то­що: співаки, танцівники і т. д.; в) художні образи, а також створені за уяв­ними образами предмети: майстри народних ремесл, скульптори, художни­ки тощо. До роду професійних комунікантів належать й інші фахівці масо­во­го спілкування. Звичайно, комуніканти групи в є учасниками масового спілкування тільки тоді, коли вони використовують створені ними предмети для впливу на людей — на їхні почуття, свідомість. Такі комуніканти, як, на­приклад, агітатори, журналісти, іміджмейкери, пропагандисти, рекламісти тощо дуже часто використовують одночасно різні засоби спілкування: слово й образ, слово й жести і т. п.

Професійні комуніканти групи а називаються також професійними мов­ця­ми, оскільки вони для спілкування використовують мову або знакові сис­те­ми на основі мови, тобто письмо.

Спілкування між професій­ним мовцем і комунікатом та непрофесійним мо­в­цем і тим же комунікатом відрізняються. У першому випадку комуні­ка­цій­ний процес мати­ме більшу осми­сленість і чіткість, відсутніми будуть зай­ві акти мовлення, тема­тичні відхилення і т. д.; у другому випадку процес спіл­ку­вання може бути підпорядкований асоціативній роботі пам’яті, позна­че­ний зайвими мовними операціями й діями.

Професійне мовлення суттєво відрізняється від непрофесійного, звичай­но­го, нормального мовлення. Різниця полягає в тому, що звичайне, нормаль­не мовлення завжди зумовлено тими чинниками, які його й породжують, тоб­то нормальне мовлення в конкретній ситуації мотивоване, цілеспря­мо­ва­не, осмислене, через що воно завжди є актуальним. Якщо звичайне мовлен­ня не відповідає хоч одному чиннику (наприклад немотивоване чи безціль­не), воно тоді сприймається як ненормальне (аномальне). Професійне ж мов­лен­ня не завжди має внутрішньо-особистісну мотивацію і підпорядкування внутрішньозумовленим цілям мовця. Часто професійне мовлення є штучно по­роджене, тобто “зроблене”, виконане професіоналом за певними правила­ми, зразками, форматами, який ніби імітує нормальне мовлення, виконуючи виробниче, наприклад редакційне, завдання. Професіоналізм мовця в тому й по­лягає, щоб знати правила й принципи породження висловлювання, уміти імі­тувати нормальний акт висловлювання. Тому для професіонала такими ва­ж­ливими є поняття, як актуальність теми, її розробка, подача, що зовсім не­зрозумілим може бути для звичайних мовців, які завжди говорять актуаль­но в межах своєї компетенції, зовсім не розуміючи, що таке актуальність.

Професійними мовцями стають у процесі вивчення й усвідомлення актів породження висловлювання, механізмів виникнення твору, тих факторів (чин­ників), які впливають на мовця під час мовлення. Тому ці спеціальні знан­ня та вміння користуватися ними для організації власного мовлення й мов­лення інших входять у професіограму фахівця й визначають рівень його професіоналізму. Знання про природу породження висловлювання лежать в основі технології праці професійного мовця.

Професійні комуніканти є визначальним чинником масового спілкування, від них залежить, якою буде масова комунікація. Залежно від того, яку соці­аль­но-професійну роль виконує комунікант,— він журналіст, проповідник, вихователь чи хтось інший,— таким буде спілкування за змістом і формою: різниця у виборі теми для розмови, формату її подачі, вибору засобів спіл­ку­ван­ня тощо. Об’єднує кожного з професійних комунікантів уміння усвідом­люва­ти комунікаційний процес, організовувати його за певними техноло­гія­ми з використанням визначених способів, процедур спілкування (визначе­них технік), ставитися до спілкування як до роботи, виробничої діяльності, що передбачає, зокрема, постановку виробничих цілей. Виробничі цілі зав­ж­ди включають саму процедуру створення інформаційного продукту або про­ве­дення інформаційної акції. Для професійних мовців мовлення найчасті­ше виступає самоціллю, а не засобом досягнення цілей. Ця особливість є досить суттєвою для розуміння поведінки професійних комунікантів.

Існує дві стихії спілкування професійних комунікантів: (а) звичайна, люд­сь­ка, особистісна і (б) виробнича, фахова, надособистісна, але яка за певних умов може збігатися з першою і бути професійним виявом її.

Виробниче мовлення здійснюється за певними стандартами, зразками, за­го­товками, з використанням прийнятих способів, правил, принципів ство­рен­ня повідомлення, сюжету, рекламного тексту тощо. Для професійного мов­ця на задній план відходять питання особистісної мотивації, мети, сми­слу висловлювання, нівелюється самооцінка мовця з погляду того, наскільки його позиція є коректною, доречною, посутньою, важливою, толерантною, спра­ведливою і т. д. Праця професійного мовця технологізується й автома­ти­зується, втрачає авторське творче начало. Фахівець із мовлення ставиться до свого висловлювання як до продукту, товару, який треба технологічно і вча­с­но зробити та реалізувати.

Завдяки усвідомленню комунікаційного процесу і себе в ньому професій­ні комуніканти здатні позиціонуватися у масовій комунікації певним чином. Позиціонування може мати суперечливий характер: представники однієї й ті­єї ж професії по-різному уявляють себе в соціумі. Так, журналісти в ко­лиш­ньому СРСР позиціонувалися агітаторами й пропагандистами або публі­ци­стами, що пропагують і відстоюють соціалістичні й комуністичні цінно­с­ті, виховують в комуністичному дусі народ. У незалежній Україні журналіс­ти позиціонують себе інформаторами суспільства, незалежними носіями ін­фор­мації, незаангажованими виробниками новин, а також представниками ін­тересів громади, борцями за свободу слова і демократію.