1.1. Розвиток масової комунікації.

У розвитку масового спілкування слід виділяти два періоди — доінду­стрі­альний та індустріальний — і чотири обов’язкових етапи: 1) дописем­ний доіндустріального періоду, 2) писемний доіндустріального періоду; інду­стрі­альний період — 3) друкований етап, 4) аудіовізуальний.

Нині варто говорити і про новітній, третій, інформаційний період роз­вит­ку масового спілкування.

1.1.1. Дописемний етап доіндустріального періоду.

Цей етап комунікації характери­зу­єть­ся та­кою орга­нізацією процесу спіл­ку­вання, який мо­же бути вира­же­но фор­мулою: спілкування “обли­ч­­чям до об­личчя”. Цей процес спілкуван­ня був вла­с­ти­вий усій спільноті і мав ви­г­ляд переважно між­осо­би­стісної, інтерперсональної, кому­ні­кації, що від­бу­валася у формі діа­логу або монологу. Проте й на цьому етапі масове спілкування вже існувало, хоч воно не мало тих форм і того розмаху, якого набуло з ви­ник­ненням письма, друку, радіо й телебачення. Стихійні маси у вигляді на­товпів, юрб, майданів, видовищних аудиторій, зібраної публіки, перед якими виступали “лідери думок” (термін ввів у ХІХ ст. французький учений-право­зна­вець та соціолог Габрієль Тард), висунуті самою ж громадою,— все це про­яви масової комунікації дописемного етапу, які зберігаються й донині.

Першим зовнішнім фактором, який змінив характер спілкування в доінду­стріальний період, стало виникнення письма. Дописемне, або усне, спіл­кування було єди­но можливим видом комунікації на ранніх етапах розвитку люд­ства. На дописемному етапі переважала міжособистісна й гру­по­ва кому­нікація. Вона мала характер безпосереднього діалогічного міжособистісного спілкування або спілкування з малою групою. До того ж масове спілкування не мало характеру професійного, воно було невід’ємним складником при­род­ної поведінки людей.

1.1.2. Писемний етап доіндустріального періоду.

Цей етап доіндустріальної комунікації ускладнив її процес, зробив його опо­середкованим, дискретним у просторі й часі, стимулював розвиток такого виду масового спілкування, як публічне — утворення публік, різно­видів спільнот, розсіяних у просторі, але об’єднаних інтелектуально на осно­ві писаних текстів. Запровадження письма стало причиною виникнення свідомого авторства — явища епохального в історії людства. Свідоме ав­торство було початком виникнення професіонального мовлення і фор­мування елітарного прошарку професійних мовців (авторів), здат­них керувати спільнотами. З виникненням письма закладаються основи професіонального масового спілкування.

Для розуміння витоків й суті професіональної масової комунікації необ­хідно збагнути, що таке свідоме авторство і хто такий автор.

Мовець як автор. На думку відомого філолога М. І. Стеблін-Каменсь­ко­го, "стрибок від безособової літературної традиції до свідомої авторської твор­чості — один із найбільших стрибків, зроб­лених людством протягом йо­го історії" (Стеблин-Каменский М. И. Историческая поэтика. Л., 1978. С. 90).

Свідоме авторство — це більша свобода творчості, більші творчі мож­ли­во­сті, більша незалежність від традиції.

Несвідоме авторство — це таке авторство, при якому внесок окремої лю­ди­ни, через неусвідомлення цього внеску, як правило, не підлягає визна­ченню. Зникнення несвідомого авторства тягло за собою зникнення певних уявлень про людську особистість, її невиділеність із колективу, її єдність із природою. При свідомому автор­стві існує наче дві правди: по-перше, істо­рич­на правда, тобто правда в прямому розумінні слова, але вона — не мис­те­цтво; по-друге, художня правда, тобто мистецтво, але вона — не правда в прямому розумінні слова, а вимисел. При несвідомому авторстві правда єди­на — історична.

Аналізуючи поезію скальдів, авторів пісень, які створю­валися в древній Ісландії, а спершу в Норвегії Х—XIII ст., М. І. Стеблін-Каменський писав: "Їхня авторська самосвідо­мість ще не піднялася на той рівень, на якому стає можливим свідомий відбір фактів дійсності, їх узагальнення і пере­тво­­рення в художній твір. Вони не володіють правом на художнє пере­тво­рення фак­тів. Їхня творчість зв'язана по руках і ногах фактами неузагаль­не­ної дій­сності. Не випадково мистецтво поезії знаходиться для них в од­но­му ряду з умінням плавати, або їздити верхи, або стріляти з лука. Вони май­ст­ри фор­ми, але ще не повноцінні літературні автори" (Там само. С. 93).

Еволюційний перехід від несвідомого до свідомого автор­ства ділить іс­то­рію розвитку мовлення на два великі періоди в становленні цивілізації — мовлення, яке не відокрем­люється мовцем від свого "я", і мовлення, що усві­дом­­люється мовцем, контролюється й регулюється ним. Стосов­но спіл­куван­ня цей перехід означає виникнен­ня професійних мовців як комуні­кан­тів, здатних усвідомлювати своє мовлення й акт спілкування і керувати ни­ми.

Перше відчуження твору від автора. Перехід від несвідомого до свідо­мо­го авторства не є стрибкоподібним. Для виникнення свідомого авторства як загальнолюдського явища мав бути поштовх, що змінив би психологію лю­дей. Таким зовнішнім до психіки людини поштовхом було виникнення пи­семності. Письмо лягло в основу першого відчуження твору від мовця й усвідомлення свого авторства, а значить і виникнення професіонального мов­лення й професійних мовців, які здатні виступати професійними кому­ні­кан­тами і впливати на великі групи людей.

Перше, початкове відчуження твору від автора стало тією обов'язковою умо­вою, за якої в історії людства почався загальний процес виникнення сві­домого авторства, а також професіонального мовлення та спілкування, коли текст, створений автором, аналізувався й правився (редагувався) протягом певного часу самим же автором або іншими людьми, що були фахівцями сло­ва, зналися на законах мовлення та спілкування.