9.2. Методи досліджень масової комунікації.

Цей розділ написано за книгою В. В. Різуна та Т. В. Скотникової “Методи на­укових досліджень у журналістикознавстві” (К.: Преса України, 2007).

Наукові знання передбачають доказове пояснення фактів, їх осмислення у системі понять певної науки. При цьому особиста переконаність дослідника, його віра, ідеологія, емоції й навіть так званий „здоровий глузд” у науці до­ка­зами не вважаються. Існують критерії науковості знань — це правила, за яки­ми оцінюється відповідність (невідповідність) отриманих знань стан­дар­там наукового знання. До критеріїв науковості знань належать: об’єк­тив­ність, доказовість, раціональність, методичність, системність. Специфі­ка наукової діяльності передбачає:

• відповідність отриманих результатів дослідження критеріям науковості;

• усталену структуру наукового твору (дисертації, статті, доповіді тощо);

• науковий стиль викладу.

У науці вагомими аргументами вважаються лише такі дані, які отримано за відповідними правилами і з дотриманням відповідних процедур. Тільки та­кі дані надають науковому дослідженню переконливості й доказовості.

Відомо, що певну теорію можна вважати науковою, якщо вона:

• описує певну групу явищ матеріального чи духовного світу (тобто від­дзер­калює досліджувані явища у статиці);

• розкриває закономірності функціонування цих явищ (тобто описує дослі­джу­вані явища в динаміці);

• передбачає результати такого функціонування (тобто здатна більш-менш точно спрогнозувати подальший розвиток досліджуваних явищ).

9.2.1. Структура і логіка наукового дослідження.

У будь-якому науковому дослідженні можна виділити кілька етапів:

• обрання проблеми для дослідження;

• аналіз наукових праць, які стосуються досліджуваної проблеми;

• формулювання мети і визначення завдань дослідження;

• структурування проблеми;

• розробка робочих гіпотез, тобто висунення припущень про характер за­леж­ності параметрів від факторів;

• операціоналізація досліджуваних понять: визначення емпіричних катего­рій, одиниць аналізу, індикаторів тощо;

• вибір оптимальних методів збирання даних, а також способів їх обробки, аналізу й узагальнення;

• планування дослідження;

• збирання даних;

• обробка, аналіз та інтерпретація отриманих даних;

• оформлення результатів дослідження у вигляді дисертації, статті, моно­гра­фії тощо.

Вибір проблеми й теми для наукової роботи передбачає наявність об’єк­та дослідження. Об’єкт — це обраний для вивчення конкретний фрагмент реальності (процес або явище). Об’єкт дослідження — це процес або явище, що породжують пpоблемну ситуацію й обрані для вивчення (Довідник здо­бу­вача наукового cтупеня: Зб. нормат. док. та інформ. матеріалів з питань атестації наук. кадрів вищої кваліфікації / Упоряд. Ю. І. Цеков; Передмова до 3-ro, 2-го і з переднього сл. до 1-го вид. Р. В. Бойка.— 3-тє вид., випр. і допов.— К.: Ред. “Бюл. Вищої атестац. коміс. України: Вид-во ”Толока”, 2004.— С. 16).

Суб’єктивний світ людини є предметним світом, що складається з пред­ме­тів, тобто пізнаних об’єктів, про які є знання. А самі об’єкти, як ком­по­нен­ти реальності, протистоять суб’єкту в його предметно-практичній і піз­на­ва­льній діяльності (Психологічний словник / За ред. В. І. Войтка.— К.: Го­ловн. вид. видавн. об’єд. “Вища школа”, 1982.— С. 108). Люди живуть у сво­єму, предметному світі; вони його створили, пізнавши дійсність. І якщо хтось хоче вивчити людський світ, він вивчає предмети, які оточують людей і якими люди користуються. Предмети вивчають, а не пізнають, з ними зна­йом­ляться, ними оволодівають.

Світ відкривається людині через її відчуття та розум. Людина не може пізнавати те, чого вона ніяк не відчуває чи про що не має жодного здогаду. Явище, дане людині у найзагальнішому вигляді і про що у неї немає до­с­тат­ньо знань, розглядається як непізнане, як та частина реальності, яка проти­сто­їть свідомості, знанню. Це предмет пізнання, а не вивчення. Предмет пі­знання називається об’єктом. Об’єкт — “матеріальний предмет пізнання і практичного впливу з боку людини (суб’єкта)” (Словник іншомовних слів / За ред. О. С. Мельничука.— К.: Головн. ред. УРЕ АН УРСР, 1974.— С. 473).

Словом об’єкт ми позначаємо непізнаний предмет, який певним чином людина виділила з об’єктивної реальності, але ще не пізнала, бо не знайшла та­ких методів доступу до об’єктивної дійсності, які дозволили б їй здобути знан­ня про той об’єкт.

Кожен об’єкт має шанс стати предметом, тобто стати тією частиною піз­на­ної дійсності, про яку сформовано знання і яку можна вивчати в школі чи вищому навчальному закладі, якою можна оперувати у своїй діяльності. “Тра­н­с­формація об’єкта в предмет означає перехід суб’єкта від пізнання об’­єк­та до його практичного перетворення” (Психологічний словник / За ред. В. І. Войтка.— К.: Головн. вид. видавн. об’єд. “Вища школа”, 1982.— С. 108).

Первинний опис об’єкта відбувається через віднесення його до певної пред­метної сфери, ідентифікацію зі знайомими предметами методом зі­с­тав­лення, порівняння, аналогії тощо. Якщо у небі ми фіксуємо якийсь об’єкт, то уподібнюємо його зі знайомими уже нам предметами і за аналогією нази­ва­є­мо непізнаний об’єкт як такий, що схожий на ракету, чи літак, чи тарілку, чи величезну цигарку… І тільки організувавши своє дослідження об’єкта, за­с­то­сувавши певні методики, ми дійшли до висновку, що то нове явище у при­ро­ді Землі, дали йому назву, тобто нарекли предметом, з яким можна озна­йо­митися, прочитавши дослідження.

У методології науки ще з радянських часів сформувалося коректне розме­жу­вання об’єкта пізнання і предмета вивчення (Лекторский В. А. Принципы воспроизведения объекта в знании // Вопр. философии.— 1967.— № 4.— С. 44—54; Садовский В. Н. Методологические проблемы исследования объек­тов, представляющих собой системы // Социлогия в СССР / В 2-х томах. Ред.-сост. Г. В. Осипов. Изд. изм.— М.: Мысль, 1966.— Т. 1.— С. 180—189; Щедровицкий Г. П. О различии исходных понятий «формальной» и «содер­жа­тельной» логики // Проблемы методологии и логики наук.— Томск, 1962.— С. 81—92; у збірниках: Ленинская теория отражения в свете раз­ви­тия науки и практики.— София: Наука и искусство, 1981.— Т. 1.— 688 с.; Логика и методология науки / Отв. ред. М. Э. Омельяновский.— М.: Наука, 1967.— 340 с.; Проблемы логики научного познания / Отв. ред. П. В. Та­ва­нец.— М.: Наука, 1964.— 410 с.).

Так, В. Садовський писав:

“…Будь-яка річ, явище, процес, будь-яка сторона, будь-яке відношення між явищами — одне слово, все те, що пізнається, являє собою об’єкт дослі­джен­ня, оскільки воно ще не пізнано і протистоїть знанню. Ті самі речі, яви­ща, процеси, їхні сторони й відношення, оскільки вони вже відомі, зафіксо­ва­ні з певного боку в тій чи іншій формі знання, “дані” в ній, але підлягають дальшому дослідженню, є предметами” (Садовский В. Н. Методологические проб­лемы исследования объектов, представляющих собой системы // Соци­ло­гия в СССР / В 2-х томах. Ред.-сост. Г. В. Осипов. Изд. изм.— М.: Мысль, 1966.— Т. 1.— С. 181).

Розв’язання проблеми передбачає досягнення певної мети. Щоб досягти по­ставленої мети, треба розв’язати кілька завдань. Формулювання завдань є ду­же відповідальним моментом, оскільки така чи інакша постановка зав­дан­ня тягне за собою ті чи інші наступні кроки дослідження. Завдання дослі­джен­ня — це система досліджуваних питань, відповідь на які дає змогу до­сяг­ти мети дослідження. Кожне з них можна розв’язати, застосувавши пев­ний метод дослідження. Визначення мети, завдань і методів дає змогу нау­ков­цеві чіткіше уявити собі, що саме йому слід зробити під час дослідження.

На етапі аналізу існуючих літературних джерел, присвячених об’єктові до­слідження, науковець оцінює структуру цього об’єкта, виділяє окремі еле­менти, розглядає зовнішні і внутрішні зв’язки між ними тощо. У результаті фор­мується концептуальна модель досліджуваного явища. При цьому зазда­ле­гідь невідомо чи є ця модель правильною, а чи неправильною. У процесі до­слідження концепція піддається уточненню й виправленню.

Обов’язковим етапом побудови концептуальної моделі є формулювання гі­потез. Гіпотези — це власні припущення про структуру об’єкта, характер зв’я­зків між його елементами (факторами і параметрами) і про їхнє функ­ціо­ну­вання. Ці уявлення потребують перевірки у процесі дослідження.

Кожне із завдань наукової роботи можна вважати робочою гіпотезою, а кон­цептуальна модель виступає метою дослідження.

Перевірка гіпотез можлива лише тоді, коли всі поняття, що їх містить гі­по­те­за, пройшли операціоналізацію (тобто відомо, як вимірювати кожну харак­те­ристику об’єкта) й одержали емпіричну інтерпретацію (тобто відомо, про що свідчитиме результат вимірювання). Правильно проведена опера­ціо­на­лі­за­ція свідчитиме про те, що ми вимірюємо саме те, що хочемо виміряти. Напри­к­лад, якщо в дослідженні поставлене завдання оцінити ефективність передви­бор­ної рекламної кампанії певної партії, то поняття „ефективність передви­бор­ної рекламної кампанії” треба операціоналізувати, тобто дати визначення, що саме у цій роботі мається на увазі під „ефективністю” і які емпіричні інди­ка­тори свідчитимуть про міру цієї ефективності.

Завершальний етап досліджень — аналіз отриманих емпіричних резуль­та­тів. Він починається з перевірки гіпотез: чи підтвердилися вони емпірич­ни­ми даними, чи ні. Іноді для цього досить переглянути відповідні таблиці от­риманих даних, іноді отримані дані допускають різні тлумачення, а тому виникає потреба у додаткових дослідженнях.

Інтерпретація результатів і оцінка гіпотез завершуються оцінкою концеп­туа­ль­ної моделі: що в ній відповідає емпіричній дійсності, що — ні, в яких напрямах треба її розвинути, доповнити, в яких — переглянути, а то й зовсім відкинути. Паралельно з інтерпретацією результатів часто розглядають про­г­ноз розвитку досліджуваного явища, навіть якщо перед дослідником не сто­ять прогностичні завдання.

Дослідження завершується формулюванням висновків і рекомендацій. По­трібно визначити, чи виконано поставлені перед дослідженням завдання і наскільки повно вони розв’язані, розглянути причини, внаслідок яких деякі завдання залишилися невирішеними. Необхідно показати, який внесок до­с­лі­дження зробило в теорію розглядуваної проблеми, сформулювати прак­тич­ні рекомендації.

9.2.2. Класифікація методів досліджень.

Метод. Слово метод походить з грецької мови і перекладається як шлях дослідження. Нині під методом розуміють спосіб досягнення певної мети, спо­сіб розв’язання конкретного завдання, а також сукупність прийомів й опе­рацій, спрямованих на пізнання реальності.

Існують кілька класифікацій методів досліджень. З філософської точки зо­ру методи можна поділити на загальнонаукові і спеціальні.

До загальнонаукових методів належать: спостереження, порівняння, ви­мі­рю­вання, експеримент, узагальнення, абстрагування, формалізація, аналіз, синтез, індукція, дедукція, аналогія, моделювання, ідеалізація, ранжування, а та­кож аксіоматичний, гіпотетичний, історичний і системний підходи.

До спеціальних методів відносять методи, застосовувані у певній конк­рет­ній галузі науки. Наприклад, до спеціальних методів філологічних і со­ці­аль­них наук належить контент-аналіз текстів. Є ще специфічні методи, які, як правило, являють собою модифікований спеціальний (чи навіть за­галь­нонауковий) метод, розроблений для вирішення якогось конкретного зав­дання дослідження.

Ще одним підходом до класифікації наукових методів є поділ їх на ем­пі­рич­ні (дослідні) і теоретичні. В основі такого поділу лежить ступінь абстрак­ції: емпіричні методи конкретніші, теоретичні — абстрактніші.

Крім того, всі методи можна умовно поділити на дві великі групи: перші з них використовуються для збирання емпіричних даних (спостереження, ек­с­перимент, опитування тощо), а другі — для кількісного і якісного аналізу от­риманих даних (статистична обробка даних, класифікація, групування, ти­пологізація тощо).

Отже, науковий метод — це конкретний шлях наукового дослідження, який дає змогу отримати нові наукові результати і досягти мети до­с­лі­джен­ня. Науковий метод передбачає застосування раніше накопичених знань для дослідження ще не вивчених явищ і проблем. За своєю формою науковий ме­тод являє собою сукупність принципів, правил і процедур пізнання.

Підходи. Гранично широкі методи називають іноді підходами (на­при­клад, системний підхід, описовий і природничонауковий підходи). Але чим кон­кретнішим передбачається результат дослідження, тим конкретнішим має бути й метод для його одержання.

Описовий (ідеографічний) підхід передбачає вивчення об’єкта до­слі­дження шляхом опису доступних для спостереження рис і характеристик цьо­го об’єкта. Описовий підхід реалізується в описових методах, таких як кла­сифікація, типологізація, аналіз документів, історичний і біографічний ме­то­ди. Крім того, описовий підхід певним чином присутній у методі спо­сте­ре­ження. Описові методи спрямовані на одержання інформації, яка дає доволі повний опис об’єкта, всіх його важливих кількісних і якісних характеристик.

Природничонауковий підхід передбачає більший ступінь втручання до­слід­ника у досліджувану сферу, використання спонукальних прийомів, емпі­рич­них (дослідних) методів і вивчення зворотної реакції об’єкта дослідження. Цей підхід реалізується, насамперед, в експериментах, а також певною мірою в опитуваннях, соціометричних і проективних методиках. Емпіричні методи треба застосовувати тоді, коли завдання дослідження передбачає з’ясування причино-наслідкових зв’язків між елементами досліджуваного об’єкта (фак­то­рами і параметрами).

Кількісний і якісний аналіз. Суспільство можна вважати макросоціологіч­ною системою, в якій основними структурами є великі соціальні групи, соці­аль­ні інститути й організації, досліджувати які треба кількісними методами (наприклад, опитуваннями). Такі методи дають змогу раціонально поясню­вати масові суспільні процеси.

Проте кількісні методи не призначені для дослідження поведінки окремих людей чи малих груп, оскільки поведінка конкретних суб’єктів визначається не тільки об’єктивними соціальними законами, а й суб’єктивними чин­ни­ка­ми — особистими обставинами, які складають „життєвий світ” кожної лю­ди­ни (власні стереотипи, установки і мотиви, унікальний соціальний досвід, рівень інтелекту, моральні норми та інші особливості суб’єкта). Аналогічно можна сказати, що свій специфічний „життєвий світ” має кожна родина, тру­до­вий колектив, студентська група, „тусовка”, тобто будь-який локальний мік­росоціум.

Для дослідження цих особливостей використовують якісні методи. Вони націлені не стільки на фіксацію кількісних параметрів досліджуваних явищ (хоча певні кількісні виміри є й тут), скільки на з’ясування суб’єктивно-спе­ци­фічних чинників життя мікросоціумів, а також тих мотивів, якими керу­ють­ся у своїй діяльності люди.

Виділяють такі якісні методи: 1) етнографічний; 2) історичні дослідження локальних мікросоціумів; 3) метод дослідження випадків (case study); 4) біо­гра­фічний метод і його різновиди (усна історія, історія життя, історія роди­ни); 5) метод grounded theory — сходження до теорії (створення мінітеорії). Активно використовуються в якісних соціальних дослідженнях метод вклю­че­ного спостереження, моделювання ситуацій, провокування соціальних дій, „мізковий штурм”, швидка оцінка учасниками, ігрові методи та ін. — усього біля сорока методів.

Об’єктивною основою для поширення кількісних методів (тобто методів з елементами статистики) у гуманітарних дослідженнях є потреба встановити кількісну міру явищ і процесів суспільного життя. Якщо вдається встано­ви­ти кількісну міру відповідної якості, то наукове дослідження досягає най­біль­шої глибини.

При цьому твердження про те, що кількісні методи кращі (або гірші) за якісні, є некоректним. Кращим є той метод, який найбільшою мірою від­повідає конкретному завданню дослідження.

Методи збирання даних дають відомості про певні прояви об’єкта, а ме­то­ди аналізу характеризують сутність цього об’єкта. Як правило, в науковому дослідженні застосовують або сутнісно-описовий, або сутнісно-кількісний аналіз.

Сутнісно-кількісний аналіз полягає не лише в тому, що дослідник опе­рує певними кількісними, цифровими показниками (цифрові показники мо­жуть використовуватися і в описовому аналізі). Кількісний аналіз — це ви­яв­лення і формування системи числових характеристик досліджуваних об’­єк­тів. Кількісний аналіз дає змогу встановити абсолютну і відносну міру роз­глянутих рис і властивостей об’єктів і виявити ступінь чи силу їх прояву.

Є сфери, в яких без кількісного аналізу не обійтися і де він може дати най­більший ефект. У гуманітарних науках до таких сфер належать насамперед ма­сові явища і процеси: економічні, демографічні, соціальні, політичні, кому­ні­каційні, культурні тощо.

Але ці методи можуть бути ефективними й у дослідженні багатьох інди­ві­дуальних явищ, якщо такі явища вивчаються системно (всебічно), тобто роз­гля­даються як певна сукупність елементів з відповідними взаємозв’язками.

Інформація про ті чи інші видимі властивості досліджуваних об’єктів, по­да­ні в описовому вигляді чи у вигляді якихось кількісних показників, функці­о­на­ль­них чи ймовірнісних залежностей, самі по собі не можуть схаракте­ризу­вати внутрішню сутність досліджуваних об’єктів. Цю сутність дослідник має розкрити за допомогою сутнісно-змістового (якісного) аналізу, тобто дока­зо­во й аргументовано інтерпретувати отримані дані.

Готуючи наукову роботу, дослідник повинен зібрати й проаналізувати пев­ні фактичні дані про свій предмет дослідження. Для того, щоб правильно це зробити, треба знати існуючі методи збирання первинної інформації і до­тримуватися вимог до збирання даних. Від достовірності зібраного мате­ріа­лу залежить змістова насиченість майбутньої наукової роботи (магістерсь­кої, дисертації, статті, монографії).

Мета-аналіз. Нова методика узагальнення досліджень у певній галузі, за певним напрямком. Передбачається, що в результаті аналізу вже проведених досліджень та їхніх результатів, текстів дослідників, можна отримати ста­тистично обгрунтовану загальну “картину” досліджуваного явища.

Вимоги до наукових методів. Достовірні результати дослідження можна отримати, якщо використовувати науково обґрунтовані методи, тобто мето­ди, які відповідають таким критеріям:

1. Валідність, тобто відповідність (повноцінність, придатність) процедур і отримуваних даних поставленому завданню.

2. Надійність, тобто можливість одержати стійкі показники. Надійність ме­тоду можна встановити двома способами:

• порівнюючи результати, одержувані за цією методикою різними людьми;

• порівнюючи результати, одержувані за тією самою методикою в різних умовах.

3. Однозначність, тобто якою мірою одержувані за допомогою цієї мето­ди­ки дані відбивають зміни саме тієї і тільки тієї властивості, для оцінки якої ця методика застосовується.

4. Точність, тобто здатність методики реагувати на найменші зміни оці­ню­ваної властивості.