2.1.5. Фази існування маси.

Маса не є спільнотою, яка раптом з’являється й раптом зникає. Вона має свій онтогенез, тобто при­ро­ду народження і смерті. З цієї точки зору виді­ли­мо три фа­зи існування маси:

1. фаза зародження, пов’язана з виникненням масового настрою серед лю­дей;

2. фаза гуртування масових індивідів, заражених масовим настроєм, і фо­р­мування суспільної думки, масової сві­до­мості;

3. активна фаза, фаза масової поведінки, що регулюється масовою сві­до­містю.

Смерть, розпад, зникнення маси можливі на другій фазі, якщо гур­тування в результаті не може завершитися успішно й маса руй­нується сама собою або під упливом зовнішніх чинників. Звернення від третьої до другої фази від­бувається постійно, маса завжди має загрозу розпаду, якщо її вчасно не під­­­­три­му­вати або вона сама вже не має внутрішньої енергії та внут­рішнього потенціалу для самоіснування.

Комунікація для маси є тим природним се­редовищем, тою “екологічною сис­темою”, від якої за­­лежить життя або смерть маси. Поза масовою кому­ні­кацією вона не може існувати, бо маса не є автономним, морфо­логі­ч­ним ор­га­нізмом, вона живиться емоціями, закликами, тезами тощо, почутими на­сам­перед від своїх вождів.

ЗМК у цій ситуації виконують роль або того самого вождя, провідника, по­радника, або посередника між народом і його керманичами. У демо­к­ра­тич­них суспільствах ЗМК привласнюють собі роль “об’єктивного, чесного, не­у­передженого джерела інформації”. Проте це не міняє суті справи, ос­кіль­ки, з одного боку, відбувається привласнення ролі “джерела інформації”, з ін­шого боку (найголовніше!), маса не володіє тими засобами, способами, тех­­но­логіями, які дозволяють їй регулярно, планомірно, на науковій основі перевіряти “джерело інформації” щодо рівня його об’єктивності, чесності, неупередженості. Функцію контролера за діяльністю ЗМІ виконують гро­мад­ські організації, але вони теж організаційно й технологічно обмежені у здій­сненні контролю.

2.1.6. Масифікація.

Механізм масифікації. Не можна ототожнювати масу зі звичайною су­ку­п­­ністю лю­­дей, навіть великою, тільки виходячи з того, що наша пси­хі­ка все-таки соціальна і має багато спільного для кожного. Спільне для кожного є ли­ше матеріалом, з якого формується ма­са як явище, що в результаті має свою свідомість і по­ве­дін­­ку. Через це важливим є розуміння того процесу, який пе­ре­творює людину в члена маси.

Людина в масі починає чи­ни­ти за її законами і на основі дії механізмів тво­рення маси стає її частинкою, втрачаючи своє я. Для нас це важливо хоч би з тої точки зору, що сучасні ЗМІ “працюють” не стільки з ма­сами, як кон­к­ретною людиною, яка найчастіше сама си­дить перед радіоприймачем, теле­ві­зором або читає газету. По­­ки вона це робить, вона не є частинкою маси; зі сві­до­мі­стю людини мають відбутися певні трансформації на основі ті­єї “ма­со­вої людини”, яка продовжує жити в кожному з нас, щоб стати повно­прав­ним членом маси. Таким чином, ЗМІ пра­­цюють безпосередньо з масовою лю­диною, яка має по­тен­ційні характеристики, властиві масі, і масифікують люди­ну.

У науковій літературі в цілому описано механізм масифіка­ції, процес пе­ре­творення людини в члена маси. Оскільки “ма­­са являє собою певне нове ціле, що не зводиться до су­ми людей, які в нього входять”, і “за законами сис­тем­но­го підходу… система не дорівнює сумі складників”, а “кож­на нова люд­ська система, група або маса, утворює но­ву соціально-психологічну якість, яку можна зрозуміти тіль­ки через розгляд цієї системи, але не через до­слі­джен­ня окремих індивідів” (Ольшанский Д. В. Психология масс.— СПб: Питер, 2001. С. 33),— то роз­­гляд питання масифікації індивіда має здій­снюватися з по­гля­ду виділення тих його психологічних процесів, які зму­шують індивіда перетворюватися в члена маси.

“Ми вважаємо,— пише Д. В. Ольшан­сь­кий,— що в основі психологічних ме­ханізмів формування ма­си ле­­жать не стільки активні фактори (чиїсь прагнення за­ра­­жа­ти, навіювати, переконувати), але і фактори “па­сив­но­го” ро­ду (зго­да, готовність піддаватися відповідним прагненням). Тим біль­ше, масовий стан — це, історично, найбільш при­род­ний стан людей, який диктувався їм не­об­хідністю виживати й протистояти природі. Для та­ко­го стану була природною наяв­ність факторів “пасивного ро­ду” (Там само. С. 81—82).

Відомо, що при сучасному підході до аналізу масового спілкування, його органі­за­ції виходять з того, що аудиторія виконує ак­тив­ну роль. “…Люди знач­ною мірою по-своєму протидіють мас-медіа. Ніхто не заперечує, що мас-медіа впливають на людей. Але їхні впливи не є однозначно визначеними чи аб­со­лют­ни­ми, як вважалося раніше… аудиторію не мож­на обґрун­то­ва­но роз­глядати лише як “жертву” медіа-впли­ву” (Джеймс Лалл. Мас-медіа, комунікація, куль­ту­ра. Глобальний підхід.— К.: “К.І.С”, 2002. С. 94)^*.

Таким чином, науковці нині обирають суб’єктно-суб’єктний підхід до ма­со­вої комунікації, визнаючи за масами право бу­ти суб’єктом масового спіл­ку­вання, проте за­ли­шаючи за мовцем право розглядати масу як об’єкт сво­­го впливу.

Підставою для такого твердження є й та теза, що масова комунікація не стільки процес спіл­кування з масами, скільки процес масифікації лю­дей, тобто процес створення маси через підключення індивіда до масової сві­домості. Відповідно ЗМК чи ЗМІ мають справу не так з кінцевим резуль­та­том (сфор­мо­ва­ною масою), як з масою у процесі її становлення.

Усі інститути й засоби масової дії — релігія, мода, чутки й плітки, рек­ла­ма, зв’я­зки з громадськістю (PR), політичні пар­тії і масові рухи — мають су­ге­стивний компонент неми­ну­че. Все залежить від політичної й загальної культури суспіль­ства, політичної волі народу й влади. Сугестія може бути спря­­­­мованою на зло і на добро, бути гіпертро­фо­ва­ною і зве­де­ною нанівець. Протидія прямій, гіпертрофованій су­ге­стії за­ле­жить від сили індивідуалізації свідомості. Сильній осо­би­сто­сті потрібна плюралістична система ЗМК як су­ге­­стив­­них ін­ститутів, щоб протистояти масифікації ж себе. Але й плю­ра­лістична система не є запорукою уникнення сугестії. Весь секрет у “добро­віль­ному” виборі собі суге­сто­ра, що зу­мо­в­лено збігом поглядів, позицій, пот­реб тощо. Як пише Д. В. Ольшанський: “Найбільш дивне полягає в тому, що нас ні­хто не примушує робити це. Як кажуть, “добро­віль­но і з пі­снею” ми щоразу віддаємося тій масовій людині, яка… постійно прокидається в нас” (Ольшанский Д. В. Психология масс.— СПб: Питер, 2001. С. 10). Так від­бувається тому, що спрацьовує природний пси­хо­логіч­ний механізм ма­сифікації, який закладено в нас і суть яко­го полягає в необхідності іден­тифікації се­бе з ін­ши­ми для нормального існування в соціумі. Ця іден­­ти­фі­ка­ція полягає в зна­хо­джен­ні спіль­­­ного для всіх у собі.

Таким чином, “з піснею і доб­ро­віль­но” піддаємося сугестивній дії ЗМК, якою б плюралі­стич­ною системою ці засоби не були і яким би правом віль­но­­го вибору ми не володіли. “Не дивлячись ні на що, вона все ще жива, ця геть нецивілізована “масова людина”. І ще­зну­в­ши на деякий час з навчаль­них програм та універ­си­­­тет­ських кур­сів, вона постійно продовжує показу­ва­ти се­бе — то в страй­ках шахтарів, то в діях мешканців тих чи інших ре­гі­о­нів на перекривання автомагістралей з ме­тою протесту проти дій вла­ди, то в акціях гро­ма­дян­сь­кої непокори. Не треба далеко ходити за прикла­да­ми — вона продовжує показувати себе в мітингах і пікетах опо­зиції, у по­хо­дах націоналістичних орга­ні­зацій, а також у наймасовіших виставах су­ча­с­ності — ви­бор­чих кампа­ні­ях” (Там само. С. 7).

Причини масифікації особистості. Причиною того, що люди піддають­ся масифікації, є їхня психологія, в якій домінують дві протилежні тен­­ден­ції: тен­денція до індивідуалізації та тен­ден­ція до ін­­­фляції особистості.

Інфляція особистості проявляється в намаганні розчинитися в масовій куль­турі, жити на рівні потреб тієї субкультури, апологетом якої стає лю­дина.

Основною причиною втягування людини в масу є її психологічна готов­ність стати частинкою маси і без впливу масифікатора. Маса впли­­ває на лю­дину, змінюючи її свідомість і поведінку. З. Фрейд намагався пояснити, що від­бувається з людиною у масі, по­си­­лаючись на Г. Ле Бона: “У масі… сти­ра­ються інди­віду­аль­ні досягнення окремих людей і тим самим щезає їхня сво­є­рід­ність. Расове несвідомо виходить на перший план, ге­терогенне гу­бить­ся в гомогенному. Ми сказали б, що зно­ситься, знесилюється психічна над­будова, по-різному роз­винена в окремих людей, і оголюється (стає діє­вим) під­свідомий фундамент, у всіх однаковий.. Ле Бон… вва­жає, що у цих ін­дивідів наявні і нові риси, яких вони не ма­ли” (Фрейд Зигмунд. Психо­ана­ли­ти­ческие этюды.— Минск: ООО “По­пурри”, 2001. С. 424—425).

На думку З. Фрейда, який цитує Ле Бона, є три причини ма­­сифікації. Пер­ша. Індивід у масі отримує почуття не­збаг­нен­ної потужності, якому він мо­же віддатися, чого не зро­бить сам на сам, стримуючи себе. В анонімній і без­від­по­ві­даль­ній масі почуття відповідальності щезає. Друга. Людина в масі віль­но піддається зараженню, запалюванню, під упли­вом чого легко від­мов­ля­ється від власних інтересів на ко­ристь масовим. Третя. Здатність людини у масі легко під­да­ва­­тися навіюванню. При цьому повністю губиться свідома осо­­бистість, воля і здатність відрізнятися відсутні, всі почуття і дум­ки орієн­то­вані в напрямку, заданому кимось. “Відповідно,— цитує Фрейд Ле Бона, кла­сика теорії мас,— головні розрізнювальні ознаки індивіда, який знахо­­­ди­ть­­ся у масі, такі: втрата свідомої особистості, пере­ва­га несвідомої особи­сто­сті, орієнтація думок і почуттів в одному і тому ж напрямку внаслідок навіювання і зара­жен­ня, тенденція до безвідмовного втілення навіюваних ідей. Індивід не є більше сам собою, він став безвольним ав­томатом” (Там са­мо.— С. 427).

Невже людина добровільно кидається в ма­су? Що її спонукає до цього? У науці є на ці запитання від­по­відь.

“На наш погляд,— пише Д. В. Ольшанський,— в історії люд­ства ніколи б не виникало ніяких мас, якби індивіди са­мі не мали особливої потреби об’є­д­ну­­ва­тися в такі маси. Тіль­ки власні, внутрішні потреби людини народжу­ють осо­б­ливий мотив — об’єднання з собі подібними заради са­мозбере­жен­ня, досягнення якогось зиску або внут­ріш­ньо­го стану…” Внутрішніми ста­на­ми є “насамперед емоційно-афективні стани (до того ж як позитивні, так і не­га­тив­ні), для регуляції яких людині треба бути у масі. Як пра­ви­ло, така потреба має неусвідомлюваний характер…” І да­лі: “В основі виник­нен­ня маси лежать індивідуальні по­т­ре­би в ідентифікації себе з великою кількістю людей для ре­гуляції своїх емоційних станів. До того ж ця по­треба най­частіше актуалізується в тих випадках, коли мо­ва йде про сильні емоційні стани, з якими сам індивід спра­­ви­ти­ся не може. Тоді йому і по­трібна особлива іден­ти­­фі­ка­ція — не психологічне ототожнення себе з ін­ши­ми, а фі­зич­не об’єднання з ними (виділення наше.— В. Р.)” (Ольшанский Д. В. Психология масс.— СПб: Питер, 2001. С. 35).

Людина — істота соціальна, тому людство має дві проблеми:

1. соціологізувати істоту, тобто зробити її людиною;

2. соціологізувавши істоту, надати їй властивостей досконалої особисто­сті, тобто ви­ховати в ній людську гідність, самосвідомість.

Виховання особистості тримається на ідеальному уявленні про ізольовану людину, на міфі, на абстракції. Але цей міф для суспільства є життєдайним і потрібним.

Як говорив Аристотель, тільки боги й звірі можуть жити поза суспіль­ством. Індивідуум — це абстракція, ідеальне уявлення про ізольовану люди­ну. На практиці міф про індивідуум нездійснений, людина виникає й існує тільки у взаємодії з іншими людьми і під їхнім упливом.

Історія масовокомунікаційних взаємостосунків — це істо­рія впливу лю­ди­ни на людину, людини на групу людей, групи людей на людину. В цій іс­торії немає переможців і немає переможених, бо природа людини така, що, з одного боку, вона є індивідом, особистістю, з іншого боку, представником соціуму, суспільства.

“Отже, закладена в нас біологічно програма поведінки не­достатня для того, щоб ми були людьми. Вона до­пов­ню­ється програмою, записаною в зна­ках культури. І ця про­грама — колективний твір. Отже, наша поведінка за­в­жди знаходиться під дією інших людей, і захистити себе від цієї дії яки­мось жорстким бар’єром ми в принципі не мо­жемо. Хоч і трапляються та­кі дубові голови, які на­ма­га­ються це зробити” (Кара-Мурза С. Г. Манипу­ля­ция сознанием.— К.: Оріяни, 2000. С. 11).

Людина, як соціологізована біологічна істота, від природи є носієм ін­ди­ві­дуального, особистісного і загального, масового. До рук професійних ко­му­нікантів потрапляють не стерильні, стовідсотково індивідуалізовані осо­би­стості, а вже масифіковані вихованням індивідууми. Робота комунікантів може бути спрямована на пошук і підсилення або масового в індивідуумі, або особистісного в масовій людині. Сфера масового спілкування пере­д­ба­чає якраз пошук і увиразнення масових ознак в людині.

Основне суспільно важливе завдання при масовій кому­ні­ка­­­ції — не ого­ло­шувати війни впливам і по-дон­­кі­хо­тівськи боротися з вітряками, а знайти можли­вість при­­лаш­тувати у природному масовокомуніка­цій­ному контексті різного виду впливів відкриті й гуманістичні способи масифікації.

Заглиблюючись у природу маси та масового індивіда, ми мо­жемо знайти ще один аргумент для пояснення самочин­но­го втягування людини в масу, який лежить в площині психо­фі­зіології людини як істоти. Людині прита­ман­ні два не­зви­чай­ні рефлекси — рефлекс свободи і рефлекс рабської по­кір­но­­сті (Павлов И. П. Двадцатилетний опыт объективного изучения выс­шей нер­в­ной деятельности (поведения) животных.— М.: Наука, 1973. С. 240). Ос­тан­ній природний рефлекс може бу­ти тим пси­хо­фі­зіо­логічним механізмом, який упокорює лю­дину в масі.

Таким чином, “за задоволення потреби бути в масі й ре­гулювати свої емо­ції індивіду доводиться розрахо­вува­ти­­ся відмиканням раціональних ком­по­нентів психіки, зни­жен­ням критичності сприймання, почуття власного “я” і в цілому тимчасовою деіндивідуалізацією. Однак і це є при­родним для люд­ської психіки. Якщо погодитися з біль­ші­стю психологів, які вважають, що людині притаманна пот­реба бути особистістю (пов’язана з розвитком ін­ди­ві­дуальної свідомості і самовизначення, тобто з вира­жен­ням прогре­сив­ної тенденції загальнолюдського розвитку), то можна передбачити й ін­ше. Людині притаманна і про­ти­лежна потреба, регресивного характеру — потреба не бути особистістю, а навпаки, розчинитися в масі... Саме стом­лю­­ю­чись від індивідуальної свободи і, головне, пов’язаної з нею індиві­ду­аль­ної відповідальності, від необхідності жи­ти все більш раціонально, індивід ті­кає в масу” (Див. Ольшан­ский Д. В. Психология масс.— СПб: Питер, 2001. С. 37). “Втеча від свободи” є чи ненайбільшою внутрішньою силою людини, що перетворює її в учасника маси.

Отже, певна потреба штовхає людину в масу. Згодом по­треба бути в масі зникає і людина виходить з неї, але вже з ти­ми чи іншими, навіть хроніч­ни­ми змінами в психіці, що сфо­­р­­мувалися під упливом масової психіки, яка веде до втра­ти особистості, руйнування соціальних ролей, які вико­ну­ва­ла лю­дина, ретроградної амнезії (втрати пам’яті на певні по­дії, що були під час іс­нування маси). Почуття, настрої, емо­ції в масі мають надіндивідуальний характер. Спрямована на втілення високих ідей, маса більш моральна, колек­ти­вістська, ніж егоїстична особистість. Перебування в такій масі залишає по­зитивний відбиток на особистості.

Поняття про масифікацію як процес втягування лю­ди­ни в масу для про­фе­сійних комунікаторів без сумніву є ча­сти­­ною професійних знань. Оче­вид­ним є й те, що від розу­мін­ня цього процесу залежать технології, мето­ди­ки й методи професійної масовокомунікаційної діяльності. Зро­зуміло, що спря­му­ван­ня процесу масифікації, його смисл та способи керування масами за­ле­жать від цілей, потреб, мо­ти­вів організаторів масової комунікації. Боятися тре­ба не са­мої природи масової ко­му­нікації, а тих, хто її організовує. Ці речі можна пускати на са­мо­плив, не брати їх до уваги під дією модних і нібито су­ча­сних підходів до процесу масової ко­му­ні­кації. Але ми не змо­жемо об­ду­рити природи масового спілкування чи змінити її, можемо лише пустити на самоплив цей про­цес, і маси­фі­ку­ван­ня відбуватиметься так, як йому і нале­жить відбуватися — стихійно, за своїми законами, вихо­дя­чи з тих змістових пара­мет­рів, які закладено масовоінфор­ма­цій­ною продукцією, але вже неор­га­нізовано і неконтро­льо­ва­но. Згодом лише будемо констатувати факт, на­при­клад, зро­стан­ня масової зло­чин­ності, розпусти, бідкаючись, що не­до­гле­ді­ли вча­сно, недовиховали, недовчили.

Роль ЗМК в масифікації людини. Виправдовуючи і захищаючи негатив ма­сової ко­му­нікації, спрямовуючи її результати у річище бла­го­род­них справ, витворюють ідеї-міфи сучасного при­значен­ня масової комунікації вза­галі і ЗМК зокрема. Однак, треба йти не по шляху міфологізації масового спілкування і ЗМК, а по шляху вивчення реальної суті й реального при­зна­чення масоподібних явищ, а також, з метою послаблення масифікації, якщо це потрібно, по шляху керування нею, ретельного суспільного моніторингу її проходження та результатів того проходження.

Ідеї-міфи ведуть до самозаспокоєння, самообдурювання і, як резуль­тат, до небажаних наслідків процесу “одурманення” мас. Так, на думку Г. Шил­ле­ра, у США головними ідеями, що ствер­джують панування правлячої еліти, є 5 соціальних міфів про індивідуальну свободу і власний вибір поведінки громадян. Серед них: нейтралітет найважливіших політичних інститутів, в тому числі й ЗМІ, та плюралізм ЗМІ, які насправді, попри їхній ве­личезний масив, контролюються впливовими рекламо­дав­ця­ми та урядом і становлять єдину індустрію ілюзорної сві­до­мо­сті — свідомості, що тримається на міфах (Цит. за: Соціологія: короткий енциклопедичний словник / Під заг. ред. В. І. Воловича.— К.: Укр. центр духовн. культури, 1998. С. 297.).

Але річ не в цьому, а в тому, що міфічною є сама участь засобів МА­СО­ВОЇ комунікації в забезпеченні індивідуальної сво­боди і вла­сного вибору поведінки громадянином. Це та річ, яка, по суті, суперечить природі масової комунікації.

Індивідуальна поведінка людини детермінована пози­ція­ми певних соці­а­ль­­них груп, масовою свідомістю та куль­турою. Плюралістична система ЗМК лише варіює де­термінованість, а не відміняє її. Ця система замінює од­ну ма­су багатьма масами (масовими рухами і на їх основі різними партіями, гру­па­ми, організаціями), роз­дрібнює суспільство на окремі соціальні групи, ство­­рю­ючи ілюзію повної індивідуальної свободи та індиві­ду­ального вибору людини. Але існування багатьох мас і є відносно демократичною основою жит­тя суспільства та людини. Правда, й тут є певна критична межа цього про­­це­су: чим більша суспільна роздрібненість — тим ближ­ча деградація су­спільства як єдиного організму.

Реальний нейтралітет і плюралізм завжди обме­же­ний, а у ви­падку його аб­солютизації виступає ще й за­со­бом маніпу­лю­вання (бо сам факт повного плюралізму вже є напів­прав­дою). Індивідуальна свобода та індивідуальний ви­бір є біль­шою мірою бажаними, гіпотетичними речами. Бажане, гіпо­те­ти­ч­­не і реальне — це різні речі. Ілюзія створюється через під­міну реального бажаним і нерозуміння відносності цих ре­чей. Але тут є й позитивний мо­мент: бажане завжди є моти­вом суспільної та індивідуальної діяльності. Ілю­зія дає віру, що є основою для упертої реалізації бажань.

Завдання ЗМК у цій ситуації — створити суспільну думку на основі ідеї-ілю­зії, що всі, весь народ користується правом віль­ного вибору та ін­ди­ві­ду­аль­ної свободи через пере­ко­нан­ня конкретного громадянина у можливості користуватися цим правом. Бо окремий грома­дя­нин, навіть найвільніший у своїй по­ведінці, не зможе зреа­лі­зу­вати свої можливості, якщо ото­чен­ня буде іншого переко­нан­ня і не підтримуватиме ідею ін­ди­відуальної свободи й ві­ль­­ного вибору. Тільки коли у ці ідеї повірять всі, коли це стане суспільною думкою і нормою ма­со­вої культури та поведінки (нехай це і буде ілюзорна ідея, го­ловне, щоб у неї вірили і демонстрували повсякчас її в дії),— тільки тоді ЗМК виконає свою функцію, а кожна лю­ди­на зможе на повні груди за­я­ви­­ти про свою свободу. Тіль­ки на фоні масової свободи свобо­да кожного стає ре­аль­ністю, хоч, може, й ілюзорною.

Однак це зовсім не означає, що ЗМК не можуть надавати кожному гро­ма­дя­нинові можливості вільного вибору думки, по­зиції, погляду, рішення. Без­пе­речно, кожна газета кожній людині ство­рює таку можливість, але що з ці­єю можливістю робити, ко­ли нею не користується маса. Не можна зреа­лі­зу­вати своє пра­во на щастя, коли всі нещасні; не можна по­­чу­ва­ти себе ві­ль­ним, коли всі раби; не можна радіти, коли всі плачуть. Усі ми розумні й сміливі щодо вира­жен­ня сво­їх почуттів тільки у масі таких же смі­лив­ців, тіль­ки на фоні існуючого піднесення відповідних емоцій та від­по­від­них станів.

ЗМК можуть надавати кожному громадянинові можливості вільного ви­бо­ру, але це не є їхньою основною функцією, яка випливає з “масової приро­ди” засобів. Завдання ЗМК ство­рю­вати масові настрої та формувати сус­пі­льну думку з при­во­ду тих чи інших ідей, створювати той суспільний фон, який дозволить кожному гро­ма­дянинові зреа­лі­зу­ва­ти своє “я”.

Пригадайте, як ми, радянські громадяни, під упливом і ЗМІ і всієї пропа­ган­дистської машини, свято вірили в неперемож­ність комуністичної ідео­ло­гії, у те, що радянська люди­на — найвільніша у світі, а вони там, у тій же Америці, Ан­глії, Франції, одурманені правлячою елітою, невільні у своїх по­глядах і своїй поведінці, бо все там продається й купу­єть­ся, і совість теж. І тільки з розпадом СРСР зрозуміли, що жи­ли в ілюзорному, міфічному світі, ство­рю­ваному тими ж га­зетами, радіо і телебаченням. Будь-яка ідея, най­пре­кра­­сні­ша, яка зводиться до абсолюту і розкручується ЗМК як пана­цея від усіх бід, є міфічна ідея!

Підсумовуючи, можемо сказати, що зашорені радян­сь­кою пропагандою щодо буржуазності масових явищ, заля­ка­ні живими некращими прикладами масифікацій у захід­но­му, капіталістич­ному світі, які певно що існують, як це є у будь-якому сус­піль­стві,— ми намагаємося до сих пір витво­ри­ти міф нібито благородності наших ЗМК, які є настільки цнотливими щодо питань масифікації, що не роблять цього, а служать людині. Це відбувається також і під упливом за­хід­ної пропаганди, яка і за гранти і без них ек­спор­тує мі­фіч­ну ідею повної свободи як вишуканий ма­ні­­­пуля­тив­ний засіб впли­ву на масову свідомість пострадян­сь­ких дер­жав, що програмує наших людей на глибшу відокрем­ле­ність одне від одного, на зведену до абсолюту незалежність свого “я”. Це, до речі, зни­­­щує народжені ра­дян­ською масовою культурою об’­єд­ну­ва­льні цінності — гарні й погані — і отри­мує в пла­ні масової культури й ма­со­вої сві­до­мості нову ta­bu­la rasa, яка стає зруч­ною основою для фор­мування іншої масової куль­тури, масо­вої пове­дін­ки.

Наш час — то час формування глобальних спільнот на засадах спільних для глобального світу соціокультурних стандартів: однаково думаємо, одна­ко­вого говоримо, одне й те саме дивимося та слухаємо, їмо і носимо неза­леж­но від того, в якій країні живемо!

Цілком слушним у цій ситуації є зауваження й засте­ре­жен­ня професора В. І. Шкляра:

“Сучасна журналістика стрім­ко втрачає національне облич­чя, активно впроваджує у сві­до­мість аудиторії якісь «посередні» стерео­ти­пи масо­вої свідомості й поведін­ки. Усе подається під гаслом «за­галь­но­­людських цін­но­стей». Процес ідентифіка­ції журна­лі­сти­ки й суспільства пря­мо по­в'язаний з наявністю дер­жав­ної національ­ної ідеї, зрозумілої іде­о­ло­гії. У XIX ст. пла­­новою була концепція офіційної народнос­ті, за часів ра­дян­ської влади — партійність, а сьогодні — вакуум.

Мабуть, найсерйозніше питання, що з'являється при по­ста­новці проб­ле­ми ідентичності ЗМІ і суспільства, пов'­я­за­не з культурною традицією, мен­та­ль­ністю на­роду. Са­ме тут сталися найсерйозніші втрати: замість ко­лек­­тив­ності, «собор­ності» — індивідуалізм, наполегливо впро­­ваджується ідея збагачення як мети існу­вання” (Шкляр В. І. Мас-медіа і виклики нового століття.— К.: Грамота, 2003. С. 19—20).

Транспортування ідей можливе на основі існуючих у сус­піль­стві-спожи­ва­чеві потреб на такі ідеї: пострадянському про­­сторові ідея вільної людини необ­хідна, бо вона руйнує ста­­ру масову культуру, свідомість та психологію, що три­ма­ла­ся на ідеї колективізму та братерства. У той же час для за­хідного світу, індивідуалізованого, масова свідомість якого вже обтяжена ідеєю ін­ди­відуальної свободи, благодатною є ідея громадянського суспільства, ідея, якою радянські на­ро­ди хворіли майже 70 років.

У цій ситуації залишається лише пожартувати словами ро­сій­ського гумо­ри­ста М. Жванецького, який сказав: що з лю­ди­ною не роби, а вона настійно повзе на цвинтар. Так і з ЗМК, що з ними не роби, як їх не облагороджуй, все одно не вда­сть­ся уникнути законів існування маси, масової комуні­ка­ції, ма­­сової психології. За таких умов найщиріші, найде­мокра­тич­ні­ші принципи журналістики в результаті можуть по­стати най­ви­шуканішими, найуродливі­ши­ми формами сугестії (навію­ван­­­ня) — формами маніпуляції свідомістю мас. Тому від­вер­­та що­до своїх позицій і методів журналістика є най­більш до­вір­ли­вою і найбільш доступною та зрозумілою сис­те­­мою впли­ву. У цьому зв’язку відверта пропа­ган­дист­ська ра­дянська жур­­на­лістика — то можуть бу­ти лише ягідки у по­рів­нянні з мож­ливою вишуканою щодо прихованої мані­пу­ля­тив­ності ві­ль­­ною й не­за­лежною пресою.