Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Різун ТМК.rtf
Скачиваний:
5
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
63 Мб
Скачать
☆

3.4. Масовокомунікаційна індустрія як комунікант.

3.4.1. Структура і функції змк в системі управління масовою кому­ні­ка­цією.

На думку відомого українського комуніколога О. В. Зернецької, природа ма­сової комунікації полягає у виробництві інформації за допо­могою найно­віт­ніших технічних засобів, яке спричинене передусім середовищем поши­рен­ня та функціонування цінностей, моделей по­ве­дінки для мас, уособ­ле­ним, зокрема, в масовій культурі. Іншими словами, ви­роб­ничий підхід до ма­со­вої комунікації був зумов­ле­ний са­мою природою масової комунікації та переходом люд­ства на рі­вень побудови індустріального су­с­­пі­ль­ства.

Таким чином, залишаючись процесом встановлення і під­триман­ня кон­так­тів у суспільстві, процесом його консолідації, масова комунікація сього­д­ні — це:

  1. виробництво інформації як продукції;

  2. використання технічних засобів для виробництва інформації;

  3. масова культура (масові цінності, типові для мас моделі пове­дінки), яка обумовлює цілі виробництва інформаційної про­дук­ції, її призна­чен­ня;

  4. специфічне суспільне середовище, для якого властива масова куль­ту­ра і яке є замовником та споживачем інформаційної продукції.

Окрім всього, масова комунікація постійно в умовах індустріалізації пе­ре­дбачає фахове її використання та управління нею. Як кажуть англійці: уряд має працювати ефективно, але й люди повинні бути переконані, що він працює саме так!

У цій фразі приховано глибокий зміст управління комунікацією, яке здій­с­нюють різні суспільні інститути, в тому числі й влада.

Річард Ніксон у свій час говорив, що успіх президентства залежить від умін­ня маніпулювати пресою, але про це не повинні знати журналісти.

Проте в демократичних суспільствах медіа намагаються самостійно вести інформаційну політику, самотужки впливати на суспільну думку, а не бути зна­ряддям в руках інших, зокрема політиків. Тобто медіа самі набувають влад­них повноважень по відношенню до своєї аудиторії і стають четвертою вла­дою — самодостатніми, незалежними, що мають свою позицію.

Мас-медіа в системі управління масовою комунікацією. Мас-медіа, ста­ючи четвертою владою, по суті виробивши надпартійне й надполітичне по­зиціювання, навіть надсуспільне, перетворюється на інформаційну еліту, яка фактично є інформаційною владою в суспільстві, веде певну інфор­ма­цій­ну політику, сповідує вироблені своїм середовищем принципи.

Що значить четверта влада? Це повна соціальна відповідальність, необ­ме­жений вплив на суспільну думку. За таких умов журналісти повинні бути гуманними, толерантними, відповідальними, чесними.

Проте на різних етапах суспільного розвитку відбувалися і бу­дуть відбу­ва­тися різні метаморфози з суспільними інститу­та­ми на терені інфор­ма­цій­ної діяльності. Можна констатувати зро­щення партійно-владно-редакційних структур, можна го­во­рити про повне зневладнення (незалежність від влади) ре­­дак­ційної діяльності й про набуття редакціями власних влад­них ознак по від­ношенню до суспільства.

Основна проблема сьогодення у сфері масової кому­ні­ка­ції все ж — це сто­сунки медіа, влади і суспільства на ета­пі його демократичної розбудови і в контексті загаль­но­люд­ських демократичних цінностей. Намагання демо­кра­­ти­зу­ва­ти медіа і журналістику є спробою позитивною, але при цьо­му не­об­хідно змиритися з розумінням того, що масова кому­­­ні­кація і демократія — речі несумісні, як несумісна демо­кра­тія і влада — інститут упра­влін­ня, насилля і контролю.

Спів­іс­нування в одному суспільному лоні цих явищ — річ неми­ну­ча. Мож­на говорити лише про демократизацію влади і ма­со­вої комунікації, а не про заміну їхньої сутності, інакше влада пе­рестане бути владою, а масова ко­му­нікація як процес впли­ву, масифікації перестане бути масовою. Може, та­ка втрата заради панування демократії була б і доречною, але на сьогодні вона є нереальною.

Влада і масова комунікація можуть міняти своє лице, але не суть. Звіль­нен­ня ЗМК від впливу офіційної влади зовсім не є за­по­ру­кою звільнення ЗМК від сугестивного впливу та творення ма­со­вої культури, свідомості, по­ве­дінки. Під гаслом “За народ і для народу!” здійснюється роздержавлення (точ­ні­ше — зневладнення) ЗМК, але хіба не під таким гаслом здій­снюються ви­бори влади? У бо­ротьбі за вихід з-під офіційної влади редакційні ко­лек­тиви виграють ли­ше в од­но­му — розв’яжуть руки щодо можливості ви­світ­лен­ня тем, які контролюються офіційною владою, уникнуть пильного ока влад­­них структур і зможуть самостійно вести ін­фор­ма­цій­ну політику в дер­жа­ві, тобто самі стануть владою (“чет­вер­тою”). Це дозволить ЗМІ інфор­му­вати свою ауди­то­рію більш від­вер­то і відкрито про діяльність владних інсти­ту­тів, що, звичайно, ко­рисно народові, але це зовсім не є га­ран­тією для зме­н­­шен­ня чи відмови від духовного впливу ЗМК на ма­си. У цьо­му зв’язку вар­то процитувати слова професора А. А. Чі­ча­нов­ського: “Треба зазначити, що влада і ЗМІ, які пре­тен­ду­ють на владні функції, назавж­ди «пов'язані» уза­ми вза­єм­ної нелюбові” (Чічановський А. А. Новина в журналістиці.— К.: Гра­мо­та, 2003. С. 6). Відхід від офіційної вла­ди не міняє глибинної суті масової ко­му­ні­кації сто­сов­но її ад­ресата.

Не врятує медіа від виконання функції впливу на маси і чер­го­вий міф про журналістику як голос народу, його вуста на хвилі демократизації суспіль­них процесів і роздер­жав­лен­ня ЗМІ. Ця, в цілому прекрасна ідея означає не біль­ше ніж пере­тво­рення ЗМІ у виразника інтересів народу, його сподівань, ба­жань, потреб (що вже позитивно!). Парадоксальність такого під­ходу в кон­тек­сті масової комунікації полягає в тому, що ЗМІ стають для людей “в дошку своїми”, їм вірять, до них звер­таються по допомогу, але створюється зачароване коло: ви­никає так звана “циркулярна реакція”, коли ті самі емо­цій­но-афективні стани маси циркулюють по колу — під­хоп­лю­ю­ть­ся людьми і через ЗМІ знову повертаються до них. Таким чи­ном відбувається емоційне нагнітання, що лежить в основі пси­хологічного механізму виникнення і роз­вит­ку найбільш яс­кра­вих та стихійних форм масової поведінки. Вважається, що циркулярна ре­акція забезпечує “емоційний обіг” — постійне само­за­ра­жен­­ня членами маси одне одного однією й тою самою емо­цією. Такий “обіг” може мати підбурювальний, ста­бі­лі­зу­ючий або спадний характер. ЗМІ по­силюють і нагнітають невдоволення або захоплення народ­не шляхом про­кру­чування болючих чи радісних тем, доводя­чи аудиторію до найвищої точ­ки афекту і відповідного вибуху на­родного обурення або задоволення.

Ідея журналістики як посередника між владою і громадою теж не така вже й безхмарна в контексті масового спіл­ку­ван­ня. Посередники бувають двох типів: (1) байдужі до того, в чому вони є посередниками, і (2) які мають свою позицію, є са­модостатніми як суб’єкти посередницької діяльності, якою во­ни ведуть свою політику.

Бути байдужим до змісту й характеру інформації, яку пе­ре­даєш від влади до громади і навпаки,— це означає не біль­ше ніж бути виразником інтересів влади або громади, бу­ти засобом в їхніх руках. До того ж вираження інте­ре­сів громади при такому підході байдужості стає марною спра­вою, оскільки ЗМК найчастіше підконтрольні владним струк­ту­­рам і через них влада веде свою політику стосовно гро­ма­ди. При цьому журналістика не чинить нія­ко­го опору, бо їй бай­дуже, чиї інтереси транспортувати і куди.

Суспільне життя не є такою собі системою норм, прин­ци­пів, правил спів­іс­нування в соціумі, яка протистоїть людині. На суспільному полі завжди працюють активні особи чи групи осіб, які й творять те життя, в якому або ти є активним учас­ни­ком суспільних процесів, займаєш певну позицію, впли­ваєш на хід суспільного розвитку, або тобою керують інші, втя­гу­ють у суспільну діяльність, впливають на твої погляди й дум­ки. Намагання стояти поза соціумом, поза суспільним життям рів­ноцінне деградації особистості як соціальної істоти, кон­сер­­вуванню її соціального статусу, а згодом і атрофії її со­ці­а­ль­ного “я”. Через це позиція байдужої до суспільних про­­­це­сів посе­ред­ни­цької журналістики означає використання її як засобу задоволення сус­піль­них потреб тих, хто наймає чи купує журналіста.

Посередницька, але самодостатня журналістика, що має свою позицію в суспільному просторі, є активним соціальним суб’­єктом, фактично виконує роль соціального владного ін­сти­­туту, оскільки веде інформаційну політику, бо не хоче бу­ти засобом для інших суб’єктів суспільної діяльності. Вира­жа­­ючи інтереси громади, така журналістика фактично впли­ває і на владу і на громаду, бо громадські ЗМК утримують пе­в­­ні громад­сь­кі структури, орга­ні­за­ції, що на фоні несві­до­мої ма­си є доб­ре соціально організованими група­ми, які ма­ють свої цілі, мо­тивацію, смисл діяльності. При цьому на­ма­ган­ня до­три­муватися нейтралітету в оцінці влади й громади є ли­ше методом, прин­ци­пом журналістської праці, що ві­доб­­ра­жає професійну позицію журна­ліс­тів, але не звільняє їх від від­повідальності за результати масо­воко­му­ні­ка­цій­ної діяль­но­сті, яка має свої закони й правила, зумовлені при­ро­дою ма­со­­вого спілкування. А ці вовчі закони й правила, як в зоні особ­ливого режиму, свої і непорушні: або ти, або тебе, або ти покориш масу, або вона відкине, не прий­ме тебе як во­жа­ка, лідера і знайде іншого. Ма­со­ва комунікація не тер­пить по­рож­нечі у стосунках, її природа суб’єктно-об’єктна, вона ви­магає жер­т­ви у вигляді зманіпульованого кимось адресата ін­формаційної діяль­но­сті. Комунікаційна толеранція — то ли­ше висунутий елітою на хвилі мо­раль­но-етичного й естетич­но­го суспільного піднесення бажаний принцип сто­сунків між людь­ми. Масі ж потрібне не толерантне до неї ставлення, а си­­ла духу, впевненість, переконаність, яку вони відчувають у сло­вах і вчин­ках лідера, тоді маса піде за ним. Але наго­ло­шу­­ємо ще раз, що ці вимоги слуш­ні лише для сфери масо­во­го спілкування, вони можуть бути неприй­нят­ними для інших ви­дів і сфер комунікації.

У демократичному суспільстві вихід один: розуміючи при­ро­ду масової ко­мунікації, як розуміючи природу і влади, не­об­хідно говорити про форми і спо­соби демократичного спів­іс­нування інститутів управління і тиску на на­род з тим же на­ро­дом. Послаблення прямого впливу на суспільство з боку ЗМК може здійснюватися тільки створенням плюралістичної си­стеми медіа і забезпеченням добровільного доступу гро­ма­дян до цієї системи. Паління ци­га­рок — зло, попереджає мі­ні­стерство охорони здоров’я, але ринок цього зла розви­не­ний і ніхто нікого не примушує палити. Хочеш пали, хочеш — ні! Але будеш палити — будеш втрачати здоров’я. Будеш от­ри­мувати ін­фор­ма­цію від цього ЗМК — будеш під ЙОГО впли­вом. Усе просто і демок­ра­тич­но!

Рятівною соломинкою в цивілізаційному вимірі стала ідея гро­мадських ЗМІ, коли люди створюють і утримують мас-ме­діа.

Громади добровільно не мо­жуть створювати ЗМК для “об­роб­ки” себе і пе­ретворення се­бе у маси. ЗМК можуть ство­рю­вати тільки зацікавлені у то­му люди, які розуміються на ма­совій комунікації, може, навіть ін­туїтивно,— фа­хівці з ма­со­вого спілкування.

Хто, маси ініціюють створення громадських ЗМІ чи так звані представ­ни­ки і борці за маси й громаду? Маси не мо­жуть створювати ЗМК, бо маси — це не­ор­ганізовані утво­рен­ня. Навпаки ЗМК творять маси.

Назвіть хоч одного представника громади чи маси, який звер­нувся до жур­налістів з проханням створити для нього, за його кошти газету. Жур­на­лі­с­ти тут виступають такими ж бор­ця­ми за права і свободи громадян, як на­род­ні депутати під час виборів. Схема впливу на маси та сама: ми вам по­тріб­ні, ви без нас не зможете, бо ми за вас і вашу правду,— тільки дай­те гро­ші, а ми вам — найсправедливіші новини. Якщо йти за цією логікою, то най­біль­шою громадською організацією є вла­да, бо вона паразитує на гроші гро­ма­дян і спекулює на її ін­тересах, фактично не питаючи громадян, чи вони то­го хо­чуть!

Для того щоб народ захотів, треба поставити його перед фактом. Якщо на­ро­дові сподобається та річ, він погодиться з тим, що це йому треба. Якщо не спо­до­ба­ється, він повстане, ви­ступить проти. Але в будь-якому ви­пад­ку ідея “це для на­ро­ду” чи “цього хоче народ” — на­силь­ниць­ка ідея, бо народ не може хотіти того, чого він не знає. А знати народ не мо­же тільки через те, що він, як суб’єкт со­ціальної поведінки, не є раціональною істотою, а його можливий раціоналізм — на­бутий, навіяний ззовні, скерований кимось.

Альтруїстична благодать для громади — то є міф, але міф гар­ний, пре­кра­с­ний, потрібний, перспективний, бо він спря­мо­ваний на позитив, на добро, на благо. По суті, річ не в дже­релі фінансування — ЗМІ на гроші громади — (хоч і в ньому), а в тому, що створюється ще один соціальний комуні­ка­цій­но-владний інститут, який урівноважуватиме інститути офіційної вла­ди, ма­ши­ни ідеологічного й політичного тиску, кон­т­ро­лю, створюючи, поряд ще й з громадськими орга­ні­за­ці­ями, плю­ра­лістичну систему соціальних інститу­тів протисто­ян­ня у бо­ро­ть­бі за увагу і прихильність громади. ЗМІ не да­дуть за­сох­ну­ти владі, влада не дасть схибити ЗМІ. А чи може бу­ти зро­щен­ня ме­діа і влади? Так, може, але це крах гарних сус­­піль­них ілюзій і приємного сус­пільного міфу.

На завершення розмови поставимо самі до себе запи­тан­ня: ким же є ад­ре­сат масової комунікації й об’єкт взаємодії ЗМК? Логічно, тим, ким ми його опи­сали: це ма­со­ва ау­диторія як просторово-часовий вияв незібраної пуб­­­лі­ки (лежить у пло­щи­ні мети спілкування), що стане ак­тивною ма­сою під дією ЗМК. Але ми навмисне не даємо категоричної відповіді на за­­пи­тання про аудиторію ЗМК і якою вона має бути, вра­хо­ву­ю­чи усю склад­ність політичного моменту й розвитку системи цін­ностей у нашому суспіль­стві, та й у світі. Залишаємо кож­но­му професійному журналістові самостій­но визначитися зі сво­єю аудиторією, виходячи з те­зи, що журналістика фун­к­­ці­­о­нує в середовищі масової комунікації.

Комунікаційна кампанія й виробництво інформації. Незалежно від то­го, в чиїх руках масова комунікація — влади, бізнесу, редакційних колекти­вів — питання організації масового спілкування є архіважливим, адже від неї залежить результат.

На думку вітчизняного фахівця з питань зв’язків з громадськістю та кому­ні­кації Г. Г. Почепцова, якщо дивитися на комунікаційні потоки з точки зору уп­рав­ління ними, то можна бачити керування змістом і формою спілку­ван­ня:

  • недопуск події в інформаційний простір;

  • заборона на появу в ефірі тих чи інших осіб;

  • применшення значення події;

  • наголошування на негативних характеристиках;

  • розповідь про подію в негативному ключі;

  • розповідь про подію в іронічному ключі;

  • негативні / позитивні коментарі до події;

  • попереднє визнання події успішною / неуспішною.

Для проведення комунікаційних кампаній, а також організації масового спіл­кування в цілому здійснюється виробництво інформації. Су­часне інфор­ма­ційне виробництво характеризується розгалу­же­ною й складною системою виробників: інформаційних агентств, ре­дакцій, друкарень, дистриб’юторів (поширювачів ЗМК) тощо.

Ким же є виробники ЗМК у структурі масової комунікації — комунікан­том чи кимось іншим?

Типовим явищем для систем масової комунікації є дисперсія фун­к­ції мов­лення й дивергенція комуніканта, тобто роз­сіювання (дисперсія) акту мовлення, коли різні люди, які беруть участь в породженні висловлювання, в системі масової комунікації виступають ніби єдиним комунікантом (коман­дою), а в результаті утворюється роз­ходження (ди­вергенція) психоло­гічних, соціальних, професійних ознак єдиного комунікан­та, в ролі якого в побу­то­вих ситуаціях виступає одна людина. Це веде до появи сукупності розпо­ро­ше­них у часі й просторі ознак мовця, закріп­лених за різними носіями мов­лен­ня, коли збір ін­формації здійснює одна людина, її аналіз — друга, об­роб­ку — третя і т. д. Так виникають дисперсна й дивергентна система масової комунікації та інституалізована форма виробництва інформації. Натомість з’являється ко­лек­­тивна відпові­да­ль­ність (а при високій дисперсності, коли не­ясно, хто стоїть за повідомленням, — безвідпові­дальність!) за зміст і фор­му мов­лення та ор­ганізацію про­цесу спіл­кування. Структуризація, фазо­вість і дис­­­кретність мов­­лення при цьому є закономірними яви­щами, ос­кі­ль­­ки окремі мов­ні акти, що структурно пов’язані темою, метою спіл­кування, вико­нуються пое­тапно й навіть у різних місцях та в різний час. При цьому виникає колективне право на ак­ти мовлення (зміст і форму висловлювання), вста­новлюється певна монополія на мовлення. Останнє спонукає органі­за­то­рів процесу комунікації дивитися на акт мовлення як працю, бізнес і зай­ма­тися комер­ціалізацією цього процесу.

Отже, у ролі комуніканта, професіонального комуніканта під час масо­во­го спілкування можуть бути різні соціальні ролі — автори (кореспонденти, репортери), організатори (менеджери, видавці, засновники) комунікацій­но­го процесу: захисники, регулятори (редактори, ведучі) тощо. Таким чином, під упливом цих ролей комунікаційний процес структурується, виді­ляються його фази.