Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Порывняльне правоз..doc
Скачиваний:
3
Добавлен:
01.04.2025
Размер:
2 Мб
Скачать
☆

ському праві. Представники позитивістської теорії у свою чергу фактично протиставляють звичай законові й зво­дять його роль у практичному плані нанівець. Слід пого­дитися з Р. Давидом, який зауважує, що звичай у романо-германському праві не є тим основним і первинним еле­ментом права, як того бажає соціологічна школа, проте його роль разом з тим аж ніяк не є такою незначною, як вважають позитивісти1.

Крім того, слід враховувати, що в конкретних право­вих системах романо-германської сім'ї звичаї як джерело права відіграють неоднакову роль. Так, наприклад, в Іспанії (особливо в Каталонії) звичай як джерело права відіграє досить важливу практичну роль, і, природно, що в цій країні йому надають великого значення. А ось у Франції роль звичаю є досить незначною. У правовій си­стемі Німеччини звичаї як джерело права також майже зникають2.

Правовий звичай існує на всіх етапах розвитку рома- но-германського права. Проте його значення в усіх країнах Європи поступово зменшується. Можна констатувати, що у процесі формування розгалуженої правової системи су- спільства, ускладнення громадського життя закони і судові рішення потроху витісняють звичай з системи джерел ро- мано-германського права. І це не дивно. Як зазначає про- фесор П. Г. Виноградов, на ранніх стадіях історії права народний звичай таке ж природне явище, як, скажімо, характерна в дитинстві особлива (дитяча) вимова та пове- дінка. Проте намагатися зв'язати далеко просунуту циві- лізацію рудиментарними звичаями було б так само без- глуздо, як одягати дорослу людину в дитячий костюм. Тому не є ані незвичайним, ані прикрим той факт, що в розвиненому суспільстві право все більше стає спеціалі- зованою галуззю професійних юристів3.

1 Давид р., Жоффре-Спинози к. Вказ. Праця. - с. 93 - 94.

2 Марченко м. Н. Вказ. Праця. — с. 322 — 323.

3 Виноградов п. Г. Вказ. Праця. - с. 94 - 95.

Певний вплив на процес історичної девальвації зви­чаїв мала компіляція величезної кількості звичаїв, що про­водилася у європейських країнах у XV—XVII століттях. Так, король Франції Карл VII віддав розпорядження, щоб звичаї були викладені в письмовій формі (Монтіль-ле-Турський наказ 1453 р.). Звичаї міста Парижа записува­лися двічі: в 1510 та 1580 роках. Компіляція полягала в систематизації здавна сформованих, досить різнорідних і суперечливих звичаїв. Це значно спрощувало їхнє ви­користання в суддівській та іншій правозастосовній діяльності. Однак, пристосовуючи старі звичаї до нових умов, примусово модернізуючи їх, компіляція підрива­ла споконвічно закладений у звичаях природний потен­ціал, зводила їх до рівня простого законодавчого акта1. Подальшому зменшенню значення звичаю як джерела права сприяла кодификація, що широко проводилась у країнах Західної Європи в XIX—XX століттях і перетво­рила закон на головне і майже єдине джерело права ро­мано-германської сім'ї.

На третьому етапі розвитку романо-германського права остаточно визнається, що звичай може розглядати­ся як джерело права лише після його інтеграції в позитив­не право, перетворення на його складову частину. Така інтеграція, або набуття звичаєм правового характеру, по­в'язана з визнанням (легітимацією) звичаю державою і відбувається двома шляхами: судовим і законодавчим.

Судовий спосіб є основним. Як зауважує професор Еннекцерус, звичаєве право виникає головним чином із судової практики2. У цьому випадку звичай сприймаєть­ся і застосовується судом, а рішення суду, що засноване на звичаї, забезпечується примусовою силою держави. Таким чином, суд ніби озброює звичай юридичною санкцією. Без судового визнання звичай не є обов'язковим і, отже, не може вважатися правовим.

1 Марченко м. Н. Вказ. Праця. - с. 327 - 328.

2 Эннекцерус л. Вказ. Праця. - с. 146.

Законодавче визнання відбувається за допомогою по­силання в тексті нормативно-правового акта на необхідність (можливість) використання певного звичаю. У такий спосіб держава визнає вже сталі звичаї, наділяє їх юридичним характером, роблячи їх обов'язковими для суду та вказу­ючи на умови їхнього застосування. Наприклад, закон нерідко відсилає до місцевих звичаїв та звичаїв окремих професій1.

Таке становище не виключає повністю звичай зі скла­ду джерел права, проте призводить до того, що він сьо­годні має переважно допоміжний характер. Звичай збе­рігає за собою лише те місце, яким йому хочуть поступи­тися офіційні джерела права2.

Р. Давид розрізняє такі різновиди звичаїв:

  1. звичаї, що виступають на додаток до закону (secun­dum legem). Ці звичаї сприяють створенню найоптималь-ніших умов для тлумачення і застосування нормативних актів, оскільки останні в ряді випадків для свого розумін­ня потребують доповнення звичаєм. Наприклад, потребу­ють пояснення з огляду на звичай поняття, що викорис­товуються законодавцем. Так, не можна, не вдаючись до звичаю, іноді точно сказати, коли поведінка певної осо­би є помилковою, чи є даний знак підписом, чи є певне майно сімейним сувеніром тощо;

  2. звичаї, що діють замість закону (praeter legem). За допомогою таких звичаїв регулюються лише суспільні відносини, не врегульовані законодавством. Це положен­ня в деяких країнах закріплюється на законодавчому рівні. Так, згідно зі ст. 1 Цивільного кодексу Швейцарії за умови відсутності відповідних законодавчо встановлених положень, що регулюють спірні суспільні відносини, суд­дя вирішує спір на основі норм звичаєвого права;

3) звичаї, що діють всупереч закону (adversus legem). Такі звичаї є досить рідкісними в романо-германському праві й усіляко обмежуються. Це пояснюється тим, що в жодній країні суди не люблять виступати проти законо­давчої влади1. У деяких національних правових системах ці звичаї навіть законодавчо забороняються.

§ 8. Судова практика в романо-германській правовій сім'ї

У сучасній юридичній літературі зазначається, що суди у країнах романо-германського права досить актив­но впливають на норми права у прямій та непрямій фор­мах. Так, суди безпосередньо впливають на саме існування норми права, коли заважають набранню її чинності, ви­знають її нечинною або такою, що не підлягає застосуван­ню. Йдеться переважно про роботу конституційних судів, що здійснюють попередній та наступний контроль за кон-ституційністю нормативних актів. Непрямий вплив поля­гає в тому, що вищі судові інстанції контролюють тлума­чення норм права, здійснене звичайними судами під час розгляду конкретних справ2.

Питання про можливість судової правотворчості ви­рішується у країнах романо-германського права по-різно­му. Це обумовлено історичними традиціями (одні країни заохочували розвиток прецедентного права, другі — обме­жували його), а також відповідною законодавчою регла­ментацією (закріпленням або забороною прецеденту як джерела права).

Так, характерною рисою французької доктрини є так звана упорядкована концепція правозастосування, що ви­никла ще за часів Французької революції. Згідно зі ст. 5

1 Морандьер Ж. Л., де ла. Гражданское право Франции: Пер. с франц.: В 3 т. — М.: Изд-во иностр. лит., 1958. — Т. 1. — С. 125.

2 БержельЖ.-Л. Вказ. праця. — С. 110.

1 Давид Р., Жоффре-Спинози К. Вказ. праця. — С. 94—95.

2 Серверэн Э. Роль судей и судебной практики в процессе нормо­творчества // Судебная практика как источник права. — М.: Юристъ, 2000.- С. 47.

Цивільного кодексу судді заборонено виносити рішення у вигляді положень загального або регламентарного ха­рактеру. Це значить, що судця у своєму рішенні не може створювати норму права, яка буде застосовуватися в ана­логічних випадках.

Проте заборона обов'язкової сили прецеденту не свідчить про незначну роль судової практики у правовій системі Франції. Роль судді є основною в застосуванні закону, його інтерпретації, заповненні існуючих прога­лин, а також у його оновленні, оживленні чи згладжу­ванні, тобто ігноруванні й протидії йому. Незважаючи на те що місія судді передбачає підкорення закону, його за­стосування, суддя, виконуючи роль необхідної об'єдную­чої ланки між виданням норми права і його ефективним застосуванням, насправді може дискримінувати закон. Тому стосунки між законодавчими та судовими органами набувають іноді характеру бурі1.

У німецькій правовій традиції рішенням судів відво­диться більш значна роль, ніж у Франції. До легітимних функцій німецького суду належить, зокрема, функція роз­витку й удосконалення права, що включає повноважен­ня на правотворчу діяльність. У рішенні від Нлютого 1973 року2 Федеральний конституційний суд Німеччини пояс­нює цю функцію так: суддівська діяльність не зводиться лише до пізнання і виразу волі законодавця. Цілі право­суддя можуть вимагати від судді вияву і реалізації в його рішеннях принципів, що іманентні конституційному пра­вопорядку, проте не знайшли втілення в тексті писаних законів. Суддя не повинен вчиняти свавілля; його рішен­ня повинні базуватися на раціональній аргументації. Оче­видно, що писаний закон не завжди виконує свою функ­цію — справедливо вирішувати юридичні проблеми. У та­кому разі суддівське рішення ліквідує цю прогалину виходячи зі здорового глузду та загальних уявлень про

справедливість. Завдання та повноваження у сфері право-творчості — але завжди в межах конституції — ніколи не оскаржуватимуться суддями. Верховні суди визнали це з самого початку. Федеральний конституційний суд визна­вав це завжди1.

Дослідники підкреслюють, що німецька система су­дових рішень має змішаний характер, якщо порівнювати її з французькою й англійською системами. На відміну від французької в ній визнається необхідність правового об­грунтування рішення судді, в постановах досить часто ви­користовуються посилання на прийняті раніше рішення, проте на відміну від англійської системи відсутня обов'яз­кова сила прецеденту, за винятком рішень Федерального конституційного суду2. Втім, німецькі фахівці говорять про існування непрямої обов'язкової сили судового рішення: судді намагаються утримуватись від того, щоб їх рішення скасовувались вищими судовими інстанціями, оскільки це завжди негативно впливає на їх судову кар'єру3.

Правотворча роль судової практики офіційно ви­знається також в Іспанії, де ця практика, що заснована на низці рішень Верховного суду Іспанії, формує так звану загальну правову доктрину (doctrina legal). її порушення згідно з законом є однією з найважливіших підстав для оскарження судових рішень до Верховного суду4.

До країн, що офіційно визнають і законодавчо за­кріплюють прецедент як джерело права, належить також Швейцарія. У статті 1 Цивільного кодексу цієї країни вка­зується на те, що в разі відсутності норм, які мають засто­совуватись до справи, що розглядається в законодавчих актах, судця повинен вирішувати питання відповідно до існуючого звичаєвого права. А у разі відсутності звичаю, —

1 Бержель Ж.-Л. Вказ. праця. — С. 137.

2 ВУегґОЕ 34, 269.

1 Зеккер Ф. Ю. Вказ. праця. — С. 31.

2 Серверэн Э. Вказ. праця. — С. 55.

3 Гюнтер К. Судоустройство и сфера компетенции судов // Судеб­ная практика как источник права. — М.: Юристь, 2000. — С. 66.

4 Давид Р., Жоффре-Спинози К. Вказ. праця. — С. 104.