ня Індії — національні меншини: християн, євреїв, парсів, а також осіб, належність яких до тієї чи іншої релігійної громади викликала сумнів. Територіальне право врахову­вало цю частину населення, що стала численною особли­во з того часу, коли в 1833 році Індія стала відкритою для європейців і коли під впливом різних чинників бар'єри між різними релігійними громадами стали менш суворими. Нарешті, і мусульманське, й індуське право фактично мали величезні прогалини, хоча теоретично вони могли регулю­вати будь-які види відносин. Бурхливий розвиток Індії ви­магав, щоб для регулювання нових відносин було створе­но територіальне право — загальне як для мусульман та індусів, так і для населення, що сповідує інші релігії¹.

У формуванні й розвитку національної правової си­стеми помітну роль відіграють законодавчі акти, створені для Індії англійцями, які використовували досвід свого за­гального права. У колоніальний період були проведені ро­боти по систематизації законодавства, створені закони й кодекси, які в певному розумінні значно випередили пра­во, що діяло в самій Англії. Створення права на світській основі було саме по собі прогресивним і абсолютно необ­хідним рішенням у країні, де діяло одночасно індуське й мусульманське право.

У 1947 році британський Парламент прийняв закон про незалежність Індії, яка одержала статус домініону Відповід­но до Вестмінстерського статуту 1931 року за домшіонами визнавався державний суверенітет. Проте в 1950 році Індія відмовляється від статусу домшіону і проголошує себе рес­публікою, залишаючись при цьому в складі Спшдружності, очолюваної Британською Короною².

Здобуття незалежності дало новий імпульс для роз­витку індійського права. Рішучий крок у реформуванні

1 Давид р., Жоффре-Спинози к. Вказ. Праця. — с. 343.

² Конституционное (государственное) право зарубежных стран: Учебник: В 4 т. / Отв. ред. проф. Б. А. Страшун. - М.: Норма-Инфра-М, 2001. — Т. 4. Часть Особенная: страны Америки и Азии. — С. 365, 366.

лений у підлегле становище щодо писаного права. Нор­ми звичаїв застосовуються судами в разі прямої вказівки на них закону або відсутності законодавчих положень з конкретного питання.

Після досягнення незалежності система індуського права, на відміну від мусульманського, зазнала значних змін, головним інструментом яких став закон. Прагнен­ня до незалежності поставило на порядок денний плани кодификації індуського права. Уже після здобуття неза­лежності в 1947 році індійський уряд подав парламенту проект кодексу індуського права, у якому була зроблена спроба створити єдину законодавчу основу для сімейно­го і спадкового права. Цей проект зустрів рішучу проти­дію з боку консерваторів. Після бурхливих дебатів у пар­ламенті й суспільстві індійський уряд був змушений від­кликати його. Надалі цей проект став втілюватися в життя іншим шляхом. Найважливіші матеріали індуського пра­ва стали предметом численних законопроектів. Так, у 1955 році першим набрав чинності закон про шлюб індусів, який уніфікував сімейне право і привів його у відповідність із сучасністю, а в 1956 році були прийняті три нових зако­ни — акт про неповнолітніх дітей та опіку, про спадкові права та закон про усиновлення й утримання. З набранням ними чинності велика частина індуського права була ко­дифікована. Таким чином, нині індійські судді й адвока­ти передусім керуються нормами нових законів і рішен­нями судів, прийнятих на їх основі. Правові трактати індуського права вони можуть застосовувати в разі, якщо вони не суперечать законодавству, однак суди посилають­ся на них украй рідко.

На сьогодні індуське право безпосередньо викорис­товується при розгляді таких питань, як: регламент осо­бистого статусу, включаючи шлюб і розлучення, неповно­ліття й опікунство, споріднення, усиновлення, сімейна власність, аліментні зобов'язання, спадкування, релігійні інститути, спільна власність, елементи договірного пра-

209