Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Порывняльне правоз..doc
Скачиваний:
3
Добавлен:
01.04.2025
Размер:
2 Мб
Скачать
☆

  1. Право справедливості допомагало вийти за вузькі межі загального права. З XIV століття лорд-канцлер пере­ходить до практики вирішення в порядку нової правової процедури позовів, з якими піддані звертаються до коро­ля. Таким чином паралельно з загальним правом почина­ють складатися нові норми, що утворюють право справед­ливості. По суті, це також прецедентне право, але прецеден­ти тут створюються не через королівські (вестмінстерські) суди, а іншим способом (через діяльність лорда-канцлера) і до того ж на інших принципах.

  2. Закони. Цей засіб не набув великого поширення, оскільки аж до кінця XIX століття законодавча роль анг­лійського Парламенту розглядалася лише як додаткова фун­кція цього політичного органу. Наприклад, ще в XVIII столітті англійські юристи майже одностайно вважали, що право не належить до того, що може бути створене людьми. Право просто є, отже, прийняті Парламентом статути — це не що інше, як зміни до вже існуючого порядку речей.

§ 4. Загальне право: поняття та особливості

Терміном «загальне право» (common law) може позна­чатися.

  1. тип права, в розвитку якого основна роль належить судовій практиці з вирішення кримінальних і цивільних справ. У цьому аспекті загальне право протиставляється на­самперед статутному праву. Використання терміна «загаль­не право» саме в цьому значенні є найбільш поширеним;

  2. тип правових систем, що склався під впливом систе­ми англійського права. Цей тип права діє в тих країнах, що належать до англо-американської правової сім'ї (Англія, США, Канада, Австралія, Нова Зеландія тощо). У цьому разі загальне право протиставляється насамперед романо-германському праву;

  3. право, що виникло у XII столітті як право, загаль­не для всіх вільних жителів Англії, на яких тоді поширюва-

лася юрисдикція (влада) королівського суду. Таке історич­не розуміння загального права протиставляється місцево­му праву окремих частин Англії;

4) система норм, створених королівськими судами. Вона протиставляється нормам права справедливості, що створені судами совісті на чолі з лорд-канцлером1.

Авторитет і сила норм загального права багато в чому ґрунтуються на старих традиціях, що сягають своїм корін­ням в історичне минуле англійської державності. Тому для розуміння поняття «загальне право» велике значення має історія розвитку англійського права у XII—XIV століттях, детально розглянута в попередньому параграфі.

Розуміння сутності загального права неможливе та­кож без деклараторної теорії права, або теорії незалежного існування права. Авторами деклараторної теорії справед­ливо вважаються авторитетні англійські юристи XVII— XVIII століть М. Хейл та В. Блекстоун. Вони узагальни­ли багатовікову практику загального права і сформулюва­ли її основні положення, а саме:

1) судді не створюють право, а лише декларують або відкривають його. Норми права існують об'єктивно і неза- лежно від суддів. Судді — це «оракули» права. їхні рішен- ня — найбільш авторитетні свідчення існування права.

З цих позицій загальне право є не чим іншим, як пра­вом, декларованим суддями за всю історію існування суду. У всякому разі, згідно з основами деклараторної теорії, право — це не рукотворні норми, не офіційний документ, а живе право, практика і досвід. Нові правові норми з'яв­ляються так само, як нові мовні одиниці. У певному ро­зумінні мова і право «вигадані» людьми. Однак природа в них одна: ніхто не може точно визначити, хто їх вигадав, хто їхній автор2;

2) право — це звичай, що є виразником певних цінно- стей народу. Тому винятковий засіб доведення певного

1 Осакве к. Вказ. Праця. — с. 36.

2 Романов а. К. Вказ. Праця. — с. 97.

правила поведінки як норми загального права полягає в посиланні на докази існування цього правила як звичаю, якого завжди дотримувалися суб'єкти правовідносин.

Розвиток загального права, що відбувається протягом багатьох століть, близький до звичаєвого права. Обидва вони нагадують «первісний ліс, який хоча його ніколи не рубали і навряд чи змінювалися його обриси, постійно омолоджується і через сто років буде зовсім іншим лісом; а зовні він залишається тим самим «старим лісом», у яко­му повільний ріст однієї його частини супроводжується непоміченим відмиранням в іншій»'.

3) розумність — це життя права. Ототожнення за- гального права з розумністю є наслідком розвитку теорії природного права. Згідно з англійською традицією до принципу розумності завжди ставились як до питання факту, що передається на розгляд присяжних. Особливо це стосується цивільно-правових справ про недбалість, яка тлумачиться як недотримання стандарту поведінки розумної людини.

Ідея розумності є критерієм чинності норм позитив­ного права. Судді можуть відмовитись застосовувати дер­жавні правові акти на підставі їх нерозумності2;

4) прийняття судового рішення, в якому міститься по- ложення, що раніше не декларувалось суддями, не змінює правової системи. Це пояснюється тим, що суд викорис- товує право таким, яким воно було до моменту винесен- ня судового рішення. Це дозволяє обґрунтувати надання судовому рішенню зворотної сили: суддя не створює нор- му, а лише роз'яснює норму, яка повинна бути відомою правопорушнику із повсякденного життєвого досвіду. Тому немає нічого страшного в тому, що правило, впер- ше сформульоване в судовому рішенні, стосується події, яка відбулася в минулому.

І навіть тоді, коли апеляційний суд анулює рішення у справі як абсурдне чи несправедливе, суд не створює нової норми. На думку Блекстоуна, така ситуація свідчить не про поганий закон, а про те, що дане рішення грунту­валося на положеннях, які не можуть вважатися законом. Таким чином, скасовуючи певне рішення, суд визнає, що насправді закон не такий (є іншим), або вказує, що закон у попередній справі неправильно зрозуміли'.

Наприкінці XVIII і впродовж XIX століття стало зро­зумілим, що погляд на суддів як на простих інтерпрета­торів права — це тільки забобони. Саме за це декларатор-ну теорію права серйозно критикували прибічники зако­нодавства як провідної форми права. Так, Дж. Бентам порівнював формування загального права з вихованням собаки: «Як ви виховуєте собаку? Ви чекаєте, коли він зробить щось таке, що, на вашу думку, він не повинен ро­бити, а потім його караєте». Таким же чином судді творять право, коли карають за вчинене2. Дж. Бентам стверджував, що загальне право «створюється» суддею, не надто чемно висловлюючись, що воно «є продуктом фірми Суддя і К.»3

Сучасна теорія загального права виходить уже з того, що судді є творцями загального права. Судді творять загаль­не право, спираючись на свої уявлення про те, що є прий­нятним з точки зору громадськості. Якщо існує правило, яке ґрунтується на прецедентних судових рішеннях, то до нього необхідно звернутися. Але у випадках вироблення цілком нового рішення судді неминуче нав'язують су­спільству ту чи іншу точку зору з певного питання. Саме це і дає підстави сучасним дослідникам вважати, що судці все ж таки творять загальне право або певним чином бе­руть участь у процесі його творення та розвитку4.

1 Берман Г. Дж. Вказ. праця. - С. 545.

2 Шевчук С. Основи конституційної юриспруденції. - К.: Україн­ський центр правничих студій, 2001. — С. 55.

1 БернхемВ. Вказ. праця. — С. 48.

2 Кросс Р. Прецедент в английском праве: Пер. с англ. - М.: Юрид. лит., 1985.- С. 48.

3 Ллойд Д. Идея права: Пер. с англ. - М.: Югона, 2002. - С. 297.

4 Бернхем В. Вказ. праця. — С. 47.