ком
практики
вирішення спорів за нормами права
справедливості правосуддя на його
основі стало здійснюватися в
загальноприйнятому порядку, але в
особливому суді —
Суді
канцлера (Канцлерському суді
справедливості), який очолював
лорд-канцлер короля. При цьому була
встановлена спрощена процедура звернення
до лорд-канцлера, що відрізнялася
від процедури звернення до королівського
суду.
У
такий спосіб Суд канцлера від імені
англійського короля став вирішувати
в порядку нової судової процедури ті
спори, щодо яких норми загального права
були відсутні або ж коли рішення, що
пропонувались загальним правом,
виглядали явно несправедливими.
Приміром, суд канцлера привласнив
собі виключну юрисдикцію у справах про
довірчу власність. Також суди совісті
сформулювали положення, що стосувалися
питання про викуп нерухомості, яка
знаходилась у заставі, започаткували
практику надання позивачу права
вимагати виконання в натурі при
порушенні контрактів. Усе це приводить
до того, що наприкінці XVII століття
вироблені лорд-канцлерами норми
утворюють закінчену правову систему.
З
виникненням права справедливості
складається становище, при якому в
країні фактично діють
дві системи судів: суди,
що застосовують норми загального права,
і суди справедливості під егідою
лорд-канцлера. Така дуалістична
судова система породжувала ситуації,
коли один і той же конфлікт, у принципі,
міг бути прийнятий до розгляду в обох
судах і вирішений на підставі різних
положень. Звичайно, що це не
забезпечувало дотримання законності.
Добре відоме зауваження, кинуте кимось
із приводу появи Суду канцлера: «В
Англії один суд був заснований, щоб
творити несправедливість, а другий —
щоб
це припинити»1.
Починаючи
з 1616
року
норми права справедливості стали
набувати більшої юридичної сили, ніж
норми за-
гального
права. Згідно з рішенням короля Якова
І у справі графа Оксфордського, якщо
право справедливості суперечить
нормам загального права, пріоритет
слід віддавати праву справедливості.
Це дозволяло позивачам звертатися
до суду права справедливості навіть у
тих випадках, коли суд загального права
вже ухвалив своє рішення зі спірного
питання. У такий спосіб вони вимагали
перегляду судового рішення, винесеного
на підставі норм загального права.
Проте вважалося, що без особливої
потреби Суд канцлера не повинен
втручатися в юрисдикцію судів, що діють
у межах загального права.
Суперечність
між загальним правом та правом
справедливості було усунуто шляхом
створення єдиного для обох систем
вищого суду. Ця подія відбулася в 1873
році,
коли на підставі Закону про Верховний
суд судові системи загального права
і права справедливості були реформовані
й об'єднані: Високий суд правосуддя
замінив обидва колишні вищі суди1.
Аналізуючи
співвідношення
між загальним правом та правом
справедливості в
нинішні часи, слід зазначити, що:
право
справедливості та загальне право —
це
різновиди англійського прецедентного
права,
які продовжують залишатися різними
мегагалузями англійського права;
право
справедливості не входить у загальне
право; це своєрідне «рукотворне
доповнення» до загального права,
упереджене і сприятливе тлумачення
загального права (глос), його свідоме
виправлення в тій частині, в якій
останнє виявлялося застарілим або
мало прогалини. Прецеденти у праві
справедливості створюються не на
основі норм загального права, а ніби
на додаток до них;
природно,
що право справедливості не існує як
самостійна правова система. Без
загального права воно не могло б
існувати. Як коментар, що не має
самостійного
1 Загайнова с. К. Судебный прецедент: проблемы правоприменения. - м.: Норма, 2002. - с. 9.
Розділ
5.
Загальна
характеристика англо-американської
правової сім 7
§ 5. Право справедливості і його співвідношення з загальним правом