в другій — іншим. В індуському праві переважають дві головні школи — Митакшара і Дайябхага. Ці школи ра­зом з підшколами панують кожна у відповідних геогра­фічних районах, хоча особистий статус індивідів й не за­лежить від того, де вони проживають. Школа Дайябхага поширена в Бенгалії й Ассамі, Митакшара — в інших ча­стинах Індії та Пакистані.

5. Індуське право зазнало сильного впливу інших право­вих систем — мусульманського і англійського права. Най­давніші джерела індуського права — веди були створені ще в другому тисячолітті до н. е. Протягом значного історич­ного періоду воно розвивалося самостійно. Мусульман­ське панування, що встановилося в Індії в XVI столітті, досить відчутно загальмувало розвиток індуського права. Суди зобов'язані були застосовувати тільки мусульман­ське право, індуське ж могли застосовувати тільки панча-яти (збори) каст для вирішення внутрішньообщинних проблем. Це привело до звуження сфери дії індуського права, що залишалося діяти головним чином у вузькій сфері релігії та особистих стосунків.

У XVII і XVIII століттях мусульманське панування змінилося англійським. Англійці не заперечували проти застосування щодо населення Індії, особливо у царині при­ватного права, більш знайомих йому правових норм. Про­те встановлення англійського панування значно вплину­ло на розвиток індуського права. Р. Давид зазначає, що цей вплив виявився подвійним чином. Насамперед слід наго­лосити на його позитивній дії, оскільки було офіційно ви­знано (на відміну від періоду мусульманського панування) авторитет індуського права, тобто англійці визнали рівне значення мусульманського й індуського права, а англій­ським судам було надано право розглядати на їх основі всі спори, що не торкалися інтересів англійців. З іншого по­гляду, англійське панування, навпаки, було негативним для індуського права, бо воно спричинило глибоку його трансформацію. Наслідком цього впливу було обмежен-200

ня дії індуського права лише регламентацією вузького кола відносин, тоді як найважливіші сфери громадсько­го життя підпали під дію нового територіального права, що застосовувалося до всіх громадян Індії незалежно від їхньої релігійної належності¹.

К. Цвайгерт і X. Кетц зазначають також, що застосу­вання індуського права англійськими судами призвело до його «корозії»². Застарілі норми, що регулювали право власності, були витіснені загальним правом. І, навпаки, в галузі сімейного і спадкового права діяв принцип, відпо­відно до якого всі справи, що стосуються спадщини, шлюбів, каст, інших релігійних звичаїв чи інститутів, ви­рішувалися згідно з нормами індуського права. Однак англійському судді було досить важко реалізувати цей принцип. Серед великої кількості юридичної літератури тільки деякі праці були перекладені англійською мовою із санскриту. Але навіть вони часто залишалися загадкою для суддів, які практично не мали майже ніякого уявлен­ня про умови життя індусів і неписані правові традиції. Тож судді намагалися вирішити проблему, залучаючи до судів місцевих мандрівних знавців — пандитів, у яких англійські судді могли набути необхідних знань зі спе­ціальних питань індуського права. З 1864 року від'їхніх по­слуг відмовилися, бо судді вже мали на цей час необхід­ний досвід у зверненні до індуського права, та й стало більше перекладених англійською мовою юридичних книг, а найголовніше — кількість судових рішень досягла необхідного рівня, що дало можливість суддям застосову­вати їх як прецеденти.

У результаті діяльності судів індуське право в період британського колоніального правління стало відрізнятися від первісного нормативного змісту дхармашастр. Це по­яснюється, з одного боку, тим, що суддям була доступна

1 Давид р., Жоффре-Спинози к. Вказ. Праця. — с. 335.

2 Цвайгерт к., Кетц X. Вказ. Праця. — с. 467, 468.