Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Порывняльне правоз..doc
Скачиваний:
3
Добавлен:
01.04.2025
Размер:
2 Мб
Скачать
☆

  1. прецеденти і думки, викладені в класичних юри­дичних працях (наприклад, у підручниках і монографіях);

  2. рішення, винесені рівними судовими інстанціями, якщо вони не вважаються юридично обов'язковими;

8) усі рішення судів Європейського Союзу1. Значення переконливих прецедентів зростає тоді,

коли суду доводиться заповнювати відсутність законодав­чої регламентації.

Структура судового прецеденту. Будь-який прецедент містить дві частини: ratio decidendi та obiter dictum.

Ratio decidendi (з лат.— підстава для вирішення) — це та частина рішення суду, де містяться норми права, на основі яких було вирішено дану справу. Ratio decidendi міститься в мотивувальній частині і є стандартом, пояс­ненням, чому саме так було вирішено конкретну спра­ву. Для обґрунтування цього принципу судді, ухвалюючи рішення у справі, застосовують норми законодавства, попередні прецеденти та міркування (мотивацію) суддів при їх прийнятті, цитати з авторитетних доктринальних джерел, посилання на іноземні прецеденти чи законо­давство тощо2.

Ratio decidendi фіксує правову основу, що має силу закону і повинна застосовуватися при вирішенні всіх на­ступних справ, при чому щодо всіх інших осіб, а не тільки сторін у даній справі. Таким чином, саме ratio decidendi є нормою прецедентного права.

Наприклад, у відомій справі чилійського генерала А. Піночета англійським судом вирішувалось питання про можливість видачі іспанському правосуддю генерала — глави держави, який має дипломатичний імунітет. Прин­ципом (ratio decidendi) у цій справі була мотивація суду, що скоєння злочинів проти людства та катування людей не є офіційними діями глави держави, тому він не має іму-

нітету від кримінального переслідування. Вона дозволи­ла прийняти рішення про видачу генерала.

Пошук ratio decidendi — нелегке завдання. Навряд чи ratio коли-небудь формулюється суддями у прямій формі. Скоріше, воно може міститися у прихованому вигляді. Отже, основне завдання юриста, що аналізує рішення суду, полягає в тому, щоб виокремити в ньому ту частину, в якій формулюється підстава для вирішення справи. Можна сказати, що пошук ratio decidendi є основною особливістю процесу в англо-американських судах.

Найпоширенішими методами пошуку ratio decidendi є метод Вембо та метод Гудгарта.

Згідно з методом Вембо суддя має спочатку знайти в рішенні те правоположення, яке може вважатися ratio decidendi, а потім надати йому протилежного значення. Якщо після цього остаточний висновок рішення не змі­ниться, то перед суддею — obiter dictum, якщо зміниться — тоді це ratio decidendi. Наприклад, якщо у справі генера­ла А. Піночета вважати катування людей офіційною дією глави держави, тоді рішення у справі повинно змінитися. Отже, протилежне до такого припущення твердження є ratio decidendi цього рішення.

Згідно з методом Гудгарта ratio decidendi визначаєть­ся шляхом оцінки фактів, які уявляються суттєвими для судді. Суд вважає себе зв'язаним попереднім рішенням і по­становляє аналогічну ухвалу, якщо у справі, що розгля­дається, не з'являється новий факт, вплив якого на нове рішення він вважає суттєвим. Суд також не вважає себе зв'я­заним попереднім рішенням, якщо в новій справі відсутні деякі суттєві факти, що фігурували в попередній справі1.

Інша частина рішення суду розглядається як obiter dictum (з лат.— сказане між іншим) — зауваження (мірку­вання) суду щодо питань, які безпосередньо не входять до предмета судового рішення, але висловлені для пояснен-

1 Романов а. К. Вказ. Праця. — с. 169.

2 Шевчук с. Основи конституційної юриспруденції. — с. 171—172.

1 Шевчук с. Основи конституційної юриспруденції. — с. 172.