ня внутрішніх протиріч на основі формально-логічних методів схоластики. Східна церква пішла шляхом збере­ження первісних традицій всесвітніх соборів, через що не знала широкої переробки та систематизації права.

5.2. Джерела канонічного права

Оскільки канонічне право — це релігійно-правова система, його першоджерелом визнається божественна воля, що знаходить своє втілення в книгах Святого пись­ма — Біблії. Християнська церква визнає священними лише книги Нового Заповіту¹. Норми цього божественно­го за походженням права є першоосновою й вищим на­чалом позитивного церковного права. Презюмуєтся, що норми церковного (людського) права не можуть супере­чити праву божественному. Проте в повсякденній прак­тичній діяльності на книги Святого письма, як правило, не посилаються, а переважно використовують право, створене церквою.

В епоху визнання християнства в Римській імперії діяло правило, щоб в кожній церковній області місцеві єпископи не рідше одного разу на рік збиралися на собор для обговорення загальних справ і вирішення питань, викликаних місцевим церковним життям і практикою. Постанови обласних (помісних) соборів, що вирішували проблеми і встановлювали правила поведінки для хрис­тиянської громади, стали одним із джерел канонічного права. Спочатку вони мали регіональний характер, оск­ільки були обов'язкові тільки для церков тієї області, де собор був вищою церковною інстанцією. Але у зв'язку з тим, що підвалини церковного життя були однакові в різних провінціях, правила деяких обласних соборів ста­ли застосовуватися і в інших церковних областях, ставши джерелами права для всієї церкви. Подібного значення

1 Аннерс э. Вказ. Праця. — с. 204.

1 Новий Заповіт// Біблія. - с. 1185-1523.

постанови, і включалися в усі збірники канонічного пра­ва. За часів Папської революції Григорій VII у Диктатах прямо закріпив своє виключне право видавати нові зако­ни відповідно до потреб часу, визнавати або не визнавати книги канонічними і скликати Всесвітні собори. Відпо­відно до вчення Гугуччіо, яке офіційно визнано католиць­кою церквою, Папські декреталії почали розглядатися вище соборних канонів.

Наукові трактати авторитетних богословів, офіцій­но визнані церквою, аналізували і давали тлумачення існуючим нормам канонічного права. На Заході до таких належать праці Граціана, Гугуччіо, Іоанна Германця, на Сході — твори Олексія Арістіна, Іоанна Зонара і Федора Вальсамона тощо.

Так, праця «Декрети», видана Іоанном Граціаном близько 1140 року, вплинула на подальший розвиток всього канонічного права Західної церкви. Граціан став вважатися творцем каноністики (науки канонічного пра­ва). Ця праця була не тільки систематичною збіркою дже­рел церковного права, але водночас і коментарем до них. Граціан відповідно до схоластичного методу виявляв роз­різнення між суперечними або не цілком ясними поло­женнями і ставив питання, що вимагали вирішення в теорії та на практиці. «Декрет» був поділений на три час­тини. Перша охоплювала 101 «розходження», причому 20 перших були присвячені загальним питанням і джерелам, в інших йшлося про церковну організацію. Друга части­на підрозділялася на 36 справ, у яких Граціан виокремлю­вав численні «питання», розглядаючи майнове, процесу­альне, орденське і брачно-сімейне право церкви, а також систему покаяння. Третя частина, розділена на п'ять «роз­ходжень», трактувала церковні таїнства¹.

Ще одним джерелом канонічного права є звичай. Церква не тільки не заперечує звичаї як джерело права, а

¹ ПавловА. С. Вказ. праця. — С. 44.

² Там само. — С.45.

³ Антология мировой правовой мьісли: В 5 т. — Т. 2. — С. 143.

¹ Антология мировой правовой мысли: В 5 т. — Т. 2. - С. 240—273.