Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Порывняльне правоз..doc
Скачиваний:
3
Добавлен:
01.04.2025
Размер:
2 Мб
Скачать
☆

Досить суттєва особливість загального права полягає в його теоретичній повноті. Теоретично воно заповнює всі прогалини в англійській правовій системі. Так, суддя не може відхилити заяву позивача на тій підставі, що чин­не (відоме) право не врегулювало ці випадки. Він все одно зобов'язаний вирішити спір. Інші правові системи перед­бачають можливість прогалин і зазвичай вказують суддям, як їм діяти за таких обставин: наприклад, вирішувати спір відповідно до загальних принципів справедливості. Анг­лійський суддя не має таких повноважень: він повинен застосовувати право в усіх випадках1.

Вихід з цього становища полягає в тому, щоб визна­ти: право надасть відповідь, якщо його уважно вивчити. За допомогою прийому аналогії або шляхом співставлен-ня суддя звертається до рішень у справах, що є найбільш близькими за своїми обставинами до справи, яку він роз­глядає. Після цього він робить висновок, яким було б рішення його попередника, коли б останній сам розгля­дав цю справу. При такому методі особисті якості судді не мають великого впливу — суддя хоч і створює право, але ця правотворчість певною мірою обмежена. Ця практика дозволяє пристосувати чинне право до нових умов і надає загальному праву необхідну гнучкість.

Коли говорять про те, що загальне право має повно­ту, то це не означає, що воно має характер винятковості, тобто що його норми виключають дію всіх інших джерел права. Слід зазначити, що загальне право займає найниж­чий щабель у сучасній ієрархії основних джерел права. У ми­нулому існувала думка, що в конфліктній ситуації загаль­не право має більшу силу, ніж законодавче право (цей принцип випливає з відомої справи доктора Бонхема 1610 року). Проте врешті-врешт принцип переваги законодав­чої влади переміг. Унаслідок цього законодавець має пра­во шляхом прийняття законів, що містять протилежні за

змістом норми, скасовувати чи змінювати загальне пра­во на свій розсуд1.

Співвідношення загального права і законодавства. Судді, спираючись на загальне право, розглядають зако­нодавчий акт як такий, що містить специфічні норми пра­ва, які можуть застосовуватися тільки в чітко визначених самим законом випадках. В усіх інших випадках, не охоп­лених законодавчим актом, судді на відміну від судців ро-мано-германської правової сім'ї не будуть виносити рі­шення за аналогією з цим законом.

Це пояснюється тим, що, на думку суддів, якби зако­нодавець збирався запровадити певне правило, воно було б наведене в тексті самого законодавчого акту. Тому суд, застосовуючи закон за аналогією в тих випадках, що пря­мо ним не передбачені, буце втручатися в повноваження законодавчої влаци. А це є неприпустимим. Якщо ж зако­нодавець зробив юридичну помилку, він здатний випра­вити її самостійно. Отже, якщо певний законодавчий акт не зовсім підходить для вирішення якоїсь справи, можна звернутися до відповідних положень загального права.

Такі своєрідні відносини між загальним правом та законодавчими актами обумовлені не так логікою, як радше інстинктивною реакцією на роль законодавчих актів в історії розвитку системи загального права. У пе­ріод створення загального права законодавства було об­маль. У загальному праві містилися найбільш широкі та зрозумілі принципи, тому не було потреби включати в законодавчі акти якісь постійні норми. Замість цього за­конодавчі акти приймалися на основі ad hoc — тобто ви­ходячи з вимог конкретної ситуації, яка обумовлює не­обхідність приймати рішення, не передбачене чинним правом. Тому судці, спираючись на загальне право, не зверталися за базовими нормами до законодавчих актів,

1 Дженкс э. Вказ. Праця. - с. 33.

1 Бернхем в. Вказ. Праця. — с. 44. 5* 131

та й законодавці не вважали за потрібне включати такі положення до законодавчих актів, які вони приймали.

Мабуть, саме тому застосування законодавчого акта в системі загального права нагадує В. Бернхему кинутий в посудину з водою камінь: камінь тоне й вода оточує його з усіх боків1. П. Бромхед запропонував іншу асоціацію, порівнявши статутне право з написами, що держава зали­шає на каменях, з яких суддями зведена стіна права. Ця стіна побудована суддями, що закладали в неї свої камені-прецеденти. На каменях-прецедентах волею держави з'являються все нові і нові написи. Ці написи і є закони, тобто статутне право2.

§ 5. Право справедливості і його співвідношення з загальним правом

Англійське право справедливості (equity law) виникає і розвивається, починаючи з XIV століття. Нагадаємо, що в XIII столітті правотворчість королівських суддів почи­нає поступово втрачати свій натиск і темп. Судді не вияв­ляли великої схильності будь-що змінювати у сформо­ваній системі загального права. Парламент у свою чергу засідав нерегулярно і не мав великого бажання втручати­ся в питання права з політичних міркувань. Усе це спри­яло тому, що англійське право фактично припиняє розви­ватися не тільки в змістовно-матеріальному, але й у фор­мально-процесуальному аспекті3.

Поява самої ідеї права справедливості пояснюється тим, що норми загального права не дозволяли звертати­ся до суду з деякими типами позовів, необхідність у яких виникла в той період, коли середньовічне загальне право вже сформувалося. Розчаровані в загальному праві люди

починають звертатися до короля з численними петиціями про вирішення питання по справедливості і як виняток, бо суди їм відмовляли у справедливості і правосудді на основі права. Позивачі просили заради Бога та з милосердя при­звати до себе особу, яка звинувачувалася в заподіянні шко­ди, допитати її та милостиво знайти такий спосіб для відшкодування шкоди, якого не знає загальне право.

Як правило, англійські королі доручали розглядати такі петиції своїм лорд-канцлерам. Це було викликано в основ­ному тим, що в ранній період історії Англії лорд-канцлери призначалися королем з числа служителів церкви. Тому формально вони не були зв'язані вимогами світського за­гального права і могли приймати рішення «по справедли­вості, а не по праву». Лорд-канцлери, яких називали «хра­нителями королівської совісті», були схильні ігнорувати приписи суду й орієнтувалися радше на голос совісті.

Протягом усього XV століття лорд-канцлер діяв на підставі свого розсуду. Причому кожен лорд-канцлер мав своє розуміння того, яке рішення є чесним і справедли­вим у конкретному випадку. Тому досить поширеними на той час були жарти на адресу лорд-канцлера на кшталт «справедливість — шахраювата річ, оскільки вона змі­нюється як довжина ноги лорд-канцлерів»1.

Згодом з'являються особливі правила і норми, які використовуються при розгляді справ канцлером: зокре­ма, виробляються особливі принципи, що були названі максимами права справедливості. Поступово ці правила оформлюються в правові норми, і зрештою їх починають дотримуватись так само, як і будь-яких інших норм пра­ва. Лорд-канцлер починає спиратися на свої попередні рішення. Починаючи з 1529 року, коли в Англії з'являєть­ся перший світський лорд-канцлер (до речі, ним став То­мас Мор), розгляд справ на засадах права справедливості все більше відповідає зразку загального права. З розвит-

1 Бернхем В. Вказ. праця. — С. 56.

2 Бромхед П. Эволюция Британской Конституции: Пер. с англ. — М.: Юрид. лит., 1978. - С. 198.

3 Романов А. К. Вказ. праця. - С. 100.

1 Дженкс Э. Вказ. праця. — С. 41.