Результатом цього протистояння стало прийняття в 1122 році Вормського конкордату Імператор гарантував Папі повну й виключну владу над церквою і духівницт­вом, а також значну владу над мирянами. Папа мав вищу владу в питаннях релігійної практики й віри, він один міг давати відпущення серйозних гріхів, канонізувати святих, розподіляти індульгенції, схвалював усі зведення в духов­ний сан, установлював функції й повноваження всіх слу­жителів церкви, створював і скасовував єпархії, став го­ловним управителем усієї церковної власності. Він зако-нодавствував за допомогою видання декреталій, скликав і керував всесвітніми соборами, тлумачив закони, дарував привілеї й дозволи, був також верховним суддею і відправ­ником правосуддя.

Крім того, церква набула загальної юрисдикції у спра­вах, не пов'язаних із внутрішньоцерковними відносинами. Папа здобув владу над мирянами в питаннях віри й моралі, а також в деяких цивільних питаннях, таких як шлюб і спадщина. З деяких питань церква отримала виключну юрисдикцію, а з окремих поділяла її зі світською владою.

У результаті Папської революції церква стала особли­вим політико-правовим утворенням у Європі. Не будучи державою, вона, як зазначає Г. Берман, набула багатьох її ознак і оголосила себе незалежною, ієрархічною, публіч­ною владою. її глава — Папа мав право видавати закони, а церква проводила їх через адміністративну ієрархію, че­рез яку Папа правив так само, як нині править суверен­ний правитель через своїх представників. Церква тлума­чила свої закони і застосовувала їх через судову ієрархію, вершиною якої була папська курія в Римі. Таким чином, вона здійснювала законодавчі, адміністративні й судові повноваження сучасної держави. На додаток до цього церква дотримувалась раціональної системи юриспру­денції, канонічного права. Вона обкладала своїх підданих податком у формі десятини та інших повинностей. Через записи про водохрещення і смерть церква, по суті, вела 226

метричні книги. Водохрещення ж надавало свого роду громадянство, якого можна було позбавитися через відлу­чення від релігії. Час від часу церква збирала армії¹. Жод­на інша релігійна організація у світі не змогла здобути подібного політико-правового статусу.

4. Вплив римського права на процес розвитку системи канонічного права. Відкриття наприкінці XI століття Зво­ду законів Юстиніана, його вивчення й викладання — основні події у становленні всього права в Європі. Рим­ське право розглядалося як право ідеальне, як писане вті­лення розуму, принципами якого повинні керуватися всі, включаючи й церкву. Канонічне право запозичало багато понять і норм римського права, особливо в питаннях власності, спадкування й договорів. Зокрема, Граціан ви­користовував при складанні Декрету як загальну схему побудови інституцій Юстиніана, так і величезну кількість виписок із джерел римського цивільного права. Римська церква протягом середніх віків у всіх своїх мирських спра­вах керувалася виключно римським правом, ігноруючи розрізнені варварські звичаї й закони германських пле­мен. Ось чому нерідко церква характеризується як храни-телька римського права.

5. Наявність у канонічного права складної внутрішньої структури. У результаті розвитку вже у XII—XIII століттях воно являло собою не просто сукупність правил поведін­ки з різних питань, віднесених до компетенції церкви, а чітку систему права зі своєю структурою. Причому ана­літичне об'єднання канонічного права, його докладна ло­гічна систематизація відштовхувалися від уявлення про те, що в основі різноманітності правових норм і процедур ле­жить певний набір фундаментальних правових принципів і що завдання юристів — знайти ці принципи і привести право у відповідність з ними. На підґрунті юрисдикції церкви над певними класами осіб і категоріями справ ви-

1 Берман г. Дж. Вказ. Праця. — с. 118.