Частина іі аналіз сучасного стану вищої освіти та перспективи її розвитку

Сьогодні однією з пріоритетних сфер діяльності держави визнана освіта як найважливіша ланка виховання свідомих громадян, формування освіченої,творчої особистості. Ключовим суб’єктом освітньої політики в суспільстві є держава. Державна освітня політика розкривається як політика, в основу якої покладається принцип пріоритетності питань освіти, сукупність теоретичних ідей, цілей і завдань, практичних заходів розвитку освіти. Ці положення підкреслюють необхідність знань про шляхи та перспективи розвитку вищої освіти України, необхідності створення в кожному вищому навчальному закладі рефлексивного освітнього середовища, що буде сприяти підвищенню якості підготовки фахівця.

Розділ 11 сучасна вища освіта

Розвиток України у третьому тисячолітті визначається в контексті європейської інтеграції з орієнтацією на побудову громадянського суспільства. Науково-аналітичне забезпечення освітньої політики в Україні, перш за все державної, – актуальне, загальнонаціональної ваги, питання. Від його вирішення залежить якість розробки політики, рівень управління складними, суперечливими освітніми процесами, швидкість інтеграції у світовий освітній простір. У цьому розділі висвітлюються питання щодо особливостей формування освітньої політики як мультидисциплінарної сфери досліджень, аналізу чинників впливу на формування та здійснення освітньої політики, сутності глобалізації та її впливу на розвиток освіти. Ці проблеми досліджували у своїх працях В. Андрущенко, О. Дем’янчук, В. Журавський, І. Іванюк, О. Карпюк, К. Корсак, В. Кремень, К. Левківський, С. Ніколаєнко, В. Тертичка та інші.

11.1. Державна політика в галузі освіти

Перехід України до демократичного суспільства, правової держави та ринкової економіки зумовлює необхідність запровадження державної освітньої політики, яка відповідала б потребам сьогодення. Адже саме освіта становить стратегічний ресурс соціально-економічного й науково-технічного розвитку суспільства, поліпшення добробуту людей, забезпечення національних інтересів,зміцнення авторитету та конкурентоспроможності держави на міжнародній арені.

У цьому контексті особливої значущості набуває визначення змісту, основних напрямів, механізмів реалізації державної освітньої політики.

У загальному вимірі під політикою (від грец. politika – державні й суспільні справи) розуміється організаційна, регулятивна та контрольна сфера суспільства, у межах якої здійснюється соціальна діяльність, спрямована головним чином на досягнення, утримання й реалізацію влади індивідами й соціальними групами задля здійснення власних запитів і потреб.

Державна політика охоплює всі сфери суспільного життя, відповідно до чого виокремлюють різні її види: економічну, соціальну, національної безпеки, інформатизації тощо.

Сьогодні однією з пріоритетних сфер діяльності держави визнана освіта як найважливіша ланка виховання свідомих громадян, формування освіченої,творчої особистості.

Політика у сфері освіти інтерпретується як сфера взаємовідносин індивідів, різних соціальних груп з метою використання владних інституцій задля реалізації своїх інтересів і потреб. У цьому випадку суб’єктами освітньої політики стають – індивід, соціальні спільноти та соціальні інститути, а її об’єктами – освіта як суспільне благо, як інтелектуальний і матеріальний ресурс суспільства, як система освітніх інституцій.

Тип освітньої політики держави визначається характером соціально-економічних та політичних відносин у суспільстві, якістю еліт, домінуючою політичною культурою, національними освітніми традиціями тощо. Розробка державної освітньої політики ґрунтується на всебічному аналізі, метою якого є виявлення та порівняння можливих варіантів, встановлення пріоритетних напрямів для фінансування системи освіти, управління нею та контролю насамперед в умовах інформаційного суспільства.

Ключовим суб’єктом освітньої політики в суспільстві є держава. У процесі взаємодії з громадянським суспільством держава забезпечує суспільний вибір у сфері освіти.

Державна освітня політика розкривається як політика, в основу якої покладено принцип пріоритетності питань освіти, сукупність теоретичних ідей, цілей і завдань, практичних заходів розвитку освіти.

Аналіз розвитку державної освітньої політики дає можливість визначити кілька важливих закономірностей.

По-перше, структура системи освіти має стійку тенденцію до ускладнення, що зумовлюється поступовим розвитком соціальної структури суспільства, зростанням його економічних, соціальних, духовних потреб і, як наслідок, урізноманітненням взаємодії багатьох процесів і явищ. Безумовно, це не відбувається по прямій, висхідній лінії, але підсумком є зростання значущості освіти в розвитку суспільства.

По-друге, для освітньої політики завжди характерною є множинність суб’єктів її здійснення. Протягом історичного розвитку співвідношення ролі тих чи інших суб’єктів у формуванні та реалізації освітньої політики не було сталим, воно постійно змінювалось. Але від моменту свого виникнення держава перетворюється на провідного суб’єкта освітньої політики. Властивими їй методами (правовими, адміністративними, економічними) вона активно залучається до управління освітніми процесами.

Державна освітня функція простежується протягом усього періоду існування держави, більше того, вплив держави на освітні процеси постійно посилюється. Це зумовлюється ускладненням життя суспільства й підвищенням унаслідок цього питомої ваги державної влади в механізмах суспільної регуляції. Саме держава в ході реалізації освітньої функції пов’язує між собою інтереси різних груп і спонукає їх до прояву активності з метою досягнення єдиних визначених цілей.

По-третє, держава функціонує в певному соціальному оточенні, залежить від економіки та культури суспільства, його структури, психології й духовних цінностей громадян, їхнього менталітету, історичної пам’яті поколінь тощо. У зв’язку з цим процеси формування й здійснення освітньої політики на кожному етапі розвитку суспільства мають певні особливості, які детермінуються співвідношенням соціально-економічних умов та суспільно-політичних відносин, що, власне, і впливає на визначення змісту, пріоритетних цілей освітньої політики, вибір методів і засобів їх досягнення. Сукупність цілей та завдань держави, що практично реалізуються нею в освітній сфері, відтворюють сутність держави та її соціальне призначення.

Освітня політика має певні характеристики, важливі для розуміння того, у який спосіб вона формується; потребує врахування контексту та передісторії ухвалення політичних рішень в освіті; у її основу покладають певні цінності.

Державну політику можливо типізувати за чинниками впливу:

1) розподільча (спосіб розподілу людських, матеріальних або фінансових ресурсів на потреби освіти) та перерозподільча (перерозподіл ресурсів між певними регіонами, школами або групами дітей);

2) символічна (декларування певних принципів і цінностей) і матеріальна (передбачає зобов’язання щодо імплементації через забезпечення ресурсами);

3) раціональна (визначення обов’язкових стадій розвитку політики, окреслення чітких меж початку й завершення) і прибуткова (накопичення наявних практик, спрямованих на подальше поглиблення чи розвиток започаткованої політики);

4) самостійна (визначає, що має бути зроблено) і процедурна (спосіб досягнення бажаного);

5) регулятивна (має тенденцію до заборони) і дерегулятивна (має тенденцію до дозволу та сприяння чомусь);

6) “зверху” (ухвалення рішення на центральному державному рівні) і “знизу”(розбудова наявної практики або нової ініціативи, стимулювання змін та ініціювання реформ загального рівня).