14.10. Входження України в європейський простір вищої освіти

На початку 1990-х років Україна заявила про бажання стати повноправним членом європейської спільноти майже відразу після проголошення державної незалежності.

У 1993 р. Верховною Радою України були прийняті “Основні напрями зовнішньої політики України”, де визначалося бажання відновлення політичних, економічних, культурних, духовних та інших зв’язків з європейською цивілізацією, інтеграція України в європейський політичний, економічний, правовий, культурний простір, вступ до Європейського Союзу.

Конкретні заходи щодо реалізації зазначеної мети містять затверджена 30 квітня 2002 р. Указом Президента України програма розвитку країни “Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного і соціального розвитку України на 2002–2011 роки”, план дій “Україна – Європейський Союз” від 21 лютого 2005 р., низка інших документів.

У 1994 році між Україною і ЄС була підписана “Угода про особливе партнерство”, відповідно до якої в Україні створені спеціальні урядові інституції, що опікуються євроінтеграційними процесами, розширюються економічні, політичні й культурні зв’язки між країнами.

Важливою складовою зовнішньої політики Української держави стало входження до європейського простору вищої освіти. Перший крок до цього був зроблений у 1999 р., коли Верховна Рада України ратифікувала розроблену під егідою Ради Європи і ЮНЕСКО Лісабонську конвенцію (1997 р.) щодо визнання кваліфікації з вищої освіти в європейському регіоні. Важливою подією для вітчизняної вищої школи стало підписання Україною Болонської декларації, яке відбулося 19 травня 2005 року в норвезькому місті Берген на Конференції міністрів освіти країн Європи. Україна приєдналася до Болонського процесу, зобов’язавшись внести відповідні зміни в національну систему освіти та приєднатися до роботи над визначенням пріоритетів у процесі створення єдиного європейського простору вищої освіти.

Наступним рубежем повинен був стати 2010 рік, до якого Україні необхідно було виконати всі вимоги Болонського процесу, серед них:

– привести у відповідність до європейських вимог вітчизняну законодавчу й нормативну базу, що стосується освітянської сфери;

– значно скоротити в наших університетах і академіях кількість навчальних напрямів і спеціальностей, яких у нас, відповідно, 76 та 584, тобто в декілька разів більше, ніж у західноєвропейських країнах;

– запровадити нові бакалаврські й магістерські програми, сумісні з європейськими;

– добитися визнання на вітчизняному ринку праці й у суспільстві рівня “бакалавр” як кваліфікаційного рівня, сформувати його затребуваність вітчизняною економікою;

– ліквідувати певну плутанину в розумінні рівнів спеціаліста й магістра, адже, з одного боку, має місце близькість програм підготовки спеціаліста й магістра, їхня еквівалентність за освітньо–кваліфікаційним статусом, а з іншого – вони акредитуються за різними рівнями, відповідно за III і IV;

– привести нашу систему наукових ступенів і вчених звань у відповідність до тієї, що існує в більшості країн Європи й світу (магістр – доктор філософії);

– адекватно до потреб суспільства й ринку праці визначити місце технікумів і коледжів у системі освіти, тобто вирішити: вважати їх і далі вищими навчальними закладами (попри те, що в їхній діяльності практично відсутня наукова складова), зробити їх підрозділами університетів та академій чи надати їм статус професійних навчальних закладів.

Проте формальне ставлення до Болонського процесу й до впровадження пов’язаних з ним новацій не надало змогу виконати прийняті Україною зобов’язання. Cам факт приєднання до процесу й виконання зазначених вимог не може підняти нашу освіту до європейського рівня, тим більше, що й у більшості західних країн не надається Болонському процесу такого великого, як у нас, значення. Для “Європейського освітнього співтовариства” зазначений процес є цікавою справою, що має право на існування але, не пріоритетною. Науково-освітня активність керівництва Європейського Союзу концентрується не на формальних змінах в організації навчального процесу у вищих навчальних закладах, а на підвищенні ролі вищої освіти в розвитку природничих та інженерних наук і високих технологій. Лідери Європи усвідомлюють необхідність підвищення конкурентоспроможності своїх країн у змаганні з США і Японією у сфері створення й використання надвисоких технологій, що спираються на розвиток нанотехнологій.

В Україні запроваджена кредитно-модульна система, за якою можна замінити захист дисертацій на здобуття вченого ступеня кандидата наук захистом на здобуття ступеня доктора філософії, а вже існуючих кандидатів наук назвати докторами філософії, докторів наук – повними докторами. Але набагато складніше підняти рівень роботи вітчизняної вищої школи до рівня кращих європейських університетів, підвищити престижність вищої освіти, знань, високої кваліфікації працівника.

Підписанню Болонської декларації передувало прийняття Великої Хартії Університетів, де були закріплені університетська автономія, інші демократичні засади життєдіяльності вищої школи, які поки що відсутні в системі вищої освіти України.

Важливо повсюдно поширити таку інтерактивну модель навчання, за якої взаємовідносини між викладачем і студентом здійснюються на підставі рівності, паритетності, взаємоповаги й неупередженості.

Найважливішим завданням вищої школи було й залишиться навчити студента думати, бажати й уміти самостійно здобувати знання.

Необхідно оптимізувати ті фінансові, матеріально-технічні, інформаційні ресурси й кадровий потенціал, які в якісному й кількісному вимірах відповідають європейським стандартам, а не визначаються за залишковим принципом. Значним фактором виводу нашої вищої освіти на якісно новий рівень і підготовки кваліфікованих фахівців має стати подальша комп’ютеризація навчального процесу, запровадження інтернет-технологій, створення корпоративних мереж і віртуальних лабораторій, що дозволяють у реальному часі проводити експериментальні дослідження в процесі аудиторних занять.

Крім цього, необхідно пам’ятати , що національна система вищої освіти має свої здобутки й переваги, не можна відмовлятися від національних традицій. Так одна з переваг нашої системи освіти полягала в тому, що студенти отримували не тільки професійну освіту, але й серйозні гуманітарні знання, що давало їм змогу успішно управляти колективами, проявити себе на державній службі.

Вітчизняна система завжди відрізнялася фундаментальною підготовкою фахівців, які були здатні завдяки цьому в достатньо стислі строки опанувати будь-яку спеціальність. Тому необхідно зберігати найкращі традиції української вищої освіти.