14.5. Зміст Болонської декларації як основи створення єдиного Європейського освітнього простору

У 1999 році відбулася зустріч міністрів освіти провідних країн Європи. Учасники зустрічі констатували необхідність продовження спільних дій щодо формування спільного європейського простору вищої освіти. Разом з тим була засвідчена низка розбіжностей у програмах, структурі, організації навчального процесу, учених ступенях тощо, що необхідно було усунути в найближчі роки. Результатом дискусії стала Болонська декларація “Зона європейської вищої освіти”, яку підписали 29 європейських країн: Австрія, Бельгія, Болгарія, Великобританія, Греція, Данія, Естонія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Польща, Португалія, Румунія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Фінляндія, Франція, Чехія, Швейцарія, Швеція.

У Болонській декларації 1999 р. було проголошено шість першочергових цілей, які мають бути досягнуті в межах першого десятиріччя ХХІ ст., а саме:

1. Прийняття системи прозорих та порівняльних ступенів (кваліфікаційних рівнів), що присвоюють європейські вищі навчальні заклади, з метою полегшення працевлаштування громадян Європи і міжнародної конкурентоспроможності європейських вищих навчальних закладів. Для забезпечення визнання кваліфікацій планується повсюдне використання Додатка до диплома, який рекомендований ЮНЕСКО.

2. Уведення системи, заснованої на двох основних циклах навчання (undergraduate, graduate): 1-й – до одержання першого академічного ступеня і 2-й – після його одержання. При цьому тривалість навчання на 1-му циклі має бути не менше 3-х років. Причому ступінь, що здобувається після першого трьохрічного циклу, повинен означати здобуття вищої освіти й відповідати європейському ринку праці як достатній рівень кваліфікації. Навчання впродовж другого циклу може передбачати отримання ступеня магістра ( через 1,5–2 роки навчання після одержання 1-го ступеня) і/або докторського ступеня (за умови загальної тривалості навчання 7–8 років).

3. Запровадження кредитної системи як засобу підвищення мобільності студентів. Запропоновано запровадити в усіх національних системах освіти систему обліку трудомісткості навчальної роботи в так званих кредитах (залікових одиницях трудомісткості). При цьому надати громадянам можливість здобувати кредити й поза сферою вищої освіти, у процесі “навчання впродовж усього життя“, якщо це визнано відповідними університетами.

4. Сприяння мобільності студентів і викладачів, вільному їх пересуванню в спільному європейському освітньому просторі, тобто сприяння тим студентам, що виявили бажання на будь-якому етапі продовжити навчання в іншому вищому навчальному закладі й у іншій країні, і тим викладачам, дослідникам, адміністративним працівникам, у яких виникла потреба вести там наукові дослідження або викладацьку діяльність.

5. Контроль якості освіти шляхом утворення спеціальних акредитаційних агентств, не залежних від національних урядів і міжнародних організацій. Оцінка буде ґрунтуватися не на тривалості або змісті навчання, а на тих знаннях, уміннях і навичках, що отримали випускники. Одночасно будуть встановлені стандарти транснаціональної освіти.

6. Утвердження європейської складової у вищій освіті, особливо при розробці навчальних планів, співпраці між навчальними закладами, розробці схем мобільності та інтегрованих програм навчання й наукових досліджень.

Болонська декларація орієнтує вищі навчальні заклади на кінцевий результат: знання й уміння випускників повинні бути застосовані й практично використані на користь усієї Європи. Академічні ступені й інші кваліфікаційні рівні мають бути затребувані європейським ринком праці, а професійне визнання кваліфікацій має бути спрощене. Водночас деякі положення Болонської декларації є результатом прагнення промислових лобі західноєвропейських країн уніфікувати систему вищої освіти в Європі заради отримання кваліфікованої робочої сили з країн Східної Європи й здешевити підготовку кадрів через визнання трирічного першого циклу повною вищою освітою й скорочення фундаментальної й гуманітарної складової вищої освіти.

Болонська декларація започаткувала процес формування “Зони європейської вищої освіти”.

У подальшому розвитку зазначеного процесу відіграла роль конференція керівників університетів, що відбулась у м. Саламанка (Іспанія) в березні 2001 р., Празький саміт міністрів освіти 29 країн-учасниць Болонського процесу, що відбувся в травні 2001 р. та Берлінська конференція міністрів освіти, що відбулась у травні 2003 р.

На Саламанкській конференції 2001 р., у якій узяли участь представники понад 300 європейських університетів, була створена Європейська асоціація університетів, був прийнятий підсумковий документ “Формування європейського простору вищої освіти”, основними ідеями якого стали такі:

– подальший розвиток і розбудова вищої освіти на основі наукових досліджень;

– розробка взаємоприйнятих механізмів для оцінки, гарантій і підтвердження якості диплома про вищу освіту;

– забезпечення сумісності різних інститутів, програм, ступенів;

– сприяння мобільності студентів, персоналу й можливості працевлаштування випускників у Європі;

– підтримка зусиль з модернізації університетів у тих країнах, де існують значні проблеми щодо входження в Зону європейської вищої освіти;

– проведення змін заради більшої відкритості, привабливості, конкурентоспроможності вищої освіти вдома, у Європі й у світі;

– дотримання позиції, що вища освіта має бути відповідальною перед суспільством.

У прийнятому зверненні до урядів європейських країн містилося прохання полегшувати й заохочувати зміни, забезпечувати координацію й керівництво зближенням систем вищої освіти з урахуванням національних і європейських особливостей.

На Празькому саміті 2001 р. було ухвалене рішення продовжити регулярно, кожні два роки, зустрічі міністрів освіти країн-учасниць Болонського процесу. Додатково до тих шести проблем, що були визначені в Болонській декларації й потребували спільних зусиль для їх розв’язання, учасниками Празького саміту були названі ще три:

– організація навчання людей упродовж усього життя (система безперервної освіти);

– підвищення ролі вищих навчальних закладів і студентів у розвитку європейської спільноти;

– забезпечення привабливості Зони європейської вищої освіти.

На Берлінській конференції 2003 р. були визначені конкретні заходи щодо розв’язання дев’яти основних проблем Болонського процесу, названі строки виконання заходів. Серед них такі:

– до 2005 року створити міждержавні органи й установи, які здійснюватимуть акредитацію й сертифікацію європейських вищих навчальних закладів;

– до 2005 року розпочати реалізацію двоциклічної системи вищої освіти, а в перспективі включити до Болонського процесу ІІІ цикл освіти й отримання докторського ступеня;

– починаючи з 2005 року, усім випускникам університетів видавати автоматично й безкоштовно додаток до диплома, що написаний однією з поширених європейських мов.

Збільшувалося число учасників Болонського процесу. У 2002 році до нього приєдналися Кіпр, Ліхтенштейн, Туреччина, Хорватія, у 2003 році – Албанія, Андорра, Боснія і Герцеговина, Ватикан, Македонія, Сербія та Чорногорія, Росія.

У 2005 р. Болонську декларацію підписала Україна. На сьогоднішній день у Болонському процесі беруть участь уже 45 країн. Причому якщо спочатку членами “Болонського клубу” були тільки елітарні вищі навчальні заклади – університети, то згодом до нього увійшли й вищі технічні навчальні заклади, у яких здобувала освіту основна частина молоді.

Таким чином, Болонський процес спрямований на формування єдиного відкритого європейського простору у сфері освіти, упровадження кредитних технологій, стимулювання мобільності й створення умов для вільного пересування студентів, викладачів, науковців у межах європейського регіону, спрощення процедури визначення кваліфікацій, що сприятиме працевлаштуванню випускників і студентів на європейському ринку праці.

Уведення загальноєвропейської системи акредитації, кредитної системи накопичення, легко доступних кваліфікацій тощо сприятиме підвищенню інтересу європейських та інших громадян до вищої освіти. Одним із головних завдань, що має бути вирішене в рамках Болонського процесу, є залучення в Європу більшої кількості студентів з інших регіонів світу.