Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Педагогiка_ВШ.doc
Скачиваний:
2
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
2 Мб
Скачать
☆

14.2. Основні етапи розвитку вищої освіти в Україні

Історія вищої освіти в Україні починається в 1576 р., коли Костянтин Острозький заснував у місті Острог на Волині Греко-слов’янську Академію. Подібно до середньовічних західноєвропейських університетів, у навчальному закладі викладався курс “семи вільних мистецтв”: граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика.

Першим ректором Академії став письменник Герасим Смотрицький. Академія відіграла велику роль у поширенні знань, підготовці кадрів, захисті православної віри. Цей навчальний заклад проіснував недовго. Після смерті К. Острозького його послідовники прийняли католицизм і не виявили зацікавленості в продовженні діяльності навчального закладу, що боровся з католицькою експансією. У 1624 р. в Острозі осіли ченці-єзуїти, які відкрили там свій колегіум. Острозька академія припинила існування.

Наступний етап становлення вищої освіти в Україні пов’язаний з існуванням Києво-Могилянської колегії, яка утворилася в 1632 р. унаслідок об’єднання Київської та Лаврської братських шкіл.

У другій половині ХVІІ ст. колегія неофіційно називалася академією. Офіційно вона стала називатися так з 1701 р. відповідно до наказу Петра І.

Засновником академії був Київський митрополит Петро Могила, котрий так визначив роль колегії: навчальний процес у колегії слід поєднати з виховним. Навчання в академії тривало 12 років. Окрім традиційних для тих часів навчальних дисциплін, у колегії викладали історію, географію, літературу, астрономію, архітектуру тощо. Важливою особливістю навчального закладу був його демократичний характер, тут навчалася молодь, що репрезентувала різні тогочасні соціальні верстви. Особливо велику роль вихованці академії відіграли в політичному й культурному розвитку Росії, куди їх почали запрошувати після Переяславської Ради (1654 р.). Так, Симеон Полоцький заснував у Москві Слов’яно-греко-латинську академію, згодом з 21 ректора зазначеного навчального закладу 18 були вихованцями Київської академії. Феофан Прокопович, колишній ректор, викладач піїтики й риторики Київської академії, став помічником Петра І у його реформаторській діяльності, Данило Туптало став Ростовським митрополитом. Узагалі практично всі вищі церковні посади в Російській імперії в ХVІІІ ст. обіймали вихованці Києво-Могилянської академії. Коли в Росії заснували духовні семінарії, то вчителями в них теж були виключно українці, адже вони вважалися кращими педагогами. Тож до того, як наприкінці ХVІІІ ст. на початку ХІХ ст. Академія припинила існування, вона майже двісті років задовольняла потреби України й Росії в підготовці наукових, педагогічних і церковних фахівців.

Першими університетами в Україні були Харківський (1805 р.), Київський (1834 р.), Одеський (1865 р.). Організація навчального процесу в них була майже такою, як і в західноєвропейських університетах, однак, на відміну від останніх, у російських та українських університетах не було богословських факультетів. Вони готували чиновників, юристів, науковців, працівників освіти. В цих університетах виникли наукові школи, серед них всесвітньо відомі в Києві – з молекулярної фізики та хімії, у Харкові – з філології та фізичної хімії, в Одесі – з бактеріології тощо. Випускник Харківського університету І. Мечников, маючи європейську славу, працював в Одесі, у Санкт-Петербурзі, Парижі, не втрачаючи зв’язки з Україною.

Потреби економічного й соціального розвитку країни обумовлювали необхідність створення технічних, педагогічних, медичних та інших спеціалізованих вищих навчальних закладів. У 1850–1880-ті рр. відкриваються такі інститути: Київський політехнічний, Південноросійський (Харківський), Ніжинський історико-філологічний, Глухівський учительський та ін. У 1899 р. у Катеринославі відкрито Вище гірниче училище, яке започаткувало вищу освіту в Придніпров’ї й відіграло величезну роль у розвитку гірничої й металургійної промисловості регіону.

Усього на початку ХХ ст. в українських містах Російської імперії було 29 вищих навчальних закладів, у яких нараховувалося 35 тис. студентів. Ще декілька вищих навчальних закладів виникло в період революційно-визвольних змагань 1918–1920 рр., недовгого існування Української Народної Республіки та Гетьманату Павла Скоропадського. Зокрема, були відкриті університет у Січеславі, консерваторія в Харкові, сільськогосподарський інститут в Одесі, учительський інститут у Житомирі.

У Західній Україні на початку ХХ ст. діяло 4 вищі навчальні заклади: Львівський університет (1784 р.), Львівський політехнічний інститут (1844 р.), Ветеринарна академія в Дублянах (1855 р.), Чернівецький університет (1875 р.). Проте контингент студентів у цих навчальних закладах здебільшого формувався не з українців, а з поляків, австрійців, румунів тощо. Викладання теж в основному здійснювалося польською або німецькою мовами, тож зазначені навчальні заклади мало впливали на рівень освіти українців.

Після встановлення радянської влади освіта (середня і вища) стала масовою й доступною передусім для дітей робітників і селян. Кількість вищих навчальних закладів в Україні, порівняно з 1917 р., зросла з 29 до 129, чисельність студентів у них збільшилась у три рази. Вузівськими центрами стали 28 міст республіки.

З метою забезпечення соціальної справедливості й створення умов для навчання представникам тих верств населення, які за царського режиму були практично позбавлені можливості отримати вищу освіту, при тридцяти вищих навчальних закладах у 1925 р. були створені так звані робітфаки – підготовчі факультети для вихідців з робітничих і селянських сімей. Завдяки цілеспрямованій державній політиці в галузі освіти вже в 1930-ті рр. Радянська Україна випередила за кількістю студентів розвинуті країни Європи: Велику Британію (50 тис.), Німеччину (70 тис.), Францію (72 тис.) та ін. Поступово підвищувалася якість підготовки студентів і кваліфікація професорсько-викладацького складу ВНЗ. У 1934 р. було відновлено присудження наукових ступенів кандидатів і докторів наук, а також наукові звання професорів і доцентів. Відмовлялися від тих форм навчально-виховного процесу, що виникли в атмосфері революційної романтики й не витримали випробування часом. Основними формами навчання й контролю знань стали лекції, семінарські, практичні й лабораторні заняття, виконання курсових і дипломних проектів, іспити, заліки.

Після закінчення Великої Вітчизняної війни була в основному відновлена мережа вищих навчальних закладів, але більшість студентів здобувала вищу освіту на заочних і вечірніх відділеннях, що загалом дещо знизило рівень фахової підготовки випускників.

Завдання, що були викликані бурхливим соціально-економічним розвитком республіки та науково-технічною революцією, вимагали все більше й більше фахівців з вищою освітою, тому мережа вищої освіти з початку 1960-х рр. знов стала розширюватися.

Після проголошення державної незалежності України розпочався новий етап розвитку вищої освіти в державі. Його основні прикмети: розширення міжнародних зв’язків українських вищих навчальних закладів, запровадження в навчальний процес обчислювальної техніки, демократизація управління в системі освіти, запровадження студентського самоврядування, розширення мережі вищих навчальних закладів, відкриття приватних ВНЗ. Більша частина колишніх інститутів отримала ІІІ–ІV рівень акредитації й відповідно статус університету або академії. Нині в країні налічується 1003 вищі навчальні заклади, з яких понад триста університетів і академій, майже 40 відсотків з них стали національними. Український професорсько-викладацький загал – це 78 тисяч викладачів, з яких 12 відсотків – професори. Подібно до американської та європейської системи вищої освіти у вітчизняних ВНЗ запроваджені кваліфікаційні рівні “бакалавр” і “магістр”.

Разом з тим протягом тривалого часу кардинальних змін в організації навчального процесу не відбувалося. Домінуючою залишалася лекційно-семінарська форма занять. Попри офіційні дані, основною мовою викладання в більшості українських ВНЗ залишається російська мова.

Вищі навчальні заклади не отримали автономії, яку мають університети в США та більшості європейських країн. Вищі навчальні заклади України не беруть на себе роль методологічних центрів, новаторів, осередків суспільних перетворень, за якими має йти країна. Відбувається нехтування передовими науковими дослідженнями в закладах освіти, які є основою університетської підготовки. Система наукових ступенів складна в порівнянні із загальноєвропейською, що ускладнює мобільність викладачів і науковців у Європі. Вищі навчальні заклади України сьогодні забезпечують чотири рівні підготовки фахівців з вищою освітою: заклади 1–2 рівнів акредитації готують молодших спеціалістів і бакалаврів, у закладах 3–4 рівнів акредитації готують бакалаврів, спеціалістів і магістрів.

За кордоном прийнята двоступенева система вищої освіти. Навчальні заклади готують бакалаврів (3–4 роки навчання) і магістрів (ще 1,5–2 роки). Це відповідає європейським стандартам.

Запровадження нової кваліфікаційної системи не привело до скасування кваліфікації ”спеціаліст”, тому виникла плутанина з рівнями ”спеціаліст” та ”магістр”.

Через усе це наш диплом, на жаль, поки що не визнається в Європі, наші фахівці без додаткового перенавчання не можуть улаштуватися на роботу за фахом. У Європейському Союзі прийняті й діють більш жорсткі стандарти, тому престиж освіти традиційно дуже високий. Не влаштовує закордонних працедавців у підготовці наших фахівців низька дієвість знань ‒ здатність фахівців використовувати набуті знання, уміння на практиці. За цими параметрами випускник вищого навчального закладу найбільш поступається своєму однолітку із Західної Європи.

Диплом випускника вищого навчального закладу гарантує високий рівень підготовки; за європейським стандартом дипломований фахівець відразу займає робоче місце й виконує свої посадові обов’язки.

Якщо фахівець не буде підготовлений належним чином, імідж навчального закладу може бути втрачений назавжди, його рейтинг серйозно постраждає.