2. Розміщення ярих культур

Основним критерієм при оцінці попередників ярих культур є те, як вони впливають на поживний і фітосанітарний стан ґрунтового середовища. У районах нестійкого і недостатнього зволоження істо­тним критерієм такої оцінки вважають також залишкові запаси во­логи в кореневмісному шарі ґрунту.

Ячмінь серед інших зернових культур потребує насамперед попе­редників, які залишають після себе у ґрунті достатній запас легкодо­ступних поживних речовин і забезпечують молоді рослини необхід­ним живленням відразу після появи сходів. Це зумовлюється тим, що ця культура відрізняється від інших зернових менш розвиненою ко­реневою системою і слабшою всмоктувальною здатністю коріння. У степовій зоні добрими попередниками ячменю є кукурудза на зерно і силос, баштанні культури, горох, сочевиця і соя, задовільними — цу­крові буряки, а незадовільними — соняшник і суданська трава. Не­поганим попередником для ячменю в північному Степу, за даними Красноградської дослідної станції, є озима пшениця, яка забезпечує на 1,7 — 3,7 ц/га вищу врожайність, ніж цукрові буряки. Зниження врожайності ячменю після цукрових буряків і соняшнику особливо виявлялось у посушливі роки через дефіцит вологи в кореневмісному шарі. У Лісостепу ячмінь рекомендується висівати після цукрових буряків, кукурудзи на зерно і силос, сої, гречки, хоча в підзоні недо­статнього зволоження через погіршення водного режиму після цук­рових буряків урожайність ячменю, за даними наукових установ, бу­ла на 24,8 — 29 % нижчою, ніж після кукурудзи. У поліських районах добрими попередниками ячменю є картопля, кукурудза на силос, льон, люпин на зерно. Через погіршення фітосанітарного стану ця культура в різних природних зонах країни різко знижує свою продук­тивність у повторних посівах. Ячмінь вважають непоганою покрив­ною культурою для підсівних рослин, тому після нього в сівозміні розміщують переважно багаторічні трави.

Овес порівняно з ячменем менш вибагливий до ґрунтового середо­вища завдячуючи добре розвиненій кореневій системі з високою всмоктувальною здатністю. Він краще за ячмінь витримує підвище­ну кислотність ґрунту, проте водночас відзначається і більшою воло- голюбністю. Тому овес краще вирощувати на більш зв’язних сугли­нкових ґрунтах, здатних утримувати більше вологи, ніж піщані чи супіщані. Добрими попередниками для вівса в різних зонах країни є просапні кукурудза на зерно і силос, корене- і бульбоплідні куль­тури. У спеціалізованих зернових сівозмінах допускається розмі­щення вівса і після колосових культур. У цьому разі овес виконує роль санітарної культури і є свого роду біологічним заходом бороть­би з хворобами інших зернових культур у сівозміні з високим наси­ченням останніми. Разом з цим, повторне вирощування вівса на по­лі супроводжується значним недобором врожаю. Наприклад, на Миколаївській дослідній станції тільки за рахунок цього урожай­ність зерна знижувалась порівняно з вирощуванням його після ку­курудзи на 8,8 ц/га або на 60 %. Овес, на відміну від ячменю, харак­теризується вищою стійкістю до бур’янів, тому його посіви за потре­би можна розміщувати і після попередників, які залишають після себе поле з відносно високою потенційною забур’яненістю.

Просо, рослини якого в молодому віці відрізняються дуже по­вільним ростом, більше за будь-яку яру культуру потребує чистоти поля від бур’янів. Через це кращими для нього будуть попередники, які сприяють очищенню ґрунту від насіння бур’янів за вегетаційний або післязбиральний періоди. За високої агротехніки цим вимогам відповідає більшість просапних культур (за винятком соняшнику через падалицю), озимі, зернобобові та багаторічні трави. У районах недостатнього зволоження просо не рекомендується розміщувати після цукрових буряків, соняшнику та інших культур, які дуже ви­сушують ґрунт. Недоцільно вирощувати просо після ярих колосових культур і в повторних посівах, де погіршення фітосанітарного стану через високу забур’яненість посилюється значним поширенням спе­цифічних збудників хвороб і шкідників. Враховуючи високу вибаг­ливість до тепла і посухостійкість рослин, основні посіви проса роз­міщують у лісостеповій і степовій зонах. Після проса рекомендуєть­ся вирощування ярих культур суцільної сівби на зелений корм (ви- ко-вівсяні сумішки тощо).

Гречка, на відміну від проса, більше культивується в Лісостепу і Поліссі. В лісостеповій зоні кращими попередниками для неї є озимі і зернобобові культури, кукурудза, цукрові і кормові буряки, картоп­ля, а в Поліссі — люпин, озимі жито і пшениця, картопля, льон і кукурудза на силос. У разі вирощування гречки, як і проса, у ви­гляді проміжної культури її розміщують переважно після озимих на зелений корм. Гречка, в свою чергу, є непоганим попередником для більшості сільськогосподарських культур, враховуючи і озимі.

Кукурудза залежно від потреби господарства може вирощува­тись на зерно і зелену масу або силос. Звідси і реакція кукурудзи на попередники навіть за тих самих умов погоди та ґрунтового се­редовища буде неоднакова. Більш вибаглива до попередників ку­курудза на зерно, високі врожаї якої формуються лише за належ­ного рівня забезпечення рослин поживою і вологою. Кращі умови водно-поживного режимів відмічаються після озимих зернових культур. Через підвищення забур’яненості посівів до дещо гірших серед зернових колосових попередників кукурудзи в різних зонах країни належать ярі культури.

У районах достатнього зволоження добрими попередниками кукурудзи на зерно є багаторічні трави на два і більше укосів, цу­крові і кормові буряки, тоді як в районах нестійкого і недостатньо­го зволоження Лісостепу після цих попередників високі врожаї зерна кукурудзи забезпечуються лише в роки з достатньою кількі­стю опадів за вегетацію культури. Помітно знижується урожай­ність кукурудзи після буряків у Степу через значне погіршення вологозабезпечення рослин. Наприклад, якщо після озимої пше­ниці урожайність зерна кукурудзи, за багаторічними даними Кра- сноградської, Кіровоградської і Жеребківської дослідних станцій, становила відповідно 40,5; 38,4 і 61,3 ц/га, то після цукрових буря­ків вона була нижчою відповідно на 2,7, 2,6 і 6,0 ц/га. Добрі нас­лідки в усіх зонах країни дає вирощування кукурудзи на зерно після зернобобових культур і гречки. Цю культуру недоцільно розміщувати в сівозміні після соняшнику через падалицю і погір­шення водного режиму, а після проса — через підвищення за­бур’яненості посівів. За умов належного захисту рослин кукурудзи від бур’янів, хвороб та шкідників її можна вирощувати і в повтор­них посівах. Коли ж такий захист не забезпечується, рівень уро­жайності повторної кукурудзи помітно знижується. Наприклад, якщо у дослідах Уманського ДАУ середня (за 20 років) урожай­ність зерна при вирощуванні кукурудзи після озимої пшениці ста­новила 61,4 ц/га, то в повторному посіві цей показник був на

11. 2 ц/га нижчим. І це через те, що при цьому майже втричі зрос­тала забур’яненість посівів.

Менш вибаглива до умов вирощування і розміщення у сівозміні кукурудза на зелену масу, яка при збиранні у фазі викидання во­лоті витрачає вологи значно менше, ніж кукурудза на зерно, і до того ж лише з верхнього метрового шару ґрунту, вологість якого на час сівби кукурудзи відновлюється за рахунок осінньо-зимових опадів. Тому в зоні нестійкого і недостатнього зволоження без зниження врожаю її можна вирощувати після цукрових буряків, соняшнику та інших культур з великим водоспоживанням. Гірші результати дає вирощування кукурудзи на зелену масу після ку­курудзи на зерно через значну забур’яненість таких посівів. Так, якщо урожайність зеленої маси, за 20-річними даними Уманського ДАУ, становила 362 ц/га, то після цукрових буряків і соняшнику вона була вищою відповідно на 46 і 63 ц/га. Найкращі умови для формування врожаю силосної маси складаються після озимої пше­ниці, а гірші — також після кукурудзи. Про це свідчать дані Дра- бівської дослідної станції, де в середньому за три роки після озимої пшениці зібрали 513 ц/га силосної маси, після цукрових буряків — 476, а після кукурудзи — 439 ц/га. Кукурудза на зерно є основним попередником гороху, ячменю і вівса, кукурудза на силос — доб­рим попередником для всіх ярих культур, а після кукурудзи на зелений корм переважно розміщують озимі і післяукісні посіви.

Горох в бурякосійних районах вирощується переважно після ку­курудзи і цукрових буряків, які здебільшого забезпечують практично рівноцінні врожаї основної зернобобової культури Лісостепу і Степу. Проте в окремі роки урожайність гороху після кукурудзи може зни­жуватись через високу забур’яненість посівів, а після цукрових буря­ків — через вилягання рослин та їх підгнивання за умов надмірного зволоження. Добрими попередниками гороху є також озимі колосові, гречка, картопля; задовільними або допустимими — ярі колосові і просо; небажаними — соняшник (через падалицю) і бобові культури (через хвороби і шкідники). Після гороху висіваються в основному озимі культури, хоч він міг бути добрим попередником також для ярих зернових, цукрових буряків, картоплі та інших небобових.

Соя, кормові боби, квасоля через просапний характер виро­щування більш вибагливі до попередників, ніж горох. Вони потре­бують насамперед чистих від бур’янів полів, тому основні площі цих культур рекомендується розміщувати переважно після озимих зер­нових. Ярі колосові і більшість просапних (за винятком соняшнику через падалицю і спільні з соєю і квасолею хвороби) належать до задовільних попередників. Неприпустимо зазначені бобові культу­ри вирощувати у повторних посівах через погіршення фітосанітар- ного стану. Самі ж вони є добрими попередниками для ярих колосо­вих та інших небобових культур.

Люпин як основну бобову культуру Полісся вирощують майже піс­ля всіх культур, які культивуються у цій зоні, хоча найкращими попе­редниками для нього є озимі колосові, картопля та кукурудза на зеле­ну масу і силос. Через багато спільних шкідників недоцільно вирощу­вати люпин після конюшини і цукрових буряків. Не витримує люпин і повторних посівів. Повернення його на попереднє місце вирощування навіть через два роки може знизити продуктивність рослин майже на­половину. Після люпину насамперед висівають озимі зернові, льон і картоплю, а за можливості — і інші крім бобових культури.

Цукрові буряки витрачають значну кількість ґрунтової вологи і характеризуються слабкою конкурентністю щодо бур’янів. Тому кра­щими для них будуть попередники, які не дуже висушують корене­вмісний шар і сприяють очищенню верхнього шару ґрунту від насін­ня бур’янів. Це насамперед озима пшениця, після якої розміщуються більшість посівів цукрових буряків, та решта озимих зернових куль­тур. У разі вирощування цукрових буряків після озимої пшениці слід враховувати і місце цього попередника у сівозміні, оскільки, за дани­ми більшості наукових установ, на умови вирощування цукрових бу­ряків впливають і передпопередники цієї культури. Встановлено, що у степових районах бурякосіяння кращим передпопередником буде чистий пар, а в лісостепових районах — зайнятий, які порівняно з іншими передпопередниками забезпечують найкращі умови для фор­мування високих врожаїв коренеплодів.

Серед парозаймаючих культур в умовах достатнього зволожен­ня добрими передпопередниками цукрових буряків можуть бути багаторічні бобові трави різних строків використання, тоді як в підзонах недостатнього і нестійкого зволоження Лісостепу навіть дворічне використання трав негативно позначається на продукти­вності цукрових буряків через погіршення водного режиму. На­приклад, на Білоцерківській дослідній станції це зниження в се­редньому за 9 років сягало 35 ц/га або 9,3 %. Без зниження врожаю цукрові буряки можна вирощувати в усіх підзонах Лісостепу в ла­нці з горохом. У західному Лісостепу добрим передпопередником цукрових буряків вважають кукурудзу на силос, а в центральних і південно-східних районах таке розміщення цукрових буряків су­проводжується погіршенням водного режиму і підвищенням за­бур’яненості посівів, що негативно позначається на їх продуктив­ності. Наприклад, на півдні центрального Лісостепу в дослідах Уманського ДАУ в середньому за 20 років недобір врожаю в цій ланці порівняно з ланками із горохом, кукурудзою на зелений корм, вико-вівсом і багаторічними травами на один укіс першого року користування становив відповідно 15, 20, 30 і 33 ц/га.

Крім озимих колосових культур непоганими попередниками цук­рових буряків із культур суцільної сівби може бути ярий ячмінь, а з просапних — чисті від бур’янів посіви кукурудзи на силос. Вирощу­вати цукрові буряки після гороху і багаторічних трав небажано че­рез наявність спільних шкідників (довгоносика тощо) і погіршення водного режиму після трав в районах з нестійким або недостатнім випаданням опадів. Неприпустимим слід вважати вирощування цукрових буряків у повторних посівах, де складаються несприятливі умови водозабезпеченості рослин і різко погіршується фітосанітар- ний стан ґрунтового середовища. Після цукрових буряків можна ви­рощувати майже всі ярі культури за винятком тих, які споживають багато вологи з усього кореневмісного шару і мають з буряками спі­льні хвороби і шкідники.

Картоплю в лісостепових і в північних районах Степу, де вона займає незначну частку в структурі посівних площ, є можливість розміщувати після кращого для неї попередника — озимої пшениці чи жита, хоч непоганими попередниками для неї тут вважаються багаторічні трави на два і більше укоси, кукурудза на силос, баш­танні, післяжнивні та післяукісні посіви на зелену масу. Проте у разі вирощування картоплі після тривалого використання багаторіч­них трав є загроза значного пошкодження бульб ґрунтовими шкід­никами (дротяником тощо). У Поліссі, де картопля займає значні площі, кращими попередниками є озимі колосові, конюшина, лю­пин, льон, кукурудза на силос, гіршими — ярі колосові. Картопля легше за інші польові культури витримує вирощування у повторних посівах, однак при цьому необхідно приділяти більше уваги захисту рослин від хвороб і шкідників. Картопля є добрим попередником практично для всіх ярих культур суцільної сівби, а після ранніх її сортів в Поліссі вирощуються і озимі культури.

Соняшник у Лісостепу вирощують переважно у підзоні нестій­кого і недостатнього зволоження, але основні його площі зосередже­но в степовій зоні. Кращими для соняшника попередниками є озимі колосові, кукурудза на силос, зернобобові, картопля, баштанні; за­довільними — ярі колосові і кукурудза на зерно. До поганих попе­редників належать всі культури, які висушують ґрунт на значну глибину (цукрові буряки, суданська трава, люцерна тривалого ви­користання тощо). Соняшник негативно реагує на повторні посіви і часте повернення на попереднє місце вирощування через погір­шення водного режиму і значне ураження рослин хворобами і вовч­ком. Наприклад, якщо в дослідах Ерастівської дослідної станції при поверненні соняшнику на поле через дев’ять років середня багато­річна урожайність насіння становила 26,1 ц/га, через п’ять — 25,7, через три — 21,7, то при щорічному поверненні і через рік цей пока­зник знижувався відповідно до 13,1 і 16,3 ц/га. Після соняшнику в

Степу розміщують переважно чистий пар, а в Лісостепу — ярі паро- займаючі культури на зелений корм.

Льон вирощують переважно на багатших за родючістю ґрунтах Полісся. Найкращими попередниками для нього є озимі колосові і конюшина, добрими — люпин і картопля, задовільними — кукуру­дза на силос і ярі колосові. Неприпустимі повторні посіви льону че­рез значне ураження різними хворобами. Льон є добрим поперед­ником для озимих зернових і більшості ярих культур.

Коноплі належать до культур, які за достатнього удобрення мож­на вирощувати в повторних і беззмінних посівах. Однак при цьому складатимуться умови для поширення паразитного бур’яну вовчка і таких злісних шкідників, як стебловий метелик і конопляна листо- крутка. У разі значного їх накопичення на полі урожайність коноплі знижуватиметься. Про це, наприклад, свідчать дані Інституту луб’яних культур УААН, згідно з якими продуктивність коноплі у беззмінних посівах знижувалась порівняно з вирощуванням у сіво­зміні на 12 — 14 %. У польовій сівозміні коноплю рекомендується роз­міщувати насамперед після картоплі, конюшини, люпину, гороху і кукурудзи на силос, а за відсутності таких попередників — і після цукрових буряків та озимої пшениці. Самі коноплі є добрим поперед­ником зернобобових і більшості просапних культур.

Рис вирощують лише у спеціальних сівозмінах і розміщують після люцерни дво-трирічного користування, однорічних парозаймаючих культур, що вирощуються в агромеліоративному полі, а також у по­вторних посівах. Тривалість вирощування рису на одному полі не повинна перевищувати після люцерни три роки, а після агромеліо- ративного поля — два. У разі нехтування цією вимогою урожайність рису в повторних посівах помітно знижуватиметься.

Тютюн у сівозміні найкраще вирощувати після багаторічних трав і зернових колосових культур, хоча непогані наслідки дає роз­міщення його після кукурудзи, а за наявності у сівозміні коно­пель — і після цього попередника. Тютюн без помітного зниження врожаю витримує повторні посіви, проте для запобігання ураженню рослин хворобами його рекомендується вирощувати не більше двох років підряд на одному полі. Тютюн є добрим попередником для більшості ярих зернових культур.

Махорку на відміну від тютюну не рекомендується вирощувати після конопель через поширення паразитного бур’яну вовчка. Не­доцільно розміщувати махорку і після картоплі, соняшнику і баш­танних культур, які мають багато спільних хвороб і шкідників. За відсутності збудників хвороб у ґрунтовому середовищі махорка добре витримує дво-трирічне вирощування у повторних насадженнях. Кращими попередниками для махорки є багаторічні трави і одноріч­ні злако-бобові сумішки, зернобобові і коренеплідні культури. Після махорки можна розміщувати ярі культури, що не мають з махоркою спільних хвороб і шкідників.