Системи землеробства 6.1. Наукові основи систем землеробства

1. Поняття про системи землеробства

Як і будь-яка інша галузь народного господарства сільськогоспо­дарське виробництво розвивається за певною системою. Завданням системи ведення сільського господарства є забезпечення таких умов, за яких гарантується задоволення потреб населення у високо­якісних продуктах харчування.

Серед складових системи ведення сільського господарства є сис­тема землеробства.

Система землеробства — комплекс взаємопов’язаних агроте­хнічних, меліоративних та організаційно-економічних заходів, спрямованих на використання землі для вирощування сільськогос­подарських культур, відтворення і підвищення родючості ґрунтів.

Важливим завданням систем землеробства на сучасному етапі є охорона ґрунтів і всього навколишнього середовища.

Загальне значення системи землеробства визначається тим, що вона є основою рільництва, що, в свою чергу, є базою всього сільсь­когосподарського виробництва, продуктивність якого визначається продуктивністю рільництва, а продуктивність рільництва — ступе­нем досконалості та інтенсивності систем землеробства, застосову­ваних людиною. Ось чому розробка систем землеробства є складним процесом, що ґрунтується на досягненнях аграрної науки, передової практики і врахуванні всієї різноманітності природних, економіч­них і соціальних умов, де ця система освоюється. Від успіху освоєн­ня науково обґрунтованої системи землеробства у певному регіоні залежить успіх розвитку не тільки рослинництва, а й тваринництва та інших галузей сільськогосподарського виробництва.

У зв’язку з тим, що сільським господарством доводиться займати­ся за різних ґрунтово-кліматичних умов, то системи землеробства і всі їх складові мають бути суто зональними.

2. Історія розвитку і класифікація систем землеробства

Свій початок системи землеробства беруть від примітивних систем, за яких в обробітку і під посівами перебувала незначна (25 % і менше) частина орнопридатних земель та вирощувались ви­нятково зернові культури. Родючість ґрунту відновлювалась природ­ним шляхом під впливом дикої трав’янистої рослинності, якою заро­стало поле при залишенні ріллі під заліж або переліг. До цих сис­тем належать заліжна і вирубно-вогнева та перелогова і лісопільна.

Заліжна система землеробства — така примітивна система землеробства, за якої під посіви використовувались землі, що рані­ше ніколи не оброблялись. У разі значної втрати родючості такі зем­лі доводилось залишати і під посіви освоювати нові площі. Ця сис­тема застосовувалась у степових районах.

Аналогом заліжної в лісових районах була вирубно-вогнева сис­тема землеробства, за якої після вирубки лісу, корчування пень­ків, спалювання решток деревини і освоєння ґрунту вирощувались польові зернові культури. Через 2 — 5 років у разі зниження родючо­сті ґрунту і сильного забур’янення посівів такі ділянки залишали, а для рільництва освоювались нові площі лісу.

З часом в районах землекористування для вирощування культур вже не залишалось незайманих земель. Це змушувало розорювати під посів заліж, яка являла собою поле, використане після освоєння цілини для вирощування польових культур і залишене на 10 — 15 і більше років без обробітку для відновлення родючості ґрунту за ра­хунок заростання природною трав’янистою рослинністю. Таким чи­ном на зміну заліжній і вирубно-вогневій прийшли перелогова і лі- сопільна системи землеробства.

Перелогова являла таку примітивну систему землеробства, за якої виснажені площі залишали без обробітку на 10 — 15 і більше років, а потім знову їх розорювали і використовували для вирощу­вання сільськогосподарських культур. У лісовій зоні аналогом пе­релогової була лісопільна система землеробства, за якої для виро­щування культур відводились після корчування лісу площі, які вже колись були у сільськогосподарському використанні. Родючість ґрун­ту за такої системи землеробства відновлювалась під лісом природ­ним шляхом та за допомогою спалювання решток деревини.

Зростаючі потреби населення у продуктах харчування, щоразове трудомістке освоєння нових земель і нові форми землекористування зумовили перехід сільськогосподарського виробництва на екстенсив­ний шлях його розвитку, в основу якого було покладено екстенсив­ну систему землеробства. Від примітивних ця система відрізня­лася тим, що відновлення родючості ґрунту забезпечувалось не тільки за рахунок природних факторів, а й за допомогою викорис­тання чистих парів, посівів багаторічних трав, внесення гною та не­значної кількості мінеральних добрив. Половина і більше орнопри­датних земель за екстенсивних систем використовувалась під посіви зернових, а високопродуктивні кормові і технічні культури взагалі не вирощувались або займали незначні площі.

Серед екстенсивних систем землеробства свого часу виділялись парова і багатопільно-трав’яна.

Парова система прийшла на зміну перелоговій у зв’язку зі скороченням строку перелогу до одного року. Від того, що поле, віль­не від культурної рослинності, назвали паром, пішла і назва паро­вої системи. Ґрунтувалась ця система на використанні трипільної сівозміни з таким чергуванням: пар — озимі зернові — ярі зернові колосові. Проіснувала така система землеробства у селянських гос­подарствах Росії досить довго, хоч і мала чимало недоліків. По- перше, трипільна сівозміна, насичена лише зерновими культурами, не сприяла інтенсивному розвитку тваринництва, оскільки в ній практично не вирощувались кормові культури. Тому в господарст­вах із паровою системою землеробства вироблялось дуже мало гною, що не могло забезпечити повного відтворення родючості ґрунту. По- друге, в полі пару планувалось очищення ґрунту від бур’янів за ра­хунок обробітку ґрунту протягом весняно-літнього періоду. Насправ­ді ж пар був місцем поширення бур’янів, тому що в цьому полі про­тягом більшої частини вегетаційного періоду випасалась худоба, а оранку під озимину проводили лише наприкінці літа. Це було при­чиною низьких урожаїв зернових культур, які практично повністю залежали від погодних умов року.

Багатопільно-травЯна система землеробства відрізнялась від парової багатьма елементами. її основу становила досконаліша структура посівних площ. Змінювалась структура зменшенням част­ки зернових культур і чистого пару, включенням у структуру посівів багаторічних трав, кормових і технічних культур. Відтворення ро­дючості ґрунту за такої системи передбачалось за рахунок багаторіч­них трав, які займали близько половини всіх орних земель. Значно­го поширення така система землеробства не набула, оскільки добре себе проявила лише в зволожених районах, сприятливих для виро­щування багаторічних трав. У посушливих умовах півдня така сис­тема землеробства виявилась зовсім непридатною.

Зазначені недоліки обох видів екстенсивної системи землеробс­тва були враховані у перехідних системах, за яких виробництво сільськогосподарської продукції, відновлення і підвищення родю­чості ґрунту забезпечувалось за рахунок природних факторів та широкого використання парів, посіву бобових трав, внесення доб­рив (переважно гною), періодичного глибокого обробітку ґрунту, заходів з накопичення вологи. Меліоративні заходи застосовува­лись дуже мало. За цих систем уже використовувались усі орно­придатні землі. Крім чистих парів, в сівозмінах запроваджували зайняті, висівали зернобобові, високопродуктивні однорічні та ба­гаторічні кормові і просапні культури, проте більшу частину сіво­змінної площі займали зернові культури. Ґрунтувалася ця система на зерно-паро-просапних, зерно-трав’яних, травопільних і плодо­змінних сівозмінах. Залежно від виду сівозмін перехідні системи землеробства поділяють на поліпшену зернову, плодозмінну, тра­вопільну та просапну.

Поліпшена зернова система землеробства відрізнялась від парової тим, що у структуру посівних площ включали просапні культури і сівозміна із зерно-парової ставала зерно-паро-просапною. Просапні культури поряд із чистим паром сприяли ефективнішій боротьбі з бур’янами завдяки інтенсивнішому обробітку ґрунту. Продуктивність зерно-паро-просапних сівозмін була набагато ви­щою порівняно з зерно-паровими сівозмінами. Найкраще виявила себе поліпшена зернова система землеробства у північних районах степової зони. Основним її недоліком було те, що значна частина земель (до 25 %) використовувалась під чисті пари.

Плодозмінна система землеробства від поліпшеної зернової відрізнялась відсутністю чистого пару, а вся земля використовува­лась під посів сільськогосподарських культур. При цьому структуру посівів розробляли з таким розрахунком, щоб площі зернових і площі просапних та багаторічних трав були практично однаковими.

Набір культур у структурі посівних площ за такої системи мав забезпечувати щорічне вирощування на полі іншого виду рослин. Це означає, що плодозмінна система землеробства заснована на ви­користанні плодозмінних сівозмін, в яких складаються чи не най­кращі умови для вирощування всіх культур. Зумовлюється це тим, що при чергуванні озимих культур з ярими, а бобових багаторічних

з небобовими малорічними до мінімуму зводиться ураження рослин хворобами і пошкодження їх шкідниками. У сівозмінах з таким чер­гуванням культур менше забур’янюються посіви, створюються кра­щі умови для оптимізації водного режиму, поліпшуються умови жив­лення рослин без додаткового застосування добрив. Особливо це стосується забезпечення рослин азотом, живлення яким поліпшу­ється за рахунок вирощування у сівозміні до 25 % бобових багаторіч­них трав. Плодозмінна система землеробства передбачала також поліпшення малопродуктивних природних кормових угідь шляхом їх розорювання і використання під посіви високоврожайних кормо­вих культур.

Проте така система землеробства в Україні набула поширення лише у Поліссі та західних і північних районах Лісостепу і була не­прийнятна в Степу через відсутність чистого пару і низьку продук­тивність багаторічних трав, насінництво яких у країні на той час було занедбаним.

Травопільна система землеробства базувалась на розширенні посівів багаторічних бобових трав тривалого використання у будь- яких природно-економічних зонах країни. Засновники цієї системи вважали, що стійкі та високі врожаї зернових та інших культур мож­на отримувати тільки на структурних ґрунтах, а структуру ґрунту можуть поліпшувати лише багаторічні трави. Як перше, так і друге твердження не мало під собою наукового обґрунтування. Крім того, багато ґрунтів (дерново-підзолисті та світло-сірі лісові) взагалі не­здатні утворювати структуру навіть під дією багаторічних трав.

Вважалось, що вирощування сумішок багаторічних бобових і злакових трав на великих площах сприятиме зміцненню кормової бази для тваринництва, забезпечить виробництво більшої кількості органічних добрив, внесення яких у сівозміні підвищить урожай­ність зернових культур. Проте все це мало місце лише в районах, де були сприятливі умови для вирощування багаторічних трав. У сте­повій зоні така система землеробства прижитись не могла через ни­зьку продуктивність багаторічних трав і погіршення водного режи­му при тривалому їх вирощуванні. Крім того, травопільна система землеробства передбачала вирощування після багаторічних трав менш продуктивних, ніж озимі, ярих колосових зернових культур. І, нарешті, вона виключала використання борін, які негативно впли­вали на структуру ґрунту, хоч обійтися без борін у будь-якому госпо­дарстві практично неможливо.

Просапна система землеробства була повною протилежністю травопільній. За такої системи у структуру посівних площ включа­лось не менш як 50 % просапних культур, а технологія виробництва рослинницької продукції базувалась на інтенсивному механічному обробіткові ґрунту та широкому використанні засобів хімізації і ме­ліорації. Це досить енергоємна та водночас високопродуктивна сис­тема землеробства. Проте й вона широкого впровадження в Україні не набула, оскільки для неї необхідні тільки рівнинні землі, на яких би зовсім не виявлялась ні водна, ні вітрова ерозія. Крім того, за просапної системи землеробства для підтримання бездефіцитного балансу гумусу в ґрунт слід вносити такі норми органічних добрив, яких сучасне сільськогосподарське виробництво заготовити не спроможне. Недостатньо було на цей час і хімічних засобів захисту рослин від шкідників, хвороб і, особливо, бур’янів, які різко знижу­вали продуктивність просапних культур.

Зміна систем землеробства під впливом часу — цілком закономір­ний процес, тому на зміну перехідним прийшли інтенсивні сис­теми землеробства. Вони передбачають ефективніше використан­ня всіх сільськогосподарських угідь, вирощування тільки високо­продуктивних у певному регіоні (зоні, підзоні, адміністративних області чи районі) культур, сортів і гібридів, впровадження рекомен­дованих систем удобрення і меліоративних заходів для підвищення родючості ґрунтів. Ґрунтуються інтенсивні системи землеробства на найновіших досягненнях аграрної науки і надбаннях практики сільськогосподарського виробництва, тому набагато продуктивніші за всі попередні.

Та часто за словом «інтенсивні» не можна вловити суті цих сис­тем землеробства, не можна визначитись, чи буде така система уні­версальною для різних ґрунтово-кліматичних районів. Про особли­вості інтенсивних систем землеробства йтиметься в наступному під­розділі, а зараз розглянемо загальні принципи розробки і освоєння інтенсивних систем землеробства загалом.