4. Податкова системи України

Податкова система України, що сформована нині, з од­ного боку, сягає своїм корінням у систему доходів держав­ного бюджету, яка існувала в колишньому СРСР. Це об'­єктивне явище, тому що не можна і недоцільно воднораз відійти від усієї попередньої практики. З іншого боку, перехід до ринкових відносин потребує відповідних форм і видів оподаткування, у зв'язку з чим запозичується до­свід країн із розвинутою ринковою економікою. Проблема полягає в тому, що планова і ринкова економіки базують­ся на протилежних варіантах розподілу валового націо­нального продукту і формування доходів бюджету. Тому суть податкової реформи полягає не стільки в зміні форм і видів оподаткування, скільки, передусім, у переході від од­ного варіанта розподілу ВНП до іншого.

Держава отримує свої доходи переважно в процесі пере­розподілу валового національного продукту шляхом оподат­кування первинних і вторинних доходів, чітко визначає рівень оподаткування. Система оподаткування є відкритою і зрозумілою. Якщо державі потрібні додаткові доходи на фінансування певних видатків, то підвищити рівень оподаткування вона може тільки гласно, тобто їй так треба обґрунтувати свої розрахунки, щоб з ними погодилося су­спільство. Та навіть коли суспільство і не згодне з підви­щенням рівня оподаткування, воно хоча б інформоване про це. В цілому при такому варіанті формування доходів бюджету основними об'єктами оподаткування є доходи населення (заробітна плата, особисті доходи підприємців тощо). Це не перевага чи недолік, як не так давно доводила наша економічна наука, це об'єктивна властивість еконо­мічної системи з даним розподілом валового національного продукту.

Варіант формування доходів держави, який застосовувався у колишньому СРСР та інших соціалістичних країнах, полягав у тому, що переважна частка валового національного продукту, і передусім знов створеної части­ни — національного доходу, відразу ж централізувалась у бюджеті. Держава як власник засобів виробництва із самого початку виключала цю частину з розподільних від­носин. Вона ж установлювала шляхом регулювання заробітної плати і планового ціноутворення пропорції між заробітною платою і грошовими нагромадженнями — прибут­ком і податком з обороту.

Проведена в Україні податкова реформа не змінила пропорцій розподілу валового національного продукту, ха­рактерних для планової економіки. Таким чином, ствер­джувати, що в Україні створена відповідна ринковим від­носинам система оподаткування, явно передчасно. Та й не­можливо одразу вирішити цю проблему. Однак і не помі­чати її або робити вигляд, що її не існує, було б украй не­розумно. Головне в кожній реформі — встановлення кінце­вої мети. Коли вона визначена, можна виробляти страте­гію і тактику її досягнення.

На нинішньому етапі по­даткова політика України не може обмежуватися змі­ною форм податків. Настав час змінювати саму основу по­даткової системи, бо нові форми, залишаючись наповне­ними старим змістом, у кращому випадку нічого не зміню­ють. Держава заганяє сама себе в глухий кут безмірно роздутою сферою бюджетного фінансування і високим рів­нем оподаткування. При такій основі податкової політики не можна ні знижувати рівень оподаткування — бо зросте дефіцит державного бюджету, ні збільшувати податки — бо далі вже нікуди.

Головною ознакою нині діючої податкової системи Ук­раїни є те, що в ній, як і раніше, платежі підприємств переважають над надходження-ми від населення.

Система платежів підприємств і організацій у бюджет, що функціонувала в умовах планової економіки, сформу­валася в результаті податкової реформи 1930-1932 pp., а подальші зміни в цій системі характеризувалися заміною даних платежів з прибутку на інші, однак суть системи не змінювалася. В чому ж полягала ця суть? В тому, що держава, здійснюючи планове керівництво економікою, регулювала і розподіл доходів підприємств, переважна біль­шість яких були її власністю. Створений на державному підприємстві доход належав державі, і вона розпоряджа­лась ним на свій розсуд, установлюючи пропорції розподілу як у цілому по народному господарству, окремих галузях, так і на кожному підприємстві. Оскільки весь доход належав державі, то його централізація в державному бюджеті відбувалася неподатковими методами. Держава не стільки відбирала чуже в бюджет, скільки залишала своє на підприємстві. В умовах планової економіки і дер­жавної власності інакше не могло й бути, бо економічний розвиток регулювався із єдиного центру.

У 1930-1932 pp. була встановлена так звана двока­нальна система вилучення чистого доходу суспільства в державний бюджет. Один канал становив податок з обороту, другий — відрахування від прибутку. Податок з обороту регулював доходи на рівні окремих галузей, відрахування від прибутку довершували процес регулювання на кожному підприємстві. На основі планового ціноутворення держава, виходячи зі своїх по­треб, установлювала в цінах рівень чистого доходу. За до­помогою податку з обороту і відрахувань від прибутку вона централізувала його частину в бюджеті.

Наступний етап розвитку системи платежів підприємств у бюджет розпочався після господарської реформи 1965 р. Суть його визначалася заміною відрахувань від прибутку трьома платежами: платою за основні виробничі фонди і нормовані оборотні кошти, фіксованими (рентними) платежами і вільним залишком прибутку. Головна ідея реформи полягала в тому, щоб надати платежам із прибутку, крім фіскального призначення, стимулюючих функцій. Однак реалізувати цю ідею не вдалося. По-перше, стимулюючими функціями була наділена тільки плата за фонди. Фіксовані (рентні) платежі були призначені для вилучення в бюджет прибут­ку, який не відображав зусиль підприємства, а визначався зовнішніми факторами. Вільний залишок прибутку фактично нічим не відрізнявся від відрахувань від прибутку. По-друге, в практиці плата за фонди так і не змогла викона­ти стимулюючої функції. У підсумку все знову ж таки зве­лося до фіскального призначення платежів із прибутку.

Наступний етап розвитку системи платежів із прибутку пов'язаний з розвитком нормативного методу розподілу прибутку, який набув свого завершення в 1987 р. при про­веденні так званої радикальної економічної реформи. Од­нак радикальність цієї реформи була досить умовною, бо нова система платежів за формою відрізнялася від попе­редньої, а за змістом була дуже на неї схожа. Вона вклю­чала платежі за ресурси і відрахування від прибутку (до­ходу) на нормативній основі. До складу платежів за ре­сурси ввійшли плата за фонди (була дещо змінена мето­дика її обчислення та нормативи), платежі за трудові й природні ресурси. Платежі за природні ресурси в повному обсязі так і не були введені, а платежі за трудові ресурси сплачувалися в 1988—1990 pp.

Існуюча в Україні податкова система формувалася з початку 90-х років минулого століття і багато в чому копіювала системи оподаткування розвинутих країн світу. Запозичення чужого досвіду заможних країн без урахування специфіки бідної української економіки обернулося економічним пригніченням виробничої сфери, ростом цін, втратами дохідної частини бюджету. Від 30 до 50 відсотків ВВП України створюється поза легальною сферою, в тіньовій економіці, яка недоступна до оподаткування. У сфері оподаткування щорічно виявляються численні факти ухилень від сплати податків, легалізації (відмивання) доходів, отриманих злочинним шляхом, незаконного виготовлення, збуту, транспортування підакцизних товарів з метою збуту, приховування прибутків від оподаткування, брудних фінансових оборудок тощо.

Нинішня система податків носить суто фіскальний характер і не стимулює виробництво, інновації, інвестування в реальний сектор економіки, вимиває значні грошові кошти з реального сектора економіки в тіньовий. Питома вага податків до ВВП (податкове навантаження), включаючи обов’язкові відрахування на соціальне страхування, становить від 35 до 40 відсотків (а в окремі періоди перевищувала 50 відсотків), що характерно для розвинутих країн, але обтяжливо для країн з перехідною економікою. Фахівцями підраховано, що сумарні податкові вилучення, при яких можливе економічне зростання в державах, подібних до України, не повинні перевищувати 20-25 відсотків до ВВП. Доречно згадати, що і в розвинутих європейських країнах у депресійні 20–30-ті роки, податки до ВВП не перевищували в середньому 16,5 відсотків, а в окремих країнах були значно меншими: в Швейцарії – 6 відсотків, Швеції – 8,5 відсотка, Норвегії 10,9 відсотків. Такою політикою держава давала можливість підприємствам «звестися на ноги», створити достатню для сталого розвитку масу стабілізаційного капіталу.

Податкова система в Україні – це зачароване коло: постійно перевіряються і стягуються податки з чесних платників. По такому колу ходить 65 тисяч податківців. Один Промінвестбанк, що за роки незалежності України сплатив 1,6 млрд. гривень податків, за останні роки перевірявся різними службами 67 разів, які витратили на це 900 людино-днів. При цьому жодних суттєвих порушень виявлено не було. Такий підхід в оподаткуванні порушує принцип загальної рівності податкового навантаження на платників, підриває стимули для розвитку тих галузей економіки, які вміщують значний обсяг доданої вартості і визначають інноваційний розвиток економіки.

Недоліки податкової системи викликали спроби модернізувати існуючу систему податків, владнати суперечності між фіскальними функціями податкової системи і потребами стимулювання економіки. Останніми роками скорочена загальна кількість податків, знижені податкові ставки, зменшена кількість суб’єктів господарювання, звільнених від оподаткування, зняті деякі галузеві та регіональні податкові пільги, розширена база оподаткування, запроваджено спрощене оподаткування малого та середнього бізнесу, сільсько-господарських підприємств. Розроблений проект Податкового кодексу, проекти законів щодо єдиного соціального внеску та податку на нерухомість тощо. Разом з тим, очевидно, що окремі модернізації без системної реформи податкової сфери приносять незначний позитивний, а іноді й негативний ефект. Так, успішний розвиток малого бізнесу, викликаний переходом на єдиний податок, фактично нівелюється сьогодні нормами Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», за яким дрібне підприємництво, як і всі ті платники податків, які обрали особливі способи оподаткування (єдиний податок, фіксований податок, фіксований сільгоспподаток), фактично підпали під подвійне оподаткування.

1. Розбалансованість, відсутність системності в реформуванні податків не сприяє викоріненню її недоліків. Реформа повинна торкнутися всієї системи податків і будуватись на засадах фіскальної достатності, обов’язковості, нейтральності та рівнонавантаженості, спиратись на єдину спрощену законодавчу базу оподаткування. «Пріоритетами податкової реформи, – підкреслюється в документах ПНЕРУ, – повинні стати запровадження в законодавство норм, які стимулюють інвестиційну активність, наукові дослідження та розробки, зменшення податкового навантаження на переробні галузі та сферу послуг, стимулювання експорту несировинних товарів. Досить важливим є запровадження нового Податкового кодексу і створення таких умов, щоб сплачувати податки було вигідно і не доводилось застосовувати адміністративні методи».

2. Система податків має бути нейтральною та справедливою, що означає недопущення проявів галузевої, регіональної та соціальної дискримінації. У цьому сенсі потрібно здійснити перехід від оподаткування, що базується на високих ставках і численних податкових пільгах, до низьких ставок і відсутності податкових пільг. У 2004 році в оподаткуванні діяло 308 податкових пільг, з яких 194 з ПДВ, 22 з податку на прибуток, існувало 73 вільні економічні зони, включаючи економічні експерименти, з пільговим режимом оподаткування.

3. Практика існування податкових пільг показує, що їх наявність консервує низький технологічний рівень виробництва, призводить до появи підприємств-рант’є, поширює негативну практику лобіювання інтересів окремих груп виробників. Негативний вплив справляє також практика списання та реструктуризації податкового боргу, система взаємозаліків, подвійного оподаткування. Тільки відмова від податкових пільг і преференцій та зниження податкових ставок могли б сприяти усуненню цих негативних явищ.

В умовах значної тіньової економіки високі податкові ставки лягають непосильним тягарем на тих, хто чесно тягне податкову лямку, створюючи для справних платників нерівні конкурентні умови порівняно з тими, хто їх постійно не сплачує і не вилазить з тіні. Важливим питанням податкової реформи є питання оптимальної кількості податків, такого їх обсягу, який був би доцільним для виконання економічних і соціальних функцій держави. Рівень податкового навантаження, як відомо, задається загальним обсягом витрат бюджету. У порівнянні з західними країнами видаткова частина українського бюджету непомірно роздута. Більше 40 відсотків до ВВП становлять бюджетні витрати в Україні разом з витратами позабюджетних фондів, тоді як в США 33,5 відсотка, Японії – 35,8 відсотка, а в більш схожих на нас за рівнем економічного розвитку Бразилії – 29 відсотків, Мексиці – 27 відсотків, Туреччині – 25 відсотків.

4. При цьому значні видатки в структурі витрат припадають на утримання бюрократичного апарату.

У 2004 році на забезпечення органів управління спрямовувалось 26 відсотків витрат бюджету, в той час як на освіту витрачалось лише 18, медицину – 12, фізичну культуру і спорт – 0,7 відсотка. Роздутість штатів та бюрократизм державного апарату давно вже став «притчею во язицех». Тільки одних податківців в Україні працює більше 60 тисяч.

5. Тому скорочення витрат за рахунок утримання держапарату, президентських та парламентських структур є нагальною потребою реформування державних фінансів і податкової системи. Подальше зволікання з реформою бюджетної сфери викликає щорічне додаткове навантаження на економіку та громадян – платників податків.

Необхідно різко скоротити чисельність податків, яких зараз (загальнодержавних і місцевих) нараховується 40. Вони регламентуються нині понад п’ятьма тисячами нормативних документів, які несуть зарегламентованість, суперечність і непрозорість, створюють підгрунтя для зловживань і корупції.

Існуюча система оподаткування юридичних осіб не створює рівних умов для бізнесу. Одні (малі підприємства) працюють за спрощеною системою оподаткування: 6–10 відсотків суми виручки від реалізації, інші (великі) платять 25 відсотків від прибутку, треті перебувають у тіні і зовсім не сплачують податків. ПНЕРУ вважає, що всі – і великі, і малі підприємства, мають розвиватися за єдиними правилами гри, інакше держава може залишитись без великого бізнесу та інновацій. На цьому шляху доцільно відмовитись від існуючих десятків видів зборів і платежів, які обмежують зростання заробітної плати та вкладення в інноваційний розвиток підприємств, і перейти до єдиного податку на доходи. Стягнення такого податку практикується, наприклад, у Чехії і Польщі. Ставка такого податку могла б дорівнювати 10 відсоткам доходу, що створювало б сприятливі умови для розвитку виробничої сфери. За такої ставки податку відпадала б проблема штучної збитковості підприємств, з’являлась би можливість обрахувати обсяг податку, вивести з тіні значні ресурси підприємств. Оподаткування доходів більше відповідало б і економічній функції оподаткування – формуванню економічно доцільного співвідношення величини податку з доходом його платника. Кожному зрозуміло, що не можна вилучати кошти в обсягах рівних або більших, ніж доходи платника податку.

Необхідно зберегти єдину ставку податку з доходів фізичних осіб на рівні не більше ніж 13 відсотків, повністю відмінивши відрахування на фонд заробітної плати. Тоді люди будуть отримувати достойну зарплату, з’явиться можливість відкрити мільйони нових робочих місць.

Загалом, у ході реформи необхідно підвищити значення прямих податків, бо саме вони найбільшою мірою відіграють стимулюючу роль і відповідають принципам соціальної справедливості, встановлюють пряму залежність від рівня доходів. Нині ж частка непрямих податків більш ніж удвічі перевищує частку прямих, що негативно позначається як на цінах, так і на справедливості розподілу податкового тягаря серед малозабезпечених верств населення.

Серед непрямих податків особливе місце займає податок на додану вартість. В Україні на нього припадає 85 відсотків непрямого оподаткування, в той час як в США – 44,1 відсотка, Німеччині – 62,2 відсотка. Натомість, частка акцизів у нашій системі оподаткування в 3,3 разу нижча, ніж у США, та в 6 разів менша, ніж в Англії.

Багато говориться про недоліки адміністрування ПДВ, часті випадки ухиляння від його сплати за рахунок значних податкових пільг.

У більшості областей сума недоплати ПДВ перевищує суму відшкодування, кількість платників, яким надані пільги зі сплати ПДВ, зростає в декілька разів швидше, ніж кількість вперше зареєстрованих платників податків. В ході реформи необхідно скасувати і відмінити сам податок на додану вартість.

Негайного вирішення потребує проблема податкової застави, коли у податківців в заставі перебуває найбільш ліквідне майно на мільярди гривень. В результаті, банки не можуть кредитувати такі підприємства, виробництва зупиняються, і податки платити немає з чого. Податківці повинні продавати майно, яке не задіяне в основному виробництві, якщо боржник хронічно не платить податки, ширше використовувати практику податкового кредиту, аби не зруйнувати національне вироб-ництво. А зараз про нього ніхто не дбає.

Вирішення потребує і проблема стабільності та узгодженості законодавчої бази оподаткування. Чисельні зміни в податковому законодавстві призводять до незрозумілості, залишають шпарини для неоднозначного трактування. В сфері оподаткування на 01.01.2005 року діяло 284 закони (з них 168 – зміни та доповнення до діючих законів), 114 указів Президента України, 2000 нормативно-правових актів Кабінету Міністрів, 5533 регуляторні акти Державної податкової адміністрації України, 9411 нормативних та регулятивних актів міністерств і відомств10. Звісно, що така кількість документів породжує протиріччя і неузгодженість. Значних витрат (людських і часових) потребує ведення громіздкого податкового обліку, який значно відрізняється від фінансового, підготовка численних звітів, відстеження частих змін у нормативній базі оподаткування. Тому вкрай актуальним залишається питання зближення податкового і бухгалтерського обліку, що полегшило б процедуру визначення платниками своїх податкових зобов’язань. Необхідно розробити єдиний спрощений Податковий кодекс України.

Ще один важливий бік реформи оподаткування – дотримання всіма учасниками податкового процесу податкової дисципліни. Тут не має бути спотикань, необхідно встановити кримінальну відповідальність за ухиляння від сплати податків. Разом з тим, слід впровадити таку практику, за якої представницькі витрати бізнесменів покривались би не за рахунок прибутків, а відносились на витрати, як це робиться в цивілізованому світі. Це б сприяло вивільненню прибутків від надлишко-вих витрат.

Покращанню податкової дисципліни сприяла б більша гласність і прозорість у визначенні напрямів використання податкових коштів, залучення платників податків до визначення обсягів і напрямків використання податкових надходжень. Це підвищило б загальну ефектив-ність оподаткування, сприяло б формуванню соціально відповідальної, небайдужої до інтересів суспільства людини.

Необхідно змінити і методи збору податків. Доцільно запровадити демократичний характер сплати податків, не змушувати людей постійно ходити по кабінетах податківців. Бухгалтер має нарахувати податок, сплатити його до бюджету і нести відповідальність згідно з законом за достовірність розрахунків, а громадяни – мати податкову книжку з усіма елементами захисту і при отриманні додаткових доходів, сплачувати з них податки через банки на основі цієї книжки.

Чинна система оподаткування та адміністрування податків потребує реформування у напрямі спрощення, достатності, доцільності та мінімізації витрат на її здійснення, забезпечення рівності у податковому навантажені. Для цього необхідно:

- переглянути видаткову частину бюджету в напрямі суттєвого зменшення адміністративно-управлінських витрат та скорочення бюрократичного апарату;

- перейти від оподаткування, що базується на високих ставках і численних податкових пільгах, до єдиних низьких ставок податків і відсутності податкових пільг;

- створити єдину систему оподаткування великих і малих підприємств на основі 10-відсоткового податку на доходи, відмінивши всі інші збори і платежі;

- ліквідувати систему податкової застави на найбільш ліквідне майно підприємств, яка гальмує розвиток грошово-кредитних відносин і економічний розвиток самих підприємств;

- зблизити податковий і бухгалтерський облік, що полегшило б процедуру визначення платниками своїх податкових зобов’язань, замість численних законодавчих актів з оподаткування прийняти спрощений Податковий кодекс;

- модернізувати податкову службу на засадах демократизації і поваги до платника податків, запровадити для громадян податкову книжку з усіма елементами захисту для сплати відрахувань з додаткових доходів.