4. Елементи системи оподаткування

Розглянувши загальну суть і призначення податків, необхідно також з’ясувати зміст елементів системи оподаткування: суб'єкт (носій) податку, об'єкт і одиниця оподаткування, джерело сплати, податкова ставка і квота.

Між цими поняттями існує певне підпорядкування, яке найпростіше проілюструвати, поставивши до них запитання: суб'єкт — хто сплачує; об’єкт — що оподатковується; одиниця — як це що обчис­люється; джерело — з чого сплачується; ставка — скільки сплачується; квота — яка частка доходу утримується.

Суб'єкт, або платник (останній термін найуживаніший на практиці) податку — це та фізична чи юридична особа, яка безпосередньо його сплачує. Податкова робота почи­нається саме із встановлення платників, бо податкова служба держави повинна чітко знати, хто саме вносить той чи інший податок до бюджету, хто відповідає за зо­бов'язання перед державою. Деякі податки можуть стя­гуватись на різних етапах виробництва і реалізації. Кри­теріями вибору платника є швидкість надходження подат­ку, наявність можливостей контролю за своєчасністю і повнотою його сплати, відсутність шляхів ухилення від оподаткування. В окремих випадках між платником і дер­жавою може знаходитись уповноважена служба, яка утри­мує податок, перераховує його до бюджету і несе за це від­повідальність (наприклад, утримання прибуткового податку з робітників і службовців здійснює бухгалтерія за місцем роботи).

Об'єкт оподаткування вказує на те, що саме оподатко­вується тим чи іншим податком. Це — другий за черго­вістю елемент оподаткування, бо, визначивши платника, не­обхідно встановити, що саме у нього оподатковується. Нор­мальна податкова робота можлива тільки при чітко визна­ченому об'єкті оподаткування. Об'єкт оподаткування має бути стабільним, піддаватись чіткому обліку, мати безпо­середнє відношення до платника, відображати саме його (а не сторонніх юридичних чи фізичних осіб) вплив на да­ний об'єкт. В об'єкті оподаткування фокусуються супереч­ності фіскальної й регулюючої функції податків. З одного, фіскального боку, держава заінтересована в тому, щоб об'єкт оподаткування був значним і постійно зростав. З ін­шого боку, кожний платник намагається сплачувати яко­мога менше податків, а відтак — зменшувати об'єкт опо­даткування. Якщо таке зменшення збігається з інтересами суспільства (наприклад, щодо платежів за ресурси), то регулююча функція реалізується, якщо ні (наприклад, що­до податку на прибуток чи доходи), то можна констату­вати наявність суперечностей у системі оподаткування. Звідси випливає, що вибір об'єкта оподаткування повинен бути таким, щоб звести ці суперечності до мінімуму (по­вністю їх ліквідувати неможливо, бо в цілому рух вартості від одного суб'єкта до іншого, що опосередковується через фінансові відносини, об'єктивно має суперечливий харак­тер).

Одиниця оподаткування — це одиниця виміру (фізич­ного чи грошового) об'єкта оподаткування. Фізичний вимір має досить точно відображати об'єкт оподаткування. На­приклад, оцінка земельної ділянки при оподаткуванні про­водиться в гектарах, сотих гектара, квадратних метрах і т. д. Чим більші розміри оподатковуються, тим більша оди­ниця виміру. Грошовий вимір може бути безпосереднім — при оцінці доходів і опосередкованим — при оцінці тієї ж земельної ділянки (за ринковою чи нормативною ціною), майна і т. ін. Фізичний вимір більш точний, грошовий опосередкований завжди певною мірою відносний, він може бути більш-менш точним тільки протягом незначного, часу. Тому для тих податків, де можливе виділення одини­ці оподаткування у фізичному виразі, в основному вона і встановлюється. Грошовий вимір встановлюється рідше, а саме в тих випадках, коли потрібна інтегрована оцін­ка, наприклад майна, по декількох фізичних одиницях з урахуванням різних факторів, які не завжди мають фі­зичний вимір.

Джерело сплати податку — це доход платника, з яко­го він сплачує податок. Джерело сплати може бути безпо­середньо пов'язане з об'єктом оподаткування (коли опо­датковується сам доход або майно, що приносить доход), а може і не мати відношення до об'єкта оподаткування (наприклад, податки на майно і землю, які перебувають в особистому користуванні і не приносять доходу їх влас­никам). У цілому правомірним є пов'язування джерела сплати податку з об'єктом оподаткування. Таке оподатку­вання є справедливіше, оскільки тільки доход є джере­лом сплати.

Податкова ставка — це законодавчо встановлений роз­мір податку на одиницю оподаткування. Існують два під­ходи до встановлення податкових ставок: універсальний і диференційований. При універсальному встановлюється єдина для всіх платників ставка, при диференційовано­му — декілька. Диференціація ставок може відбуватись у двох напрямах. Перший — у розрізі платників, коли для більшості платників виділяється основна ставка, а також знижені й підвищені ставки для окремих платників. Дру­гий — у розрізі різних характеристик і оцінок об'єкта опо­даткування.

Мета встановлення як єдиних, так і диференційованих ставок одна — створення або однакових, або різних умов оподаткування для всіх платників. В одних випадках тіль­ки єдина ставка ставить усіх у рівне становище, а дифе­ренціація створює комусь пільгові, комусь жорсткіші умо­ви (наприклад, податок на прибуток). В інших випадках, навпаки, саме диференціація забезпечує рівноцінність в оподаткуванні (наприклад, установлення ставок земельно­го податку залежно від родючості ґрунтів, місця знахо­дження земельної ділянки тощо). Крім того, максимальне врахування особливостей платника й об'єкта оподаткуван­ня може здійснюватись, як уже зазначалося, через уза­гальнюючу вартісну оцінку об'єкта.

Встановлення податкових ставок є найважливішою і найскладні-шою проблемою оподаткування. Саме недоско­налість ставок може порушити як фіскальну значущість, так і регулюючу дію того чи іншого податку.

За побудовою податкові ставки поділяються на тверді і процентні.

Тверді ставки встановлюються в грошовому виразі на одиницю оподаткування в натуральному обчисленні. Во­ни можуть бути двох видів: фіксовані—встановлені в кон­кретних сумах, відносні — визначені у відношенні до пев­ної величини (наприклад, у процентах до мінімальної за­робітної плати). Відносні тверді ставки застосовуються у періоди економічної нестабільності та інфляції, бо встанов­лення фіксованих ставок практично неможливе — їх необ­хідно весь час переглядати, інакше вони втрачають реаль­не співвідношення з рівнем доходів і об'єктом оподатку­вання.

Процентні ставки встановлюються тільки щодо об'єкта оподаткування, який має грошовий вираз (адже сума податку має тільки грошовий вираз, за винятком на­туральних податків). Вони поділяються на три види: про­порційні, прогресивні і регресивні.

Пропорційні — це єдині ставки, що не залежать від роз­міру об'єкта оподаткування. Вони спрощують податкову роботу, найбільш відповідають принципу рівності плат­ників.

Прогресивні — це такі ставки, розмір яких зростає в мі­ру збільшення обсягів об'єкта оподаткування. Прогресія шкали оподаткування може бути простою і ступінчастою. При простій підвищені ставки застосовуються до всього об'єкта оподаткування, результатом чого є вкрай невигідні для платника інтервали оподаткування його розмірів. Так, при розмірах об'єкта, близьких до певного граничного об­меження, платникові вигідніше не збільшувати цей об'єкт, бо при перевищенні встановленого розміру обмеження су­ма податку набагато збільшиться. Така шкала встановлює­ться саме тоді, коли держава всіляко прагне обмежити розміри об'єкта оподаткування і веде жорстку дискримі­наційну податкову політику. При ступінчастій шкалі про­гресії підвищені ставки застосовуються не до всього об'­єкта оподаткування, а тільки до тієї його величини, що перевищує інтервальні обмеження. В даному випадку ди­скримінаційного впливу не відбувається. Разом із тим слід зазначити: багато що залежить від стрімкості й крутизни прогресії. Стрімкість характеризує розміри інтервалів — чим вони менші, тим стрімкіша прогресія. Крутизна ха-рак­теризує співвідношення максимальної й мінімальної ста­вок. Обидва ці показники при поміркованій податковій політиці мають бути помірними, створюючи відносно піль­гові умови для верств населення із низьким рівнем дохо­дів і не надто контрибуційні для осіб із високими дохо­дами.

Регресивні ставки, на відміну від прогресивних, змен­шуються у міру зростання об'єкта оподаткування. Вони необхідні тоді, коли держава намагається стимулювати по­дібне зростання. В такій політиці є свій резон, адже ба­гатство суспільства — це сукупність багатства його чле­нів, а регресивні ставки стимулюють створення і зростання багатства.

В практиці оподаткування прогресивні й регресивні ставки можуть застосовуватись як окремо, так і в поєд­нанні — у вигляді прогресивно-регресивної й регресивно-прогресивної шкали ставок.

Податкова квота — це частка податку в доході платни­ка. Вона може бути визначена в абсолютному розмірі й у відносному виразі. Значення податкової квоти полягає в тому, що вона характеризує рівень оподаткування. З пози­цій соціальної справедливості механізм оподаткування обов'язково має включати податкову квоту. Однак справа в тому, що тоді значно зменшуються податковий вплив і можливості використання податків як фінансових регуля­торів. Тому в практиці оподаткування податкові квоти за­конодавчо не встановлюються.

Розглянуті елементи системи оподаткування лежать в основі побудови механізму стягнення податків, тому оволо­діння податковою роботою потребує чіткого, повного й точ­ного розуміння податкової термінології. Синхронне ведення податкової роботи на всіх рівнях можливе тільки при одно­значному тлумаченні елементів системи оподаткування усі­ма її суб'єктами.