Передмова

Важливою складовою процесів ринкової трансформації економічної системи України та інших постсоціалістичних країн є формування сучасних податкових систем як основного джерела фінансового забезпечення виконання функцій держави в умовах змішаної економіки. Їх формування є достатньо складним і суперечливим процесом, відмінним від становлення податкових систем у країнах з розвиненою ринковою економікою. Воно характеризується загостренням специфічної для постсоціалістичних країн фіскальної суперечності, пов'язаної з невідповідністю зрілих сучасних форм оподаткування, запозичених з практики розвинених країн, соціально-економічним і політичним умовам країн, що здійснюють ринкові перетворення. Така невідповідність стала однією з причин недостатньої ефективності національних податкових систем, зростаючого опору платників фіскальній експансії держави. Важливою є проблема ролі податкової системи в Україні, її місце в ринковій економіці та звязок з економічною доктриною країни.

Тому в навчальних закладах, при підготовці висококваліфікованих спеціалістів в галузі економіки необхідно, створювати умови для вивчення головних напрямів та положень податкової системи України.

Навчальний посібник складений на основі навчальної програми “Податкова система» для студентів напряму «Економіка і підприємництво», спеціальності «Облік і аудит».

У посібнику представлено перелік тем для вивчення курсу, їх виклад, тестові та практичні завдання, питання для самоконтролю. Студенти матимуть змогу також познайомитись із широким переліком літературних джерел та нормативних актів, які рекомендуються для підготовки до практичних занять та самостійної роботи. Особливий акцент робиться на оподаткування суб’єктів сфери АПК.

Запропонований навчальний посібник ставить за мету виробити у студентів практичні навички та вміння розраховувати розмір об’єктів оподаткування та суми основних загальнодержавних та місцевих податків і зборів.

1. Cуть та види податків

1.1. Економічна суть податків

Податки є однією з найважливіших фінансових катего­рій. Історично – це найдавніша форма фінансових відносин між державою та членами суспільства. Саме виникнення держави спричинило появу платежів та внесків до державної скарбниці для фінансового забезпече-ння виконання державою її функцій. Спочатку ці внески провадились у на­туральній формі та з розвитком товарно-грошових відносин відбувся поступовий перехід до грошової форми оподатку­вання.

Податком є обов'язковий, безумовний платіж до відповідного бюджету, що справляється з платників податку. За економічним змістом – це фінансові відносини між державою і платниками податків з метою створення загальнодержавного централізованого фонду грошових коштів, необхідних для виконання держа­вою її функцій.

На відміну від фінансів вцілому ці взає­мовідносини мають односторонній характер — від платни­ків до держави. Повернення переплат податків не може розглядатись як зворотний рух, тому що воно пов'язане не із сутністю розглядуваних відносин, а з характером розрахунків із бюджетом — якби вони були максимально правильними, то переплат взагалі не було б.

У фінансовій науці існує певна проблема — які плате­жі державі слід вважати податками, а які ні. Адже части­на коштів юридичних і фізичних осіб вноситься не до бюджету держави, а до інших централізованих фондів.

Слід зазначити, що з позиції платника не­має ніякої різниці, як називається той чи інший платіж і куди він потім зараховується. Так чи інакше для нього це все — витрати. Причому не так суттєво, як іноді це вбачає­ться окремими економістами, куди відносяться ті чи інші платежі — на собівартість чи прибуток. І в тому, і в другому випадку це витрати, що збільшують ціну товарів та послуг і покладаються спочатку на виробника, а потім на споживача.

Скасування чи зменшення тих платежів, що відносяться на собівартість, приведе до збільшення прибут­ку, а відтак, з одного боку, до розширення фінансових ре­сурсів платника, а з другого — до можливостей зменшення ціни, бо потреби в прибутку визначаються більш-менш ста­лими пропорціями розширеного відтворення виробництва. Аналогічні результати спричинить і скасування чи змен­шення платежів, які вносяться із прибутку. Отже, коли платники відносять усі свої платежі державі до податків, це не стільки нерозуміння суті даного фінансового явища, скільки відображення їх прагматичних інтересів.

З позицій держави теж немає суттєвого значення, як називається той чи інший платіж, головне для неї — його повне і своєчасне надходження. Віднесення цього платежу до певного централізованого фонду обмежує державу тіль­ки у використанні коштів — в одних випадках вони мають цільове призначення, в інших — ні.

Таким чином, питання про встановлення кола податків має суто теоретичне значення з точки зору класифікації платежів юридичних і фізичних осіб державі. У фінансовій термінології застосовуються три терміни, що відображають платежі державі — плата, внесок, податок. Причому в окремих випадках плата і внесок виступають як тотожні податкам поняття. Отже, чим відрізняються ці форми платежів і які з них належать за економічним зміс­том до податків?

Збором (платою, внеском) є обов'язковий платіж до відповідного бюджету, що справляється з платників зборів, з умовою отримання ними спеціальної вигоди, у тому числі внаслідок вчинення на користь таких осіб державними органами, органами місцевого самоврядування, іншими уповноваженими органами та особами юридично значимих дій.

Плата (відповідає на запитання «за що?») передбачає певну еквівалентність відносин платника з державою. На­приклад, це плата за воду, що забирається із водогоспо­дарських систем. Розмір плати залежить від розміру ресурсів, що вико­ристовуються, а надходження плати державі визначається державною власністю на ці ресурси. Якщо держава втра­тить право власності на них, то вона втратить і ці доходи. Плата вноситься як за рахунок включення у собівартість, так і з прибутку, що визначається механізмом її стяг­нення.

Відрахування (відповідають на запитання «на що?», «від чого?») передбачають цільове призначення платежів. Воно може бути тільки частковим, тобто встановленим згідно з економічним змістом платежів, або повним, коли витрачання коштів у повному обсязі проводиться тільки за цільовим призначенням. Наприклад, часткове цільове при­зна-чення мають відрахування на геологорозвідувальні ро­боти. Оскільки вони вносяться до державного бюджету, то в загальній сумі його доходів це цільове призначення втрачається. При цьому розміри фінансування з бюджету геологорозвідувальних робіт можуть бути як більші, так і менші від надходжень цих відрахувань. Коли фінансуван­ня менше за надходження, цільове призначення залишку не зберігається. Прикладом повного цільового призначен­ня є відрахування і внески у різні позабюджетні цільові фонди — відрахування на соціальне страхування: внески у Пенсійний фонд та Фонди соціального страхування, внески у фонд сприяння зайнятості. Використовувати ці внески не за призначенням не дозволяється, а змінити цільове призна­чення можна тільки на законодавчій основі.

Відрахування відносяться здебільшого на витрати ви­робництва і включаються у собівартість. Розміри відрахувань встановлюються на нормативній основі до джерела сплати чи відповідно до певного показника.

Податки (відповідають на запитання «для чого?») встановлюються для утримання державних структур і для фінансового забезпечення виконання ними функцій держа­ви — управління, оборони, соціальної та економічної. Во­ни не мають ні елементів конкретного еквівалентного об­міну, ні конкретного цільового призначення. Однак якщо їх розглядати в узагальненому вигляді, то ці прикмети плати і відрахувань видно досить чітко. Податок — це пла­та суспільства за виконання державою її функцій, це від­рахування частини вартості валового національного продук­ту (ВНП) на загальносуспільні потреби, без задоволення яких сучасне суспільство існувати не може.

Таким чином, відмінності між платою, відрахуваннями і податками як формами платежів юридичних і фізичних осіб державі несуттєві. Вони стосуються тільки рівня кон­кретизації цільового призначення. Одночасно слід зазна­чити, що якщо плата і відрахування можуть сплачуватись як державі, так і іншим юридичним та фізичним осо­бам, то податки — це атрибут держави і тільки держави. Разом з тим очевидно, що розгляд форм платежів тільки за їхнім змістом не дає можливості чітко визначити коло податків. Тим більше що іноді тотожні за змістом плате­жі можуть мати різну назву, наприклад, «плата за воду» і «податок на воду», «плата за землю» і «земельний по­даток».

Різниця між платежами, крім відмінностей за їхніми видами, полягає, як уже зазначалося, також у тому, в який централізований державний фонд вони зараховують­ся — в бюджет чи в цільовий фонд. Якщо виходити з тер­мінології, яка існує, наприклад, в Україні, то податки над­ходять тільки до бюджету, а в цільові фонди — лише плата і відрахування. Разом з тим у доходах бюджету є окремі види плати і відрахувань. Що ж із цих позицій відносити до податків?

Можливі два варіанти: або всі платежі державі визна­чити терміном «податки», або всі види платежів, що над­ходять туди, куди нині надходять податки — в бюджет, називати податками і податковими платежами. Третього не дано, бо тоді виникає повна плутанина в поняттях.

У фінансовій науці робилися спроби включити в понят­тя податків платежі в інші, крім бюджету, цільові фонди. Потрібно зазначити, що у США та деяких інших краї­нах відрахування на соціальне страхування називають по­датками на соціальне страхування. Певні ознаки податку вони мають, однак у цілому переважають ознаки відраху­вань, тим більше при системі персональних рахунків для застрахованих платників. Логічним продовженням такого підходу було б віднесення всіх видів надходжень у дер­жавні централізовані фонди до податків, однак на практи­ці він поширюється тільки на сферу соціального страху­вання.

Більш обґрунтованим є включення в поняття податків тільки платежів у бюджет держави. За рівнем узагаль­неності бюджетних відносин вони найбільше відповідають змістові податків. При цьому слід розрізняти три групи до­ходів бюджету: податки, податкові платежі у формі плати і відрахувань, а також власні доходи держави. Податки й податкові платежі — це надходження державі від інших форм власності, перехід власності із приватної, особистої чи колективної форми в державну. Власні доходи виника­ють у держави як власника засобів виробництва. Все, що створене в державному секторі, належить державі. Вона як власник має право на весь створений чистий доход— прибуток державних підприємств та організацій. Однак держава централізує тільки частину прибутку. При цьому може використовуватись як прямий метод централізації за допомогою платежів або відрахувань з прибутку, так і по­датковий метод. Проте платежі державі державних під­приємств є податками тільки за формою, а не за еконо­мічним змістом, бо зміни форми власності тут не відбу­вається.

Крім перелічених видів, у доходах бюджету виділя­ється група так званих неподаткових платежів. Від­мінність між ними і податками, а також податковими платежами дуже проста і виходить із їхнього функціо­нального призначення. Податки й податкові платежі із самого початку створюються як фіскальні інструменти формування доходів бюджету. Неподаткові ж платежі та­кого призначення не мають. У них може бути досить різ­номанітна роль, ніяк не пов'язана з бюджетом. Спряму­вання таких неподаткових платежів до бюджету визначає­ться одним фактором — бюджет є основним централізова­ним фондом держави, а ці платежі не мають цільового при­значення. Наприклад, доходи від реалізації конфіскованого майна мають юридичний, а не фінансовий зміст. Для них не­має особливого фонду, і тому вони надходять у бюджет. Неподаткові платежі, як це зрозуміло із їхньої суті, по­сідають практично невідчутне місце в доходах бюджету, їх можна тільки прогнозувати, але ніяк не планувати.