Засоби психодіагностики
Серед засобів здійснення діагностичної діяльності доцільно виділити низку дослідницьких методів, які традиційно розподіляються на експериментальний (природний, лабораторний, формувальний експеримент) та неекспериментальний (спостереження, бесіда, аналіз продуктів діяльності) методи. Поряд із ними Л.Ф.Бурлачук наголошує на необхідності виокремлення психодіагностичного методу, специфікою якого є вимірювально-оцін- кова спрямованість, стандартизованість (наявність норм), валідність (метод оцінює саме ту психічну властивість, для вимірювання якої він призначений) та надійність (точність психодіагностичного методу як вимірювального інструменту та його стійкість до дії випадкових факторів, що уможливлює відтворення результатів в однакових умовах). Психодіагностич- ний метод конкретизується у трьох основних діагностичних підходах - об'єктивному (діагностика здійснюється на основі успішності, результативності та/або способу, особливостей виконання діяльності), суб’єктивному (діагностика здійснюється на основі повідомлених досліджуваним даних про себе, само- оцінювання особливостей власної особистості або поведінки в тих чи тих ситуаціях) та проективному (діагностика здійснюється на основі аналізу взаємодії із зовнішньо нейтральним, який через свою невизначеність та слабкоструктурованість стає об’єктом проекції), - котрі практично вичерпують розмаїття відомих дослідницьких методик (рис. 2) [39].
Рис. 2. Система "Психодіагностичний метод-підхід-методика (групи методик) ” (за Л. Ф.Бурлачуком)
Психодіагностичний процес
Діагностична діяльність психолога є складним процесом, який за формою реалізації являє собою опосередковану завданнями дослідження та відповідними психодіагностичними методиками взаємодію психолога з досліджуваним, а за змістом - доведення або спростування гіпотез про причини стану об’єкта психодіагностики та прийняття на цій основі діагностичного рішення (встановлення психологічного діагнозу і прогнозу).
Така формально-змістовна специфіка діагностичного процесу в поєднанні зі складною ієрархічною будовою об’єкта психодіагностики, багатозначністю причинно-наслідкових зв’язків між його елементами обумовлює етапність у розпізнаванні психічних процесів, станів і властивостей особистості [11], [38], [39]. Узагальнення відомих моделей процесу психодіагностики [11], [38], [39], [55], [56], [224] дозволяє виокремити такі його основні етапи.
Етан визначення стану об’єкта психодіагностики на феноменологічному рівні (рівні явища) шляхом опису діагностичних ознак - поведінкових проявів, які можна безпосередньо спостерігати [196]. Цей етап передбачає:
а) ознайомлення із запитом (типовими скаргами, проблемами тощо) досліджуваного або пов’язаних з ним осіб;
б) визначення відповідності даного конкретного випадку компетенції психолога;
в) вивчення комплексу об’єктивної (бесіда з особами, які знають досліджуваного; аналіз навчальної, медичної та іншої документації тощо) та суб’єктивної (анамнез) інформації про досліджуваного, на основі чого створюється робоча картина особистості.
Етап висування та перевірки гіпотез про психологічні причини феноменологічного стану об'єкта психодіагностики. На цьому етапі здійснюється перехід від з’ясованих діагностичних ознак до аналізу діагностичних категорій - причин проявів діагностичних ознак [196]. Успішність цього етапу психодіагностичного процесу багато в чому залежить від:
а) чіткого визначення наукового апарату дослідження (об’єкта, предмета, мети, завдань та гіпотез дослідження);
б) доцільності обраних діагностичних методик, їхньої валідності, відповідності принципам об’єктивності та комплексності;
в) урахування під час збору діагностичної інформації впливу різних змінних (ситуаційної змінної, змінної мети, завдання, особистості дослідника та досліджуваного), включених до системи “дослідник-досліджуваний”;
г) характеру впорядкування та інтеграції отриманих даних про об'єкт психодіагностики;
д) гармонійності поєднання статистичного та клінічного підходів до інтерпретації даних психодіагностики.
Операціоналізація діагностом теоретичних понять, у яких позначена проблема, в конкретні дослідницькі змінні дозволяє визначити науковий апарат психологічного діагностичного дослідження (обстеження), а саме:
Об’єкт дослідження - фрагмент психологічної реальності, на який спрямований науковий пошук.
Предмет дослідження - сторона об’єкта, яка безпосередньо вивчається.
Мету дослідження - очікуваний результат, який конкретизується у сукупності певних дій, кожна з яках має власну “субмету” щодо загальної мети.
Завдання дослідження - вибір шляхів та засобів досягнення мети.
Гіпотезу дослідження - це логічно обґрунтоване припущення про природу явища або про причини і закономірності, що його зумовлюють. Основною ознакою гіпотези є те, що її істинність чи хибність не може бути доведена дедуктивно, проте може бути перевірена (верифікована або сфальсифікована) виключно емпіричним шляхом. У психодіагностиці найчастіше висувають гіпотези про наявність, відсутність або вид зв’язку між явищами, що вивчаються, про характер цього зв’язку, про закономірності динаміки явища тощо.
На другому етапі психодіагностичного процесу з метою забезпечення отримання достовірних та однозначних діагностичних результатів має бути реалізована низка загально методологічних принципів, головними з яких є принципи об’єктивності і комплексності (системності).
Принцип об’єктивності орієнтує психодіагноста на вивчення таких психологічних реалій, які виражені у зовнішній поведінці, втілені в продуктах діяльності, проявляються у спілкуванні та взаємодії з іншими. При цьому психологічні прояви мають розглядатися в єдності з тими зовнішніми причинами і внутрішніми умовами, які їх зумовили (принцип детермінізму), та вивчатися в процесі діяльності (принцип єдності свідомості та діяльності) |240].
Принцип комплексності (системності) вимагає такої організації розпізнавальних діагностичних дій, яка б забезпечила осягнення за можливістю кожного з рівнів існування об’єкта психодіагностики як частин структурно та функціонально організованого цілого. При цьому розуміння такої цілісності має здійснюватися на основі діалогічної індивідуальної взаємодії з конкретною особистістю (принципи діалогічності та індивідуалізації психологічного дослідження) 1137].
З огляду на це висуваються високі вимоги, по-перше, до валідності та надійності методів психодіагностичного дослідження, а по-друге, — до широти охоплення діагностичними методиками особистісних властивостей досліджуваного.
Успішність цього етапу психодіагностичного процесу також залежить від ступеня врахування психологом змінних обстеження (дослідження): змінної умов (ситуаційної змінної), змінної мети, змінної завдання, змінної особистості дослідника та змінної особистості досліджуваного [8], [47].
До ситуаційної змінної можна віднести ступінь фізичного та психологічного комфорту досліджуваного в умовах діагностування; наявність “чуток” про сутність дослідження; знання респондентом змісту діагностичної процедури; присутність або не- запланована участь у дослідженні інших осіб. Усе це значно впливає на природність психічних проявів досліджуваного, визначаючи достовірність отриманих даних. Тому під час проведення психологічної діагностики необхідно максимально наближувати лабораторне та природне дослідження, забезпечити звикання досліджуваного до діагностичних умов, процедур та методів; прагнути одночасно охопити дослідженням усіх членів групи або, якщо це нереально, звести можливість їхнього спілкування з приводу діагностичної процедури до мінімуму; обмежити поширення інформації про зміст психодіагностикних методик; усвідомлював™, наскільки присутність інших (особливо референтних) осіб впливає на перебіг та результат дослідження.
ГІри організації психологічного дослідження крім врахування ситуаційної змінної необхідно чітко контролювати змінну мети, котра визначає форму проведення діагностичної процедури (чи то у вигляді суто констатувального дослідження; чи то у вигляді діагностики з подальшим інформуванням досліджуваного про можливі шляхи самостійного розвитку певних індивідуальних особливостей, чи то у вигляді обстеження з циклом консультатив- но-корекційних занять), а також відкритість (повнота висвітлення цілей дослідження, що програмує всю логіку дій досліджуваних) або закритість (указування лише загального напрямку поведінки досліджуваних) інструкції.
Змінна завдання пов’язана зі специфікою дослідницьких методів. Так, досліджувані демонструють більше довіри до автоматизованих апаратурних та комп’ютеризованих методів, ніж до паперових (бланкових) методик, що пояснюється, зокрема, надійною гарантією анонімності [155]. Крім цього значний вплив на мотивацію досліджуваних справляє рівень складності завдань: прості завдання вони вважають нецікавими, а надто складні - надуманими і, відповідно, такими, що не заслуговують на увагу. Важливою також є форма презентації завдань - усна або письмова. Письмова форма є кращою, оскільки зберігається стандартизована процедура проведення тестування. У випадках, коли не можна подати зміст методики у письмовому вигляді (вікові обмеження, неписемність) припустимо пред’явлення тестових завдань на слух. Але при цьому необхідно однакове інтонаційне пред’явлення змісту методики; неможливість довільно змінювати інструкцію або зміст методик; заборона постановки додаткових запитань з боку досліджуваних та надання їм пояснень [73].
Змінна особистості дослідника є однією з найважливіших у психодіагностичному процесі. Вимога об’єктивності психологічної діагностики ставить на перше місце незалежність її результатів від суб’єктивного фактора - свідомих або неусвідомлюваних очікувань психолога, його особистісного залучення до процедури дослідження. Адже останні часто призводять до появи низки артефактів, зокрема, так званого “ефекту Пігмаліона” (Р.Розен- таль), який полягає в очікуванні (і як наслідок - у неусвідом- леному внесенні викривлень у процедуру дослідження та в інтерпретацію отриманих даних) експериментатором певних результатів, які відповідають сформульованій ним гіпотезі. Для контролю впливу дослідника найчастіше використовують такі методи: автоматизація дослідження; формування у психолога навичок “безпристрасної поведінки” (безінтонаційне мовлення, максимальна обмеженість міміки і жестів тощо); залучення експериментаторів, які не знають цілей дослідження; збільшення кількості дослідників та наступне незалежне зіставлення отриманих ними результатів; перевірка результатів іншими психологами, котрі критично ставляться до гіпотези автора дослідження.
На другому етапі психодіагностичного процесу слід також враховувати змінну особистості досліджуваного - його статеві, вікові та професійні особливості, рівень освіченості; функціональний стан і темп роботи, виникнення змагальної мотивації [8].
Після визначення концептуального апарату дослідження, добору відповідного методичного арсеналу та власне проведення діагностичних процедур отриманий емпіричний матеріал подається у передбаченому специфікою використаних методик вигляді (“сирі” бали переводяться у стандартну шкалу, обчислюється коефіцієнт інтелектуальності, будується “особистісний профіль” тощо), обробляється та інтерпретується [38], [39].
Обробка результатів психологічної діагностики може ґрунтуватись на двох підходах - статистичному та клінічному. Перший пов’язаний із математико-статистичним аналізом кіль кісних показників; другий — апелює до професійного досвіду та інтуїції психодіагноста і передбачає аналіз переважно якісних критеріїв. Окремо кожний з цих підходів має свої переваги та недоліки, в зв’язку з чим наголошується на необхідності їх органічного поєднання [38], [39].
Інтерпретація даних психодіагностичного дослідження (обстеження) може здійснюватися або в характеристиках розвитку (генетично), тобто з виокремленням фаз, стадій та критичних моментів становлення психічних функцій і властивостей особистості, або в характеристиках систем і типів зв’язків між ними (структурно) [7]. При цьому у будь-яком разі тлумачення отриманих діагностичних результатів має здійснюватися, виходячи з певної теоретичної концепції особистості.
Етан побудови загальної формули психодіагностич- ііого заключення (діагнозу). Результатом переходу від діагностичних ознак до діагностичних висновків є психологічний діагноз - кінцевий результат діагностики щодо з’ясування та опису сутності індивідуально-психологічних особливостей особистості з метою висування прогнозу та розробки рекомендацій |38].
Видатний вітчизняний психолог Л.С.Виготський [49] вказував на системний характер психологічного діагнозу, в структурі якого виокремив такі три рівні:
симптоматичний, який пов’язаний з констатацією та описом виявлених діагностичних ознак (симптомів);
етіологічний, що передбачає причинне пояснення виявлених симптомів шляхом їх описового та створення на цій основі гіпотетичного конструкту;
типологічний, на якому здійснюється перехід від теоретичних узагальнень та описових конструкгів до теорії особистості, яка служить основою для визначення місця та значення отриманих даних у динамічній структурі особистості.
Указані рівні психологічного діагнозу характеризують загальну логіку наукового пізнання об’єкта психодіагностики: від констатування симптомів і пошуку причин, що їх зумовили, до створення теоретичної моделі особистості досліджуваного, в якій конкретні особливості представлені в цілісності та сформульовані в поняттях, що дозволяють найбільш точно та обгрунтовано розкрити її психологічну сутність, структуру і динаміку.
Повністю погоджуючись з таким розумінням сутності психологічного діагнозу, лише уточнимо її у змістовному та функціональному аспектах.
Основною змістовною особливістю психологічного діагнозу є те, що в ньому відображаються не фізіологічні, соціальні, педагогічні та інші причинні фактори, а суто психологічні змінні, котрі спричиняють ту чи ту форму поведінки або діяльності досліджуваного. Саме це дозволяє віддиференціювати психологічний діагноз від фізіологічного, соціального або педагогічного [11].
Функціональною специфікою психологічного діагнозу є те, що на основі сформульованого психодіагностом заключення розробляються конкретні види психологічної допомоги досліджуваному (рекомендації, корекційні впливи, профілактична робота), а також висувається прогноз подальшого розвитку його особистості [42].
Насамкінець слід підкреслити наступне. Зрозуміло, що при написанні діагностичного заключення психолог має оперувати всією наявною психологічною, педагогічною, медичною, соціологічною, біографічною та іншою інформацією - від цього залежить адекватність та глибина психологічного діагнозу. Проте, як справедливо зазначається в психодіагностичній літературі [11], [42], [189], [196], якими б даними психолог не володів, він не має права ставити медичний (зокрема, психіатри- ний) діагноз, робити висновки замість дефектолога або іншого спеціаліста.
Професійно-етичні аспекти психологічної діагностики
У зв’язку з поширенням практичної психодіагностики на різні сфери суспільного життя (виробництво, медицину, освіту тощо) гостро постає проблема нормативної регуляції дослідницької діяльності психологів. Адже їхні неправильні дії можуть призвести до пСихотравмуючих для досліджуваних наслідків і в решті до дискредитування психологічної науки. З огляду на це психодіагностична практика має регламентуватись низкою професійно-етичних норм - вимогами, котрі висуваються до рівня професійної кваліфікації психодіагноста, до реалізації ним у своїй діяльності специфічних морально-етичних норм поведінки як під час взаємодії досліджуваним, так і у стосунках з колегами, науковою спільнотою. Основні такі вимоги до користувачів психо- діагностичними методиками можуть бути коротко сформульовані у вигляді таких принципів1'.
Наукову психодіагностику може здійснювати лише той психолог, який отримав спеціальну підготовку, має знання про структуру об’єкта психодіагностики та його діагностичні ознаки, володіє психодіагностичними методиками та методами встановлення психологічного діагнозу, наділений низкою професійних та особистісних якостей (високий рівень загальної культури, комунікабельність, емпатійність, толерантність, тактовність, делікатність, доброзичливість, вільне володіння мовою, гнучкість та критичність мислення), усвідомлює власні права, повноваження та обов’язки, дотримується норм етики. Все це характеризує компетентність психолога, котра унеможливлює вирішення ним тих завдань, які виходять за межі його професійних можливостей, суперечать чинному законодавству або моральним нормам (принцип компетентності, юридичної та етичної правочинностї).
Психолог має організувати психодіагностичну діяльність таким чином, щоб ані її процес, ані результат не наносили шкоди здоров’ю або соціальному положенню досліджуваного (принцип благополуччя клієнта).
Психолог, який прагне отримати під час дослідження відомості про особистість клієнта, має робити це тільки після того, як останній усвідомив мету дослідження, а також цілі і способи подальшого використання діагностичної інформації (принцип інформування досліджуваного про цілі дослідження).
Будь-яка людина не може бути насильно обстежена та має право відмовитися. При тестуванні дітей до 16 років в області навчальних досягнень достатньою є згода шкільної або педагогічної ради. У випадку оцінювання особистості необхідна інди-відуальна згода дитини та її батьків. На прохання батьків вони мають бути повідомлені про результати дослідження (обстеження) з дотриманням пунктів 7 і 8. Щодо передачі інформації іншим людям, необхідно дотримуватися пункту 5. Під час психодіагностичного обстеження підлітка або особи 16 років і старшої необхідна лише її згода (принцип дотримання суверенних прав особистості).
Коли обстеження проводиться на замовлення певної установи, досліджуваний має бути повністю проінформований щодо подальшого використання отриманих результатів. Ці результати не можуть бути надані будь-якій іншій установі, якщо досліджуваний не дав на це згоди. Якщо дослідження проводиться за ініціативи організації (школи, вищого навчального закладу, підприємства, суду тощо), то для використання отриманих результатів у межах цієї організації Додаткової згоди досліджуваного не потрібно. Для передачі інформації за межі організації така згода потрібна (принцип конфіденційності). Якщо у зв’язку з необхідністю захисту інтересів суспільства і прав громадян результати психодіагностичного обстеження мають бути повідомлені іншій особі чи офіційному органу, досліджуваний має бути поставлений до відому. Принцип конфіденційності втрачає силу, якщо положення закону зобов’язує психолога повідомити про отриману інформацію.
З метою запобігання ознайомленню інших осіб із цільовим призначенням та змістом методик (завданнями, ключами, нормами, детальними інструкціями щодо проведення та інтерпретації), що призводить до зниження їхнього психодіагностичного потенціалу, а також попередження їх неправильного використання непрофесіоналами, доступ до психодіагностичного інструментарію має сурово контролюватися (принцип обмеженого розповсюдження методик).
Психолог формулює результати дослідження в термінах і поняттях, прийнятих у психологічній науці, обгрунтовуючи свої висновки посиланням на первинні матеріали дослідження, їх математико-сгатистичною обробкою та за необхідністю позитив-
ним заключенням компетентних колег. При вирішенні будь-яких психодіагностичних завдань необхідним є попередній аналіз літературних даних з проблематики дослідження. Поставлений діагноз повинен повідомлятись обстежуваному, по-перше, в конкретній і доступній формі з урахуванням його індивідуальних особливостей (віку, статі, рівня освіченості, інтелектуальних і характерологічних особливостей тощо). Особливо слід зважати на можливу емоційну реакцію з боку досліджуваного на отриману від психодіагноста інформацію. Тому слід не лише надавати обстежуваному відповідну інтерпретацію, але й створити сприятливі умови для спільного з ним обговорення результатів діагностики з наданням у разі необхідності відповідних пояснень (принцип морально-позитивного ефекту дослідження).
Психодіагносг несе відповідальність (у тому числі й юридичну) за коректність використаних психодіагностичних методик (їхню стандартизованість, нормалізованість, надійність, валідність, адаптованість до контингенту досліджуваних, адекватність цілям дослідження, відповідність віку, статі, освіті та стану досліджуваного, релевангність умовам експерименту), якість інтерпретації отриманих результатів, надійність сформульованого діагнозу та ефективність наданих рекомендацій (принцип відповідальності).
Психологи інформують науковців, учителів, лікарів, широку громадськість про свою галузь діяльності на основі об’єктивних, точних даних таким чином, щоб не дискредитувати професію психолога і психологію як науку. Усні виступи, друковані матеріали та інші публікації, в яких наводяться з ілюстративною метою клінічні випадки, повинні подаватися без посилань на конкретні факти і ситуації, щоб виключати можливість ідентифікації особи, групи чи організації. Методики публікуються лише у формі, яка дає змогу зберегти їх валідність та надійність (принцип кваліфікованої пропаганди психології).
Розв’язуючи конкретні діагностичні завдання психолог вирішує, чи може він використати знання, технічні та адміністративні можливості інших фахівців на благо клієнта та за його згодою вступити в контакт з ними. Ведучи професійну дискусію з питань психологічної діагностики, психолог не повинен диск ре- дитувати колег або представників інших професій, які вико рис- товують ті самі або інші наукові методи, він має поважати інші наукові школи та напрями. Якщо ж діагност виявить ненауковість чи неетичність у професійній діяльності колеги, він повинен сприяти виправленню ситуації, і лише у разі неуспіху цих зусиль може виступити з об’єктивною та аргументованою критикою його роботи у психологічному співтоваристві (принцип професійної кооперації).